загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

10 міфів про ядерне роззброєння України. Міф 1, 2, 3, 4

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»

Існує переконання, що миролюбний український народ якось раптово та одностайно вирішив: бути новій державі без’ядерною. Мало хто зважає, що рішення ухвалили раніше, ніж Україна стала незалежною державою, і ніж українці змогли дізнатися, що володіють третім у світі ядерним потенціалом. Звідкіля ж з’явилася тема без’ядерного статусу?

Як згадував один із найбільш активних депутатів перших скликань Іван Заєць, 12 липня 1990 року, коли у Верховній Раді ми вже завершували розгляд тексту Декларації про державний суверенітет України, до Івана Драча (який тоді очолював опозиційний Народний Рух), підійшов Сергій Головатий, сказав йому щось на кшталт «добре було б від Руху запропонувати» та дав до рук якийсь папірець. Драч попросив слова. Почав здалеку, від Івана Мазепи, і завершив словами, які зачитав з папірця: «І, мабуть, найкраще було б, щоб Україна проголосила саме ось що: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: невиготовлення, непоширення і табу на території з приводу розповсюдження зброї».

Мене особисто такий експромт здивував, адже на засідання Народної Ради (опозиційного депутатського об’єднання, яка протистояла комуністичній більшості Верховної Ради) така ідея взагалі жодного разу не виносилася, хоча майже увесь текст Декларації готувався саме в нашому середовищі. До речі, і Рух нічого такого не розглядав (тоді і Драч, і Головатий, і Заєць, і я входили до керівних органів НРУ).

Після виступу Драча Головатий взяв слово з приводу того, де мають служити українські призовники, і ніби між іншим підтримав Драча. За пропозицію, зачитану Драчем, депутати проголосували – з голосу.

Наступного дня, коли продовжили розгляд Декларації, ситуація отримала несподіваний поворот. Зараз це можна побачити зі стенограми засідання, на якому головував Іван Плющ:

«ДЕПУТАТ НЕ ПРЕДСТАВИВСЯ. Шановні товариші! Хочу привернути увагу до того, що ми вперше бачимо з вами розділ, який називається «Зовнішня і внутрішня безпека». Очима своїми бачимо вперше.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Товариші, я не розумію вас, про що це ви? Ми за нього проголосували. (…)

ШУЛЬГА М.О. Я хочу, товариші, щоб ви прочитали його, ми його тільки на слух сприйняли. Ми голосували за нього.

ГОЛОВАТИЙ С.П. Шановні народні депутати! В цьому розділі є невеличка редакційна неточність, яка стосується формулювання принципу – трьох неядерних принципів. Справа в тому, що при подачі цієї пропозиції робився переклад з англійського варіанту договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і той переклад був зроблений трохи неточно. В перерві уточнили переклад, і після двокрапки має бути так: «відмова від вироблення, придбання і випробування ядерної зброї». Прошу це врахувати.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Іване Федоровичу, ви вносили цей текст. Що ви з цього приводу скажете?

ДРАЧ І.Ф. Товариші, я єдине хочу сказати, що текст клеїли в обід, у тому числі і я його клеїв частково. Нам дали тоді, коли ми були вже в залі. Тому ви повинні цей текст приймати як такий, що треба вичитати і відредагувати.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Який текст, який ви маєте на увазі текст?

ДРАЧ І.Ф. Оцей. Я його вперше бачу. Що тут написано, які помилки допустила друкарка, я не знаю.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Так. Шановні товариші депутати! Давайте ми визначимося принципово. Восьма сторінка, зачитую абзац восьмої сторінки. «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів». І далі редакція, будь ласка...

ДРАЧ І.Ф. «Відмова від вироблення, придбання і випробування ядерної зброї».

ГОЛОВУЮЧИЙ. (…) Депутат Башкіров вносить пропозицію поставити цей абзац першим (…)».

Тобто у текст, який дав Івану Драчу Сергій Головатий, забули вписати один із трьох принципів неядерної держави. Сам Головатий визнав, що помилка сталася при перекладі з англійської. Очевидно, що такий текст йому могли вручити лише люди, які точно знали, як формулюються ці три принципи, – і які мали цей текст лише англійською мовою. Сумнівно, що це були представники українського політикуму.

Так заздалегідь, більше ніж за рік до проголошення державності, за підказкою з-поза меж сесійної зали Верховної Ради, Україні була підкинута тема «без’ядерного статусу». Люди, які пропонували такий запис (Драч, Головатий), можливо, навіть не усвідомлювали, що задіяні у сценарії, який передбачали ще на межі 80-х та 90-х відповідні структури в разі розпаду Радянського Союзу.

Причина його появи стає більш зрозумілою, коли поставити події в контекст підписання Радянським Союзом та США договору СТАРТ-1, який передбачав ліквідацію великої частини радянських ядерних арсеналів. Підписали його 31 липня 1991 року, але ратифікувати не встигли – СРСР розпався, а на його теренах утворилися вже чотири ядерні держави. У світових ядерних лідерів з’явилося спільне завдання: не допустити появи в «ядерному клубі» нових держав, і особливо України – країни із третім у світі ядерним арсеналом, який перевищував потенціали Франції, Великобританії та Китаю разом узятих.

