загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Путіну не потрібно вторгатися в Україну, щоб дестабілізувати її, але він всеодно може зробити це

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Автор: Джулія Іоффе 

Ще три тижні тому Віктор Ніколаєнко очолював політичний відділ у міській раді Донецька. Коли я поїхав на зустріч з ним у лютому, буквально за кілька днів після того, як зміщений президент України Віктор Янукович втік з країни, місто у східній Україні залишалось спокійним. Була невелика юрба хлопців у спортивних костюмах та пенсіонерів, які розмахувати радянськими прапорами, охороняючи пам'ятник Леніну і кілька офіцерів-спецпризначенців з щитами, які охороняли будівлю мерії і це все. На той момент Ніколаєнко, член партії Януковича, висловлював невдоволення подіями у Києві. Він назвав це революцією, що скасувала результати демократичних виборів, і напередодні поширились чутки про те, що бандити з числа українських націоналістів прямують з бітами до Донецька. Чутки не справдилися, і життя йшло далі своїм шляхом. "Донецьк живе своїм повсякденним життям, - сказав він. - В усіх 45 районах міські голови перебували на своїх місцях. Область була і є стабільною".

Але після цього почалися проросійські заворушення, молоді люди намагалися захопити мерію. Один з них навіть виліз на стіну та встановив російський прапор на даху. (З'ясувалось, що він був росіянин, скандально відомий кремлівський активіст.) Це було ніщо в порівнянні з тим, що відбувалося в Криму, але викликало хвилювання. Ніколаєнко, який пропрацював у цій сфері довгі роки, пробував поговорити з місцевими жителями серед сепаратистів. Позатим, він знав їх. Але Київ призначив керувати містом олігарха Сергія Таруту, так само, як він тиснув на інших олігархів по всій країні, змушуючи їх йти на державну службу. Тарута привів з собою свій персонал, людей, які, як відчував Ніколаєнко, не знали як боротися з мінливостями сепаратистських протестів. "Вони лікують симптоми, а не хворобу", - якось він сказав мені по телефону. Між місцевою владою та сепаратистами "не було жодного взаємного бажання говорити. Але питання у тому, хто повинен розпочати переговори. Особисто я вважаю, що уряд. Він повинен запобігти загостренню конфлікту. Люди просто висловлюють свою думку, отже вам потрібно переконати їх".

Люди Тарути не погодилися на це, і новий уряд у Києві, здавалось, просто ігнорував південний схід, тому 21 березня Ніколаєнко пішов у відставку. У будь-якому випадку в той час напруга вже почала спадати.

Після цього, на цих вихідних, насильство знову спалахнуло в містах Донецьку, Луганську, Харкові, в усіх містах так званого російськомовного сходу України. Учасники мітингів зайняли урядові будівлі і проголосили їхні міста республіками, незалежності для котрих вони вимагають. Якщо абстрагуватися від радянських бабусь, мітингувальники виглядала точно так само, як і "екстремісти", що скинули уряд в Києві: чорні шкіряні куртки, маски, біти. ("Це те ж, що і Майдан, але з точністю до навпаки", - сказав Федір Лук'янов, редактор видання "Росія в питаннях глобального значення".(Було б дивно думати, що якщо інструмент використовується в одному напрямку, то він не буде використаний в іншому)

Ніколаєнко вважає, що це не було випадковістю. "Перед цим акції протестів відбувалися мирно. Я не вірю в те, що в один і той же день по всьому Сході та Півдні України може спалахнути той же протест", - каже він. "З моменту революції, ситуація в Донбасі не погіршувалась. По суті, вона стала кращою". Уряд у Києві заявив, що хотів би, наприклад, переглянути дискусійну відміну закону, який проголошував російську мову офіційною в регіонах, де вона широко розповсюджена, адже скасування цього закону було одним з основних подразників. "Потім зненацька спалахнув збройний опір. Я займаюся політикою надто довго, щоб повірити в такий збіг. Синхронізація очевидна".

Дійсно, учасники акції протесту у Харкові були настільки "місцевими", що переплутали місцевий оперний театр з міською радою. 

