загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Україна під російською окупацією: чим можемо зарадити? Естонський урок

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Путінські війська й далі просуваються Кримом і збираються на північних та східних кордонах України, а в соціальних мережах тим часом розгораються дискусії, що ж робити. Очевидно, багато хто закликає українську армію до активних дій, а мирне населення – виходити на вулиці й жбурляти коктейлі Молотова в російські колони. Це прагнення цілком зрозуміле, відважне, патріотичне, але неправильне. Такі ініціативи приречені на поразку, а здатися і програти – це не вихід для патріота. Потрібна неймовірна дисципліна й витримка, аби стриматися й не завдати Росії удару у відповідь, проте саме ці якості люди на Майдані демонстрували протягом трьох довгих місяців.

Виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив, що Україна не гратиме за написаним у Кремлі сценарієм провокацій і повстань, які свого часу вже дали Росії змогу ослабити й дестабілізувати Молдову та Грузію (див. статтю Турчинова «Kiev’s Message to Moscow» у New York Times за 11 березня 2014). Якщо ми зреагуємо на провокації Росії, ми зіграємо Путіну на руку й він отримає слабку, розгублену, розділену Україну. Потрапити у розставлений Путіним капкан – страшна помилка.

То що ж робити? Якщо невідповідь на окупацію є стратегією, то як лишитися при здоровому глузді, коли іноземні війська перетинають кордони? Як не почуватися приниженим, коли росіяни встановлюють пропускні пункти й садять там беркутівців?

По-перше, до тих, хто хоче боротися за Україну: якщо ви хочете воювати, то бережіть себе для партизанки. Лють – це не тактика; принагідний нелетальний саботаж – цілком дієвий підхід. Якщо російська армія просунеться українською територією далі, утримуючи велику кількість військ у Криму, то можна буде вести неагресивний спротив – дисципінований, координований, ефективний. Час на це ще не настав. Ймовірно, наступальні війська у Криму – чи не найкраще треновані загони російської армії. Кидатися в них бруківкою – це все одно, що бігти на танк із шашкою. Вас просто рівним шаром розмастить по гусеницях танка, й покидьок, який вас убив, розказуватиме про вашу трагічну загибель анекдоти.

Зараз головне – чекати. Російська армія не може тримати в Україні елітні загони просто для окупації. Незабаром їм на зміну прийдуть призовники – значно менш треновані і з гіршим обмундируванням. От саме вони й мають стати ціллю конче ненасильницького спротиву. З ними треба говорити, їх треба переконувати й часом підгодовувати. Військова доктрина США стверджує, що партизанів перемогти майже неможливо, адже тим досить попрацювати один день із тридцяти, а окупанту треба трудитися щодня, всі 365 днів і ночей на рік. Окупанти виснажаться, російські загони відійдуть. Зробіть усе, щоб ви до того дня дожили – знищивши при цьому лише російське волю боротися з українцями.

Головна потреба – це сильніша й демократичніша Україна. Сприятливих обставин для її постання не буде ніколи. Росія завжди лишатиметься сусідом України, а корумпований режим у Москві, напевно, повалять іще нескоро. Ми, ймовірно, не доживемо до часу, коли припиняться погрози й напади на українську єдність, інфраструктуру, інформаційні системи й економічний добробут. Що доброго ви можете зробити тим часом для своєї країни?

Події останніх кількох днів ув Европі – це, схоже, добрий початок. Зараз США і ЄС готують пакети підтримки України (кредитні гарантії, преференційні митні умови для українських товарів), аби допомогти сформувати громадське суспільство. Це – конкретні заходи, скористатися з яких зможе лише добре організована спільнота. Чи знаєте ви, на які сільськогосподарські продукти поширюватимуться нижчі тарифи ЄС? Чи знаєте ви, яким галузям промисловості запропонують програми оновлення обладнання? Країнам-донорам треба посприяти, аби допомога потрапила за призначенням, а не осіла по кишенях олігархів. Я певна: українці краще, ніж я, знають, як розвивати сприятливу для всіх економіку. Проте почати над цим працювати потрібно прямо зараз.

Мушу подати своє тло: за походженням я на половину норвежка, на половину естонка. Я походжу від мешканців двох найменш густонаселених европейських країн. Росіяни не бояться естонського флоту чи піхоти, тож Естонію атакували, окуповували, піддавали етнічним чисткам, а недавно ще й першій в історії кібер-війні. Естонці не могли завдати прямого удару у відповідь, але те, що в них була слабша армія, ще не прирікало їх на поразку. Естонія зуміла заціліти; зараз вона вже член ЄС та НАТО, а отже, вже не така легка військова ціль для Росії. Проте вона не перетривала б, якби уряд і народ не навчилися пом’якшувати чи відбивати напади Росії і чимшвидше повертатися до норми. Естонія існує, бо вперто прагнула вижити.

Усі сусіди Росії завжди були вразливі до нападів ворожого й цинічного режиму, який порушував їхню стабільність. Ми мусимо сподіватися, що російські продемократичні рухи врешті зміцніють і збудують нову, стабільнішу Росію, готову до діалогу, проте, схоже, чекати цього ще довго. А сусідам Росії слід тим часом опиратися ворожості й дестабілізації, намагатися заціліти. Як сказав мені колись батько: «Бувають такі моменти, коли просто вижити – вже перемога». Для українського народу нині настав саме такий момент.

Переклад з англійської Ярослави Стріхи.

До списку новин