***

Отже, формально, процес ядерного роззброєння України було започатковано в липні 1990 року, коли в Декларації про державний сувере­нітет Україна заявила про намір «у майбутньому» стати нейтральною державою, яка дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї. А вже через три місяці після проголошення незалежності, у жовтні 1991 року, з’явилася ще й заява Верховної Ради – яка, уже від імені держави Україна, закріплювала її зобов’язання стати у майбутньому без’ядерною.

Чи було це фатальною, вирішальною помилкою? Ні. Бо проголошення наміру означало лише напрям. План конкретних дій чітко визначила наступними своїми рішеннями Верховна Рада. За цим планом, ядерна зброя, як власність України, мала конвертуватися у стартовий капітал для розвитку новоствореної держави – економічний, політичний та безпековий.

Який план розробила Україна і чи можливо було його реалізувати – з цього приводу також існує декілька міфів.

Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України»

На початках незалежності більшість націонал-патріотів, і я в тому числі, щиро вірили, що кращого друга для України, ніж США, не існує. Ми були переконані: там знають про імперський менталітет Росії, і простягнуть з-за океану свою дружню руку, аби захистити нашу незалежність, демократію та політичні реформи. Ну, а друга частина Ради – комуністи – щиро вірили, що Єльцин, прокидаючись щоранку, думає, що Росія має зробити для України.

Але щодалі розвивалися події довкола української ядерної зброї, тим більше ставало зрозуміло: дружби не існує – є національні інтереси. І в кожної країни вони свої.

Інтерес Росії

Російська стратегія щодо радянської ядерної зброї була розроблена ще до розпаду СРСР колишнім радянським розвідувально-аналітичним центром, знаним як Інститут США і Канади. Стисло її виклав директор цієї установи академік Арбатов буквально на трьох сторінках – копію я мав з 1991 року. Головні позиції цього документу такі.

Перше – повне ядерне роззброєння «республік». Тут Кремль розраховував на підтримку Заходу: «Крайне необходимой в международном плане представляется недвусмысленная увязка Западом вопроса о дипломатическом признании бывших союзных республик с декларациями об их безъядерном статусе».

І друге – Москва планувала будь-що не допустити підпорядкування ядерної зброї новим пострадянським державам: «Раздел ядерных сил ни по территориальному, ни по какому иному принципу не может рассматриваться в качестве приемлемого варианта».

Але Росія не хотіла стати єдиним сподакоємцем усіх боргів колишнього СРСР: «Если предположить, что по согласию всех вновь образованных государств Россия станет единственным правоприемником Союза ССР, то и такой вариант был бы крайне нежелательным, поскольку (…) Россия становилась бы единственным ответчиком по внешней задолженности СССР». Ця заборгованість становила близько 60 мільярдів доларів. Відтак, писав Арбатов, якщо держави «становятся правоприемниками международных обязательств СССР, то они, в принципе, могли бы принять участие в разделе ядерного потенциала СССР».

Тому Росія рухалася за сценарієм: визнати республіки сторонами за радянськими договорами (зокрема, і за СТАРТом-1), «повісити» на них частину боргів СРСР, а потім, «заднім числом», під приводом «нерозголошення ядерних серкетів». повернутися до питання власності на боєголовки та вивезти їх на свою територію – без будь-якої компесації.

Москва планувала також перекласти на плечі Києва матеріальні та фінансові витрати знищення великої частини ядерного арсеналу колишнього СРСР. Забирати щороку з мізерного українського бюджету, додатково до 10-15% чорнобильських, ще й ресурси на роззброєння, – це гарантовано знизити рівень життя українців. А пов’язати зубожіння з незалежністю – означає змусити українців сумніватися в тому, що державність їм потрібна.

«Російські дипломати у Варшаві, Празі та навіть Києві порадили своїм західним та центрально-європейським колегам не квапитися надавати допомогу Україні, оскільки нетривалою буде незалежність цієї держави», – писав «Спектейтор» у червні 1993-го. – «Багато росіян не вбачають в Україні окрему державу. Україна – це частина Росії».

Загалом для Росії питання української ядерної зброї – це найперше питання її геополітичних інтересів. Американська преса писала, що в ролі ядерної держави Україна могла б «завадити імперським планам Росії», оскільки ядерна зброя в українському випадку – не лише ознака національного престижу і засобу політичного примусу, але й головний гарант незалежності.

За іронією долі, понад 20 років тому «Тайм» написала: «Якби Київ піддався вимогам США підписати цю угоду (ДНЯЗ – ред.) як неядерна держава, він зробився б заручником Росії. То була б катастрофа для національної безпеки України». Але це – сталося.

Інтерес США

Для країни, яка своїм домінуванням у світі багато в чому завдячує кількості власних ядерних боєголовок, питання ядерного роззброєння інших країн носить надпринциповий характер. Тому головне, в чому були зацікавлені США, – не допустити розширення «ядерного клубу» після розпаду СРСР.

Треба сказати, що ідея непоширення цього виду зброї уже на той час тріщала по швах. Як відомо, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який діяв з 1968 року, надавав ядерний статус лише п’ятьом державам: США, СРСР, Великобританії, Франції та Китаю. Проте на початок 1990-х близько 20 країн наближалися до створення власної ядерної зброї. Тож ДНЯЗ, термін дії якого вичерпувався у 1995 році, фактично «повис у повітрі».