"Там існує російська присутність, - говорить Лук'янов. - Моральна, політична, і, можливо,  фінансова. Було б дивно, якби її там не було". Чому? До чого Росія тут хилить? "Росії потрібне все це, щоб не мати антиросійськи налаштовану Україну в себе під боком, - пояснює Лук'янов. - Оскільки, якщо вона консолідується, то консолідується як антиросійська Україна". Частково тому, що Росія забрала Крим, частково тому, каже він, що така позиція перетворилася на філософію натхнення у всіх успішних пострадянських держав. Іншими словами, Росія мусить не лише дестабілізувати новий уряд у Києві, але і пересвідчитись у тому, що країна не вступить до ЄС і НАТО, і що вона залишиться слабкою і податливою, якщо не просто відверто васальною державою.

Існує багато способів досягнути цього. Один спосіб - шантажувати, стягуючи свої сили до кордонів. Інший - використати їх для нападу. Ще інший - впевнитись у тому, що проросійські акції протесту ніколи не затихатимуть або стануть навіть жорстокими, що ускладнить безперешкодне (і законне) проведення виборів президента 26 травня. Ще один - використовуючи дипломатичний шлях, підштовхнути США, а не саму Україну, змінити Конституцію України і змусити Київ повернути політичну владу регіонам - те, чому, за іронією долі, Росія вже давно пробує запобігти вдома.

"Зрозуміло, що це досить очевидна форма шантажу", - каже Маша Ліпман, політолог з Московського центру Карнегі. "Росія цілком очевидно спровокувала цей страх. Потім, кількома днями пізніше, Лавров телефонує Керрі і розповідає, яка Конституція потрібна Україні".

Лук'янов говорить, що майбутні переговори, для яких Росія висунула дуже специфічні і дивні умови, наприклад, щоб не зачіпали Православну Церкву і щоб кандидати у президенти брали участь у перемовинах - це ще одна частина стратегії шантажу. "Або ми обговорюємо нові умови існування: Україна продовжує своє існування, але не приєднується до НАТО, тоді гаразд, ми залишимо її в спокої, - характеризує він менталітет Кремля. - Якщо ви хочете сказати не вплутуйтесь, це суверенна держава, тоді гаразд, ми доведемо вам, наскільки суверенною вона є, а також, що вона не спроможна контролювати свою територію". І Росія дійсно продемонструвала за останні місяці, що їй не потрібно стріляти, аби показати всьому світу, що Україна - це держава-невдаха.

"Це все відверто цинічно, - говорить Лук'янов, - але що тут вдієш? Так склались справи".

Вторгнення, яке залишається в усіх на умі, є лише однією з тактик і, очевидно, існує ще Путін - людина, яка любить зберігати всі варіанти відкритими якомога довше і наразі не збирається залишати свій офіс. Деякі спостерігачі стверджують, що на черзі можуть бути і інші нововведення. "Російський уряд ледь задіяв набір інструментів, які можуть дестабілізувати уряд України та знесилити державу, - каже Ендрю Вайсс, віце-президент з досліджень Фонду Карнегі і фахівець з питань Росії в адміністрації Білла Клінтона. - Це лише початок трагедії, яка дасть зрозуміти, якою перешкодою може стати Росія".

Проблема з вторгнення не в тому, що він не може з легкістю це зробити, а в тому, що Путін зазнає величезних витрат. Крим був ізольований, значною мірою російський, і люди в Росії, а також у Криму вважали надання острова пост-радянській Україні історичною помилкою. Україна є більш складною. Якщо ви вторгнетесь у неї, що ви робитимете з нею? І як ви вирішите, коли зупинитись? Де закінчується східна Україна та починається Центральна? І як би росіяни в Росії почуватимуться, бачачи своїх хлопців, яких привозять додому в гробах, вбитих не мусульманами-чеченцями, а дружніми християнами-слов'янами, внаслідок війни з країною, з якою одна третя росіян має сімейні зв'язки? 