Ядерне питання було настільки принциповим для Америки, що, як виявилося, могло важити Україні визнання незалежності. «Адміністрація Буша, всупереч рекомендаціям Держдепу США, у грудні 1991 р. надала Україні міжнародне визнання, не висунувши як його передумову приєднання України до цього Договору (ДНЯЗ – ред.)», – відверто написала у листопаді 1992-го «Нью-Йорк Таймс». Ці рекомендації настільки збігаються зі згаданою вище арбатовською тезою, що виникає думка про єдине авторство.

Вашингтон мав реальну інформацію про рівень розвитку української науки та виробництва. Тому, попри «димову завісу» – масовану дискредитаційну кампанію у світовій пресі, спрямовану представити Україну як «дикуна з ядерною булавою», який, м’яко кажучи, не вдався розумом порівняно з російським братом, «Файненшнл таймс» на початку січня 1993 року визнавала: «Західні спеціалісти вважають, що Україна – єдина неросійська республіка, спроможна стати ядерною державою».

Приблизно тоді ж «Вашингтон Пост» зацитувала виступ директора ЦРУ Р.Джеймса Вулзі у Конгресі: «Значна частина вчених колишнього Радянського Союзу, що займалися дослідженнями й розробками в галузі зброї масового знищення, є українцями за походженням». «Ця обставина, очевидно, має неабиякий вплив на прогнози ЦРУ, що Україна може й залишити собі свою атомну зброю», – зазначило видання. І далі: «Більше того, у вищих офіцерських колах радянських Ракетних військ стратегічного призначення теж було чимало українців, які керували великою частиною радянського ядерного потенціалу».

Для швидкої реалізації плану ядерного роззброєння України, США залучили в союзники ще одну наддержаву – Росію – яка також мала свій геополітичний та економічний інтерес. Росія мала виконати роль «пилососа» радянського ядерного арсеналу, розміщеного, крім України і Росії, також у Казахстані та Білорусі. Зосередити його в руках однієї країни для США було зручно, бо зберігався статус-кво порівняно із ситуацією до розпаду Союзу – лишень назва «СРСР» змінювалася на «РФ».

Залучаючи Росію в свою команду, Захід, фактично, погодився сприяти в досягненні її цілей – або, щонайменше, не заважати. «Росія навряд чи колись сприйме Україну як ядерну державу. І цього разу, якщо Кремль вирішить пострахати одну зі своїх колишніх республік, він може сподіватися щонайменше на мовчазну підтримку Заходу», – відзначала «Тайм. Ми стали заручниками ситуації, коли помічати конфлікт інтересів між колишніми республіками на пострадянському просторі (а, отже, і наші інтереси в протистоянні з Росією) американцям було не вигідно.

«Індепендет» у травні 1993-го так описала ситуацію: «Незважаючи на поважні розмови про «спільноту» вільних держав, західні уряди ніколи не бажали і все ще не готові сприйняти розпад радянської імперії як доконаний факт».

«Команда Буша була надто русоцентристською», – визнала у квітні 1993 року «Тайм», посилаючись на «одного високого американського урядовця, що опікувався питаннями роззброєння». «Схвалюючи політику Росії щодо передачі всієї ядерної зброї колишнього СРСР під контроль Росії, адміністрація Клінтона фактично підтримує відтворення в кінцевому рахунку Російської імперії», – категорично заявив приблизно в той же час член професорського складу Розвідувальної навчальної програми Об’єднаної групи військової розвідки Джонатан С. Локвуд в «Армі таймз».

«Демократична Росія, позбавлена імперських амбіцій, є найкращою гарантією безпеки і стабільності в новій Європі», – цитувала «Вашингтон пост» тодішнього міністра оборони США Аспина. Тому, писало видання, «Вашингтон не планує пропонувати Україні членство в НАТО, захист під ядерною парасолькою США чи розміщення американських військ».

У лютому 1992 року, перебуваючи в США, я зустрічався із посадовцями, які опікувалися питаннями оборони та нацбезпеки, чиновниками Держдепартаменту, сенаторами та конгресменами. У мене залишилася стенограма нашої персональної зустрічі зі Збігневим Бжезинським – він тоді фігурував як політолог, але лишався дуже впливовою людиною, і до його думки прислухалися в урядових колах США.

Усі вони, як «Отче наш», повторювали три тези. Перша – вам ядерна зброя не потрібна, а потрібна економіка та демократичні реформи. Друга – ви маєте якнайшвидше позбутися всіх ядерних боєголовок. Третя – США допоможуть нашому роззброєнню фінансово, бо спеціальним законом Нанна-Лугара виділять Україні понад 170 мільйонів доларів.

Як і інші американські урядовці, Бжезинський переконував мене, що Росія вже не та, що раніше, і ніякої небезпеки для української незалежності не становить. Навпаки: вона є гарантом демократичних перетворень на пострадянському просторі. Натомість я стверджував, що Росія – це не лише демократична Москва, а 1/6 суходолу, де демократією ще й не пахне, і тому потрібно робити ставку на Україну, яку можна набагато швидше зробити європейською, а, відтак, через нас посилити демократичні впливи й на саму Росію.

До речі, такої ж думки, як і я, дотримувалися й американські військові аналітики. Згаданий Джонатан С. Локвуд писав, що «якщо США дійсно бажають сприяти демократії – або принаймні стабільності – у відносинах між колишніми радянськими республіками, вони повинні усвідомити ту реальність, що в довгостроковому плані гарантією миру є підтримка незалежності України, а не возз’єднання Російської імперії».

За пізнішим визнанням «Тайм», «Захід пізно усвідомив, що з Україною – державою, яка дорівнює розмірам Франції, має 52 мільйони населення і другу за розміром діючу армію в Європі – 700 тисяч вояків – не можна поводитися як із чимось другорядним порівняно із Росією».

***

Отже, план дій, що робити з радянською ядерною спадщиною в разі розпаду СРСР, був готовий як у Вашингтоні, так і в Москві задовго до Біловезької зустрічі. У цій ситуації сподіватися на «друзів» було наївно – але типово для нового українського політикуму на початку 90-х. Їх не було. Ми були самі у великій грі, в якій дві наддержави мали спільний інтерес – роззброїти Україну. Чи були шанси боротися?

Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»

Зважаючи на шалений міжнародний тиск, який консолідовано чинився на Україну ззовні дипломатичними та інформаційними каналами, спонукаючи нас швидше позбутися ядерної зброї, – навіть у так званих українських «ядерних яструбів» виникали песимістичні настрої.

Чи могла в такій ситуації молода держава рухатися «коридором» власних інтересів – а не туди, куди її штовхали? Так. Граючи на розбіжностях, конкуренції між американцями та росіянами, ми могли просувати свій національний інтерес.

Із багатьох неформальних зустрічей із представниками американського істеблішменту я зрозумів, що США готові були в цей час до більш вигідних для нас сценаріїв ядерного роззброєння України, ніж нав’язувала Росія. Це і зберігання та подальша переробка ВЗУ у ядерне паливо не в Росії, а на нашій території, і вигідні для нас корективи в умовах знищення стратегічних наступальних озброєнь (замість руйнування ШПУ – їх використання у мирних цілях) та інших.

Можливість вести самостійну політику з ядерних питань, виходити на переговори уже безпосередньо із США, минаючи традиційне посередництво Росії, відкрив нам Лісабонський протокол до Договору СТАРТ-1, підписаний у травні 1992 року. Він визнав Україну (разом із Росією, Казахстаном та Білоруссю) стороною Договору, а відтак – державою, яка володіє ядерною зброєю. Це означало визнання Штатами права власності України на ядерну зброю, тобто – і права самостійно нею розпоряджатися.

Головне, чим мали займатися в той час зовнішньополітичне відомство разом із українськими спецслужбами, – це шукати суперечності в позиціях США і Росії. А їх було безліч – починаючи від природного бажання Штатів стати єдиною у світі наддержавою через послаблення Росії – до їх постійних спроб якомога більше знати про радянський ядерний потенціал. А українські наукові центри, військові та виробничники мали прораховувати технічні можливості, які б відповідали ухваленим парламентом документам (про ці документи – в одному з наступних розділів). Натомість, як і рік тому (тобто за часів Союзу), більшість українських посадовців, нерідко продовжували грати в одній команді з росіянами – а, відтак, фактично, лобіювати не українські, а російські інтереси у цій справі.

Використовуючи свої впливи в урядових, промислових та наукових колах, Росія послідовно формувала в українському керівництві думку, що Україна, ліквідуючи свою ядерну зброю, може працювати лише з російськими підприємствами. Після консультацій у Москві українські науковці привозили аналітичні записки (у мене зберігається їх понад десяток), з яких випливало, що Росія пропонує свої послуги за цінами в кілька разів нижчими за світові. Або ж із Кремля офіційними каналами нагадували, що розбирати зброю може лише той, хто її складав, бо це – військова таємниця. Мовляв, усе, що стосується ядерних боєголовок – радянське ноу-хау, і Америка не має права на «наші спільні секрети», тому єдиний шлях – окремо вести українсько-російські переговори із цієї тематики.

А от тут якраз і крилися наші можливості. З одного боку – бажання США влізти у ядерні секрети СРСР; з іншого – бажання України (принаймні, на рівні Верховної Ради) розтягти в часі процес ядерного роззброєння з тим, щоб отримати всі можливі дивіденди. МЗС повинно було розігрувати цю карту. Але для цього треба було не лише вміти, але й бажати.

Величезну частину свого міністерського часу я витрачав на міжнародні контакти з теми ядерної зброї. Під час поїздок по ядерних центрах США, Німеччини, Франції, Британії, я намагався отримати максимум інформації щодо: цінових параметрів ядерної зброї; екологічних аспектів, пов’язаних з її ліквідацією; можливостей конвертувати у ядерне паливо плутоній і уран. Розуміючи необхідність від’єднання України від російських «енергетичних грудей», я одразу ж почав лобіювати в уряді тему диверсифікації постачання ядерного палива, яке на той час монополізувала Росія. Тому мене цікавили і технології його виробництва Україною.

Знаючи це, до мене на зустрічі постійно просилися представники західних корпорацій. Вони хотіли співпрацювати з Україною в плані переробки високозбагаченого урану (ВЗУ) і плутонію. Зрозуміло, якби така співпраця розпочалася, вони ставали б лобістами у своїх країнах наших інтересів. Я організовував доручення від імені прем’єр-міністра Кучми, провів два офіційних раунди переговорів з представниками «Дженерал атомікс» та «Вестінгауз» та отримав їхні пропозиції, які й поклав на стіл Кучмі та Кравчуку.