Але що робити, якщо Україна виконає свій ультиматум, оголошений нещодавно, надавши мітингувальникам 48 годин на звільнення урядових будівель? Якщо вони вдадуться до кардинальних заходів і серед російськомовного населення, яке за словами Путіна, він захищає, будуть жертви, тоді я не уявляю, щоб Росія не втрутилася "- говорить Лук'янов.

Як я вже зазначив, такі обґрунтування не завжди спрацьовують, коли намагаєшся спрогнозувати Путінські дії. Прогнози діють до тих пір, поки Путін не переверне все з ніг на голову, залишаючи західних і російських аналітиків спантеличеними у намаганнях вибудувати логічну послідовність заходів, котрі Путін прийняв рішення застосувати. "Путіну дійсно не подобається, коли люди знають, що він збирається зробити", - говорить Ліпман. Він любить діяти на своїх умовах і надзвичайно любить дивувати людей. Напавши на Грузію, повернувшись на третій термін, звільнивши Михайла Ходорковського, не вживаючи рішучих дій до протестів, а потім анулювавши їх: прослідкуйте самі. "Все можливо, - каже Ліпман. - Це те, що Путін являє собою".

Подібне усвідомлення непередбачуваності Путіна утримує московський бомонд в неймовірній напрузі. Кожну ніч вони лягають у ліжко, розраховуючи проснутися з новиною, що танки вже пересувають по вулицях Донецька, але ця новина не надійшла ще жодного ранку. "З'являється все більше і більше статей про те, що він не нападатиме через відчуття, що ще не час", - каже Ліпман. Позатим, чи означає це, що він все ж вторгнеться? Чи, можливо, він вторгнеться, як тільки ми почнемо писати довгі аналізи про те, що він не вторгатиметься? 

Політичні оглядачі у Росії і на Заході в черговий раз змушені відмовитися від аналізу інформації або стратегій, натомість читати по кавовій гущі і проводити психоаналіз людини, чия психіка тяжіє до непередбачуваності. І в цьому, - говорить Ліпман, - перемога Путіна над Заходом. Це не тільки тому, що Крим показав, що Путін може робити все, що йому подобається, і США чи Європа не спроможні нічого вдіяти, справа полягає в тому, що все, що вони можуть робити, це лише реагувати. "Перед цим Росія мусила реагувати на західні стратегії: розширення НАТО, втручання в Сирії, - пояснює Ліпман. - Наразі усі інші повинні чекати і спостерігати, аби зрозуміти, що Путін має намір зробити".

Обіцянкою Путіна для росіян, яка стала, на його думку, ядром його місії, було відновити геополітичну велич, яку Росії втратила з розпадом СРСР. Тепер, через 23 роки, Росія знову взяла ініціативу у свої руки. Путін визволив.

Один з дивних побічних продуктів російської тактики - кремлівська спритність з переінакшення певних термінів, вивертаючи і спотворюючи їх. Просто подивіться на фотографії з протестів у Луганську і Харкові, і вам пробачать, якщо ви спутаєте їх зі знімками київського Євромайдану. Проте перші розпалювала Росія, тоді як останні були великою мірою рухом з народних мас. Як результат, оскільки рука Москви є настільки очевидною у акціях протестів на сході України, самостійність учасників акцій протестів у Києві стає також підозрілою: значить вони також були організовані кимось ззовні, можливо, заходом? Простіше кажучи, це дає двом рухам рівну моральну вагу, яку російський журналіст Олег Кашин назвав "насмішливою пародією на Майдан".

Або візьмемо, наприклад, аргумент для федералізації України. Україна, як і Росія, принаймні на папері, сильно централізована держава. Немає губернаторських виборів. Регіони, такі як Донецький, надсилають більшість своїх податкових надходжень до Києва і чекають, щоб отримати лише невелику порцію назад. Це породжує невдоволення у цих регіонах. Створюється відчуття, наприклад у Донецьку, що він кормить західну частину країни, яка так зверхньо ставиться до них. (Це не зовсім так, тому що вугільна галузь отримує величезні дотації з Києва.)