Так, 17 грудня 1992 року ми з тодішнім першим віце-прем’єром, академіком Ігорем Юхновським повідомили про пропозицію «Дженерал Атомікс» – протягом року побудувати підприємство з переробки ВЗУ. Це дільниця розміром 13х13х16 метрів, її кошторисна вартість – 20-30 мільйонів доларів, переробляти вона може до 30 тонн ВЗУ на рік, а після виконання програми її можна перепрофілювати. Це робило Україну незалежною від постачання Росією палива для АЕС.

Вони готові були надати свої технології та знайти фінансування. Усе вперлося в позицію Росії, яка сказала, що не буде передавати ядерні секрети і не допустить, щоб хтось ці секрети розкривав. А тому ядерні боєзаряди будуть розукомплектовуватися тільки на її території. Однак ми точно знали: варіант, щоб Росія розібрала, а нам повернула високозбагачений уран і плутоній, з північним сусідом, реалізувати неможливо. Бо все, що попадало їм в руки, назад не поверталося. Як це було, наприклад, із тактичною ядерною зброєю. Але за підтримки США сценарій із поверненням в Україну наших ядерних матеріалів для подальшого використання на АЕС ставав цілком реалістичним.

Отож, коли ми почали шукати партнерів, як переробити свої ядерні матеріали, в паливо для АЕС, у США вступили в суперечність два процеси.

Один процес, який генерував Держдепартамент, – якомога швидше примусити Україну віддати ядерні боєголовки Росії. А другий, який виник уже внаслідок роботи нашої Спеціальної групи, яку я очолював, – це можливості для таких гігантів американської індустрії, як «Дженерал Атомікс» та «Вестінхгауз», вийти на новий ринок зі своїми технологіями. Це корпорації, на яких трималася військова ядерна програма США і які були домінуючими в мирному використанні ядерної енергії.

Форд колись сказав: все, що вигідно Форду, вигідно США. Ця політика – святая святих в усіх сферах. Тож все, що вигідно «Дженерал Атомікс», вигідно США. Фактично, такими переговорами вони показували, як може рухатися Україна, не викликаючи нарікань Білого дому з приводу порушень зобов’язань із роззброєння.

Але чому переміг процес, який примушував нас віддати все Росії? Тому що не було позиції самої України та адекватної роботи українських дипломатів із західними країнами. Таку ж позицію займали й більшість науковців. Зокрема, Харківський фізико-технічний інститут, керівництво якого очолювало Робочу групу з використання ядерних матеріалів після демонтажу боєголовок, інші інститути Академії наук України, сиділи й шукали, які ще додати аргументи політичному керівництву України, щоб все це відправити в Росію, – а не для того, щоб затягти сюди американські чи європейські корпорації і почати власне виробництво ядерного палива.

Національний інтерес не прийшов на заміну інтересу вже неіснуючого Радянського Союзу. Відтяті від союзного організму республіканські «органи» відчували фантомний біль, і продовжували діяти так, наче ніякої незалежності ніхто й не проголошував – як одна велика радянська команда. Не дивно: адже в МЗС, СБУ, Академії наук, інших урядових та наукових структурах після розпаду СРСР в кадровому плані нічого не змінилося.

Згадаймо приклади: Британська розвідка MI-6 – це політичний партнер США в Європі; Ізраїль – твердиня США на Близькому Сході. І тому Великобританія та Ізраїль мають ядерну зброю. Україна мала шанс переконати США, що вона може стати їх стратегічним партнером на пострадянському просторі, та отримати в їх особі союзника. Але СБУ тоді було скоріше продовженням КДБ в Україні, а не самостійним гравцем.

Але завадив цій стратегії також і совєцький менталітет «меншого брата» в українській владі. Я стверджую: якби вище українське керівництво сформувало чітку позицію по тому, що ми будемо поступово віддавати боєзаряди Росії лише за визначених нами умов (як передбачали рішення Верховної Ради, в тому числі й щодо ратифікації СТАРТу-1), і ця пропозиція була б проведена президентом через МЗС, то нікуди б не ділися ні США, ні Росія, ні Європа. Бо можна було роз’єднувати їх позиції там, де кожен бачив лише свій інтерес.

**

Нагадаю про один показовий епізод, який доводить: боротися було потрібно. Йдеться про таємну угоду на закупівлю Штатами у Росії 500 метричних тонн високозбагаченого урану, вивільнюваного у процесі ядерного роззброєння протягом наступних 20 років. Ця угода тривалий час була для України великим секретом – ні СБУ, ні МЗС ніяких даних про її існування не надавали.

Інформація випливла у «Московских новостях» у жовтні 1992 року. Як виявилося, російсько-американські переговори розпочалися ще у грудні 1991-го, текст угоди був парафований у серпні 1992-го, а назовні інформація вийшла від адміністрації Буша. Міністр атомної енергетики Росії Михайлов прокоментував це так: «Не було у нас домовленості, що американці про це оголосять. Але президентська команда, напевно, вважає це хорошим козирем у передвиборчому марафоні». Наполягаючи на тому, що на угоді немає грифу секретності, міністр, утім, пишуть «Московские новости», відхилив прохання надати текст для ознайомлення експертам газети.

Зрозуміло, контракт враховував і український уран з наших тактичних та стратегічних боєзарядів, але ділитися з нами коштами Росія не планувала.

Коли я дізнався про цю угоду, то вже на першому раунді переговорів із російською урядовою делегацією у січні 1993 року поставив питання про нашу частку – як компенсацію за ті боєзаряди, які Росія забирає у нас. Це дало перші позитивні результати. Уже наприкінці березня 1993 року МЗС отримав меморандум посольства США, в якому нас офіційно інформували про факт угоди (на загальну суму 11 мільярдів доларів) та закликали розподілити з Росією квоти від продажу урану. До речі, американці чітко вказали й на головну причину, чому вони, нарешті, вирішили «таємне зробити явним» – бо на переговорах із Росією наша делегація порушувала питання розподілу прибутків за продаж ВЗУ.

Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»

На старті ядерного роззброєння Україна не мала ніякої систематизованої інформації про свою ядерну зброю. УРСР не володіла повною інформацією про свій потенціал (і не лише ядерний), бо такі повноваження за часів Союзу республіки делегували Москві. Більше того: частина даних суворо охоронялася Кремлем як «топ-сікрет», і була недоступна навіть вищим посадовцям республіканського масштабу.

Я впритул зіткнувся з вакуумом даних у липні 1992 року, коли мене призначили керівником Спеціальної робочої групи, до повноважень якої входило напрацювання позиції Верховної Ради – тобто розробка проектів рішень парламенту щодо ядерного роззброєння. Наша група виявилася ще і єдиним офіційним утворенням в державі, яке фахово займалося збором інформації про українську частку радянської ядерної спадщини. На цьому шляху я зіткнувся зі спротивом, дезінформацією та дискредитацією.

Вище керівництво особливо не переймалися тим, як реально виміряти параметри українського ядерного статку. Президент Кравчук більше думав про те, як скоріше його позбутися. Він боявся, що Росія заявить про своє право на розташовану в Україні ядерну зброю і введе на українську територію свої війська. СБУ (очолюване на той час Євгеном Марчуком) на додачу до цього ретранслювало йому московські «страшилки» на тему «якщо швидко все не віддати – воно як бабахне!».

Окрім СБУ, позицію «віддати все, і негайно» підтримував також МЗС. Тому ці відомства не вважали за потрібне шукати інформацію про характеристики боєзарядів – тобто про те, скільки ж ми плутонію й урану передаємо Росії, якою є їх вартість та енергетична цінність.

Академія Наук практично усунулася від формування фахової позиції України, хоча ми включали її представників до складу експертних груп. Росія акуратно постачала і науковців, і урядовців власною інформацією, тож вони не подали жодного аналітичного чи оціночного документа, базованого на якихось інших розрахунках, окрім російських. Будь-які інші дані про обсяги та параметри ядерної зброї України цілеспрямовано дискредитувалися. Отож реально інформація, особливо секретна, добувалася не завдяки цим установам.

Оскільки у нас абсолютно не було ні фахівців у темі ядерного бойового заряду, ні навіть знання про точну кількість самих боєзарядів, збирати дані доводилося з нуля – і по крихтах. Дані про вагові характеристики ядерних боєзарядів, які ми на сьогодні маємо, – це, фактично, те, що всупереч обставинам вдалося зібрати. Сьогодні вони публікуються вперше.

Скільки одиниць?

Що було достеменно відомо – так це те, що на нашій території дислокувалися два типи стратегічних ядерних озброєнь: 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) – 130 рідкопаливних СС-19 та 46 твердопаливних СС-24, та важкі бомбардувальники з крилатими ракетами, а також різноманітна тактична ядерна зброя.

Ракети були розташовані в 176 шахтних пускових установках (ШПУ) у чотирьох дивізіях 43-ї стратегічної армії. Найбільш потужні, твердопаливні ракети останнього (на той час) покоління СС-24 виробництва українського «Південмашу», дислокувалися у Миколаївській і Кіровоградській областях. Американці їх називали «Сатана». Одна ракета несла 10 боєголовок. Вона настільки була руйнівною, що навіть в Америці на той час не було аналогічних носіїв із такою кількістю боєзарядів і такої потужності. Рідкопаливні дислокувалися на території ракетної армії у Вінницькій та Хмельницькій областях.

Інших достеменних цифр не було.

Так, бомбардувальників за даними Міноборони, наданими на початку 1993 року нашій робочій групі, їх було 36 – із 274 боєзарядами. Британський журнал The World Today за червень 1993 року вказує на 416 ядерних боєголовок. «Дзеркало тижня» дало інші цифри: «У складі 46-ї стратегічної повітряної армії перебували 43 дальніх бомбардувальники-ракетоносці: 14 літаків Ту-05МС (вони несли по 8 крилатих ракет АС-15) та 29 суперсучасних Ту-160, здатних нести по 16 крилатих ракет з дальністю польоту близько 3 тисяч кілометрів».