Ідея федералізації - переходу влади до органів місцевого самоврядування, є спірним поняттям в Україні, але набула широкого обговорення, коли революція змусила Януковича відмовитись від влади. І це не погана ідея для країни з відчутним міжрегіональним розколом. "Має місце надто сильна централізація, - ще в лютому розповідав мені Кирил Черкашин, політолог з Донецька, вказуючи на те, що 80 відсотків податків з Донецька надсилаються до Києва. - Отже, складається ситуація, в якій або захід [України] керує, а схід невдоволений, або навпаки. Ви мусите передати владу в регіони".

Невдовзі після цього раптово Сергій Лавров почав проштовхувати ідею федералізації України у розмовах з Джоном Керрі, вимагаючи, щоб українську конституцію переписали як для федеративної країни ще перед виборами і раптово федералізація стала величезною підозрілою схемою і для Заходу, і, головне, для українців. Мені важко уявити, щоб Лавров чи Путін дійсно піклувалися про місцеве самоврядування або своєрідні потреби регіонів України - просто подивіться на міцну руку, в якій Росія тримає власні регіони - то про що ж тоді мова? Забрати владу від уряду в Києві і зробити половину України (і всю її промисловість) високо чутливою до впливу Москви. Можливо, це навіть спосіб налаштувати ці регіони на шлях сепаратизму і в підсумку інтегрувати у Росію.

Ця радянська тактика в її кращих традиціях, як те, що Лавров в авторській колонці періодичного видання The Guardian звинуватив захід у нагнітанні регіональної напруги в Україні та приведення країни у стан громадянської війни. Хоча насправді це пафосний жест, притаманний Гоголю: викликати порушення цілісності мови та ідей у вас перед очима.

У ситуації, коли події в Донецьку розвиваються так стрімко, колишній політолог Ніколаєнко залишається осторонь, здалеку і висловлює жаль з приводу того, що все можна було зробити по-іншому. Хоча він зазначає, що "чисельність проросійських акцій протестів у Донецьку вже перевищила 4000 чоловік, на півдні і сході існують справжні побоювання, справжня недовіра до Києва, - говорить він, - і Київ, здається, ще більше погіршує ситуацію". Ті ж самі люди, які вживають рішучих заходів реагування щодо донецьких сепаратистів, тепер намагаються домовитися з ними. З часу втечі Януковича, 22 лютого, ніхто з нової влади Києва не приїхав у Донецьк або Луганськ, або Харків, або до будь-якого міста, де зараз ми спостерігаємо акції протестів. Люди, які відвідали міста, говорить Ніколаєнко, це люди з апарату безпеки. "Це реальне питання, - каже він. - Чому вони не знайшли часу для східної України?' 

Останніми днями Юлія Тимошенко, а також інші представники тимчасового уряду розпочали гарячковий тур по сходу, але цього замало. "Це повинна бути інтенсивна робота, орієнтована на вивчення деталей і дрібниць, день у день", - каже він. Тепер, коли він у Києві дає консультації декільком клієнтам, що балотуються у міську раду, він у стані зрозуміти, чому тимчасовий уряд не робить більше, щоб вислухати і повернути схід. "Тут є стільки роботи, - каже він. - Потрібно займатися органами держбезпеки, виборами, вирішити, що робити зі зброєю на вулицях. Потрібно пройти ще кілометри".

Він як і раніше стверджує, що регіональна напруга є значною мірою завищена. Він їздить по місту з Донецькими номерами, і нікого це не турбує. Місто приємне, хороша робота. "Майдан все ще тут, але він не надто впливає на щоденне життя киян", - каже Ніколаєнко. 'Вони пообіцяли залишатися там до виборів". Це також його майбутнє і його країни. "Ситуація не заспокоїться до 25 травня, - сказав він. - Якщо вибори президента відбудуться законно, якщо всі регіони матимуть виборчі дільниці, якщо списки виборців будуть у порядку, якщо Центральна виборча комісія зможе забезпечити спокій виборчого процесу, який потім буде ратифікований міжнародним співтовариством, то все буде добре. Якщо ні, важко сказати, що саме може трапитися".

Переклад з англійської.

Здійснив Роман Олійник, директор відділу з міжнародних відносин.

До списку новин