А ось як описувала у листопаді 1992 року наш арсенал «Нью-Йорк Таймс»: «Україна володіла більш як 4000 одиницями ядерної зброї. Хоча їх чисельність була зменшена завдяки передачі Росії усіх нестратегічних озброєнь, сьогодні в Україні залишається 1200 ядерних боєголовок на 176 міжконтинентальних ракетах. А також 34 стратегічні бомбардувальники, оснащені ядерною зброєю».

За згаданими даними Міноборони України, стратегічні ракети та бомбардувальники несли разом 1514 ядерних боєзарядів. Проте в довідці, інформацію для якої готував МЗС, йдеться про 1656 одиниць. Ще одна версія (її оприлюднив член комісії Верховної Ради у закордонних справах Микола Баландюк) – окрім 1656 боєголовок, розміщених на МБР, було ще 500 крилатих ракет і важких ядерних бомб в арсеналі 30 бомбардувальників. «Дзеркало тижня» називало загальне число 1837. А на слуханнях у Комісії сенату США з міжнародних питань 24 червня 1993 року було заявлено, що Україна має 2 тисячі ядерних боєголовок стратегічних озброєнь. (У наведених нижче розрахунках використано цифру 1,8 тисячі одиниць).

Єдиною невідомою для робочої групи величиною лишалася кількість тактичної ядерної зброї. Вона знаходилася в різних військах різного підпорядкування (Чорноморський флот, зокрема, мав на озброєні ядерні торпеди та ядерні міни і снаряди; сухопутні війська – велику кількість тактичних та оперативно-тактичних ракет, оснащених ядерними боєголовками; війська ПО та ППО також мали ядерні боєзаряди).

Щодо загального числа, то з даних «Нью-Йорк Таймс» випливає цифра 2800; колишній очільник російської делегації на переговорах з Україною, дипломат Юрій Дубінін у своїй статті називає цифру близько 3 тисяч, а «Спектейтор» 26 червня 1993 року писав, що «Україна вже передала до Росії 4200 тактичних озброєнь» Точні дані були лише у Генштабі ЗС СРСР. (У наведених далі розрахунках використано цифру 3,5 тисяч).

Отже, підсумовуючи інформацію з різних джерел, можна так описати ядерний арсенал України:

  • МБР: 130 рідкопаливних СС-19, 46 твердопаливних СС-24
  • Важкі бомбардувальники: від 30 до 43
  • Ядерні боєзаряди стратегічної зброї: від 1514 до 2156
  • Тактичні ядерні боєзаряди: від 2800 до 4200
  • Шахтні пускові установки: 176.

Скільки ядерних матеріалів?

Згідно з документом ООН №6858 («Остання можливість застосування ядерної зброї») для виготовлення атомного боєприпасу малого калібру (це тактична зброя) необхідно: плутонію (95%) – 8 кг, урану-235 (U 235, ВЗУ 90-95%) – 25 кг, урану-233 (U 233 ) – 8 кг. Ці дані затвердило МАГАТЕ.

.

Ця методика дозволяє приблизно визначити обсяги ядерних матеріалів, які Україна передала Росії з тактичними боєголовками. Помноживши на 3,5 тисячі, у підсумку отримуємо: плутонію – 28 т, урану-235 – 87,5 т та урану-233 – 28 т.

Дані щодо типів ядерних боєзарядів тактичної зброї, розташованої на території України, які неофіційно отримала наша робоча група, свідчить про коректність розрахунків за цією методикою. В Україні було 9 типів ядерних боєзарядів, вага урану-235 в яких становила від 7 до 11 кг, а плутонію – від 7 до 16 кг.

Отже, найбільш імовірно, що лише в тактичній ядерній зброї було: високозбагаченого урану (понад 95%) – 30-35 т, плутонію (понад 95%) – 40-45 т.

Щодо стратегічної зброї, то кількість ядерних матеріалів там, за різними оцінками, у 2-3 рази більша, ніж у тактичній. Наведена в «Комсомольской правде» за 13 лютого 1992 року пропорція («кожна боєголовка тактичної ядерної ракети містить 7 кг збройового плутонію, стратегічних – у 2-3 рази більше») підтверджується іншими даними. Так, вміст високозбагаченого урану (90-95%) в боєголовці стратегічної зброї середньої потужності різні джерела оцінюють від 15 до 35 кг.

Оскільки в Україні на стратегічних носіях були ядерні боєзаряди великої потужності, розрахунок показує, що в них було: плутонію – 27-40 т, урану-235 – 50-68 т.

Коректність розрахунків підтверджується і даними робочої групи Харківського фізико-технічного інституту (ХФТІ), яка вела переговори з Росією щодо компенсації Україні за стратегічну зброю. Так, у розрахунках переробки ВЗУ у паливні касети для українських АЕС (ТВЕЛи) фігурувала цифра 64 т урану-235.

Отже, всього в українській тактичній та стратегічній зброї було 67-85 т збройового плутонію та 80-102 т високозбагаченого урану.

Скільки це коштує?

Але найбільшою проблемою для нашої робочої групи було знайти дані щодо вартості ядерних матеріалів, які використовуються для виготовлення зброї масового знищення. Враховуючи, що торгівля ними категорично заборонена міжнародним Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, їх ринкової вартості не існує. Тож ми шукали вартість їх виробництва і використовували всі можливі джерела.

У лютому 1992 року «Комсомольська правда» в статті «Мы не настолько богаты, чтобы торговать боеголовками», з посиланням на західну пресу, назвала такі цифри: «вартість тонни збройового урану – 100 млн. дол., тонни збройового плутонію – від 500 млн. до 1 млрд дол.»

Вона також писала: «Навіть за скромними оцінками, вартість 5-6 тис. скорочуваних ядерних боєголовок тактичної зброї дорівнює сумі нашого (тобто СРСР – ред.) зовнішнього боргу!». Зовнішній борг СРСР на той час становив 60 млрд. доларів.

Наприкінці того ж 1992 року в «Голосі України» опубліковано інформацію, що від демонтажу близько 6 тисяч американських боєголовок США може отримати ядерного палива для АЕС вартістю 50 млрд. дол.

На думку американських експертів, лише за ВЗУ, вилучений із близько 5 тисяч ядерних боєголовок, Україна мала б отримати ядерного палива на суму 8-10 млрд. дол.

Підтвердження інформації про те, що згаданий у ЗМІ порядок цифр реалістичний, я отримав на міжнародній конференції у Москві влітку 1992 року. Росіяни, американці і британці давали різного роду оціночні характеристики виробництва тонни плутонію та високозбагаченого урану. Там я узагальнив усі уривчасті дані, які до того отримував або з преси, або при персональних контактах.

А в жовтні 1992-го з’явилася ще одна важлива інформація: «Московские новости» у статті «Кого обогатит обогащенний уран?» повідомили про таємну угоду між Росією та США щодо продажу 500 т ВЗУ, вивільнених у процесі ядерного роззброєння. Характеризуючи цей обсяг, російська преса писала, що «його вистачить мінімум на 10 років роботи всіх американських реакторів, або на два з половиною – для всього світу». До відома: в США – 180 реакторів, в Україні – 15.

Незаперечний факт, що в цій масі враховувався і український уран, дав можливість нашій групі ставити питання про компенсацію Україні за передачу Росії ядерних боєголовок.

Докладніше суть цієї угоди подало радіо «Вільна Європа» («Радіо Свобода») у дослідженні в лютому 1993 році. Зокрема, там названо суму угоди (5 млрд. дол.) та частку, на яку може претендувати Україна – 1-2 млрд. дол. Утім, через півтора місяці у своєму листі посол США в Україні Роман Попадюк офіційно назвав іншу суму угоди: 11 млрд. дол. Отже, лише за цією угодою вартість компенсації Україні мала становити 2-4 млрд. дол.

Підтвердженням коректності наших розрахунків є те, що у червні 2001 року «Група семи» погодилася виділити Росії 20 млрд. дол. за скорочення стратегічних ядерних озброєнь за договором СТАРТ-2.

Проте, коли наприкінці 1992 року я прийшов до Кравчука і сказав: «Леоніде Макаровичу, тільки най-найобережніші оцінки того, що ми віддаємо Росії, показують, що ми повинні вимагати від неї мінімум 10 млрд. доларів», – він відповів: «Ти що – здурів? Хто ж нам заплатить такі гроші?! Звідки у тебе всі оці цифри? Це більше, ніж наш бюджет!». Він більше довіряв дезінформації, якою його накачували СБУ та українські «фахівці-професіонали», які користувалися даними російських спецслужб. І ця довіра збереглася в нього аж до останньої вивезеної боєголовки.

Однак і цифра, яка так налякала Кравчука, була далеко неповною. Поступово отримуючи інформацію про кількісні характеристики боєзарядів, ми могли зробити більш точні підрахунки. Якщо виходити із названої вище ціни виробництва ядерних матеріалів, то, передаючи 80-102 т ВЗУ та 67-85 т плутонію, Україна віддавала Росії матеріальних цінностей на астрономічну суму: 8-10 млрд. дол. за ВЗУ та 33,5-42,5 млрд. дол. за плутоній (це при мінімальній оцінці – 500 млн. дол. за 1 т вартості його виробництва).

Тобто загалом це цінності загально вартістю 41,4-52,5 млрд. доларів!

Нагадаю: увесь держбюджет України у 92-93 роках складав 7-9 млрд. доларів.

Одразу зауважу, що йдеться про цифри, актуальні на початок 90-х років минулого століття. Є загальна динаміка зростання цін що на черевики, що на зброю. Тому зараз будь-які цифри треба, умовно кажучи, помножити на 5 чи 10.

**

Отже, у вигляді ядерної зброї Україна мала мільярдні ресурси, які (за досить обережними підрахунками) обчислювалися сумою до 7 державних бюджетів. Україна мала заявляти власну ціну та умови, на яких ми погоджувалися роззброюватися, виходячи зі свого національного інтересу.

У цій ситуації більшого абсурду, ніж канючення українським МЗСом у США 175 млн. дол. технічної допомоги для перевезення ядерних боєголовок до Росії – замість того, щоб активно поширювати серед усіх посольств Заходу інформації про нашу ціну за передачу таких матеріальних цінностей, – світ ще не бачив.

Коли пізніше на одній із міжнародних зустрічей у приватній розмові з одним американським політиком я висловив жаль з приводу того, що Україна не використала всі свої можливості і фактично за безцінь віддала третій у світі ядерний потенціал, він, розсміявшись мені в обличчя, відповів: «А чого ж ви такі дурні?»

Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).

До списку новин