Писанка – як молитва, з якої слів не викинеш

Львів’янка Віра Манько зібрала колекцію з трьох тисяч писанок, більшість з яких написала сама, і видала альбом «Українська народна писанка».

Віра Манько – член Спілки народних майстрів України, автор, співавтор та упорядник видань «Великодній кошик», «Обряди і страви Свят-вечора», «Прилетіть соловейки на рідні земельки», «Світ у писанках Тараса Городецького», готує видання про вироби з соломи і галицьке медове печиво, але найбільше її захоплення – писанка. Ще у 2001 році вона видала книжку «Українська народна писанка». яка налічувала 465 взірців цього маленького дива, а доповнене друге видання уже містить півтори тисячі взірців з різних регіонів України, то ж напередодні Великодня розмовляємо з пані Вірою про маленьке великоднє диво – писанку.

Звідки у Вас таке захоплення? Мабуть, з дитинства?

Ні. Вдома у нас ніколи писанки не писали, я навіть десь до 35 років не бачила справжньої писанки. Хіба на листівках, які присилали з-за кордону, а у 1985 році товаришка подарувала мені писанку, зафарбовану в один колір, і для мене ніби світ відкрився. На той час я уже цікавилася народним мистецтвом, сама ткала і вишивала, але писанка була справжнім відкриттям. Я попросила подругу навчити мене писати писанку, й вона пообіцяла: «Наступного року».

Цей наступний рік був чорнобильським. Вона дала мені писачок, шматочок воску, сказала де купити фарби й ото була уся наука. І так у «чорнобильський» рік я почала займатися цим мистецтвом: писала щось дуже простеньке, але це було таке задоволення, захоплення, так хотілось комусь ці писанки подарувати. Я багато чого на той час не знала: як віск зняти, як правильно зварити яйце, хоча справжня писанка має бути на сирому яйці. І за давніми традиціями, там має бути ще й зародок, тому що яйце – це початок життя. Так само, як з мертвого яйця народжується життя, так Христос воскрес із мертвих…

Згодом, навчившись цього мистецтва, я почала ділитися цим з іншими. Мене попросили вести невеличкий гурток писанкарства у школі, і тут почалося: ніякої літератури нема, перші книжки, які мені потрапили в руки, були американські, видані діаспорою – такі яскраві, кольорові. Моєму захопленню не було меж. Згодом мені потрапила до рук книжка Ераста Бенішевського, де було сто сорок взірців справжніх народних писанок, мальованих на картоні. Пізніше вдалося знайти видання Мирона Кордуби, Володимира Шухевича, які вийшли в Західній Україні до 1939 року, і книжки Сонцова, Таранущенка, Кульжинського, які вийшли на сході України. Відвідувала відділ стародруків бібліотеки імені Стефаника, в Національному музеї у Львові мені дали можливість ознайомитися з літературою, з експонатами. До слова, там зберігається сім тисяч писанок, а в Музеї етнографії – тринадцять тисяч… Ходила по приватних колекціях, відтворювала взірці по старих виданнях і так, крок за кроком, я збирала інформацію про писанки і вивчала взірці. З 2000-го року почала формувати власну колекцію.

Раз на рік перед Квітною неділею – у п’ятницю - їжджу в містечко Заболотів (це між Коломиєю і Косовом), де є великий передсвятковий ярмарок, і люди привозять писанки з Буковини, Гуцульщини, Покуття. Там теж поповнюю свою колекцію: дещо фотографую, щось купую. Зараз я уже можу сказати яка писанка з якого села походить.

Що характерне для українського писанкарства?

По писанках можна визначити з якого етнографічного регіону вони походять, і в моїй книжці є етнографічна карта, яка накладається на адміністративну карту України. Взірці писанок розміщені за таким етнографічним поділом: Гуцульщина, Буковина, Покуття, Поділля, Лемківщина, Пряшівщина, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Волинь і Полісся, Київщина і Черкащина, Схід і Південь України. Хоча, цей поділ теж дещо умовний, бо, наприклад, на Львівщині є кілька етнографічних зон: гориста місцевість - Бойківщина, ближче до кордону – Надсяння, там уже інші писанки, по сусідству з Тернопільщиною ще інші. Дуже багата на писанки Сокальщина. Там вони особливі: з квітковим орнаментом. На Покутті кожне село має свій «почерк», і навіть в одному селі може бути три жінки, які пишуть свої писанки. Це просто феноменально, що до сьогодні таке збереглося. Так само й на Гуцульщині: Космач – це одні писанки, Нижній Березів – інші, Чорний Потік – ще інші…

Для гуцульських писанок характерні здрібнені елементи, дрібнесенький малюнок, хрести по центру, може бути деревце з оленями, баранчики, є писанки з церковцями, з деревцями, але цей елемент займає якусь її частину, а навколо є орнаментальний малюнок з маленьким безконечником. На писанці зі сходу України деревце може бути велике. Тут характерний крупний малюнок, зроблений широким писаком. У кольоровій гамі легко «відчитуються», наприклад, космацькі писанки: жовтогарячий малюнок на чорному тлі, хоча цей жовтогарячий колір – це вже надбання 30-40-х років, бо давня гуцульська писанка не мала цих кольорів. В основному це були білий, жовтий, вишневий і чорний кольори, ще вкраплення зеленого.

На Заході України можна спостерігати як писанка розвивалася, тоді як на сході і півдні ця традиція була перервана, і тільки завдяки книжці Сергія Кульжинського, який видав її на основі колекції села Круглик біля Лубен, збереглися взірці курських писанок, з Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини. Найбільше у цьому альбомі писанок з Поділля. Там були поширені травлені писанки, або «борщівки», бо їх витравлювали у буряковому або капустяному квасі. Фарбувалася писанка у жовтий колір, тоді додавався червоний, чорний і писанку клали у капустяний чи буряковий квас – виходила витравлена біла поверхня. Зараз замість квасу можна використовувати звичайний оцет.

Що означають символи на писанках?

Є набір стандартних символів, які використовуються в різних варіантах писанок і по всій Україні, є символи, які використовуються лише у певних регіонах. Найпоширеніші з них – восьмираменна зірка, хрести, коло. свастика, триніг. Зірка, хрест, коло – це сонячні знаки, безконечники - це вода, граблі – дощ, трикутничок з вусами – це хмара з дощем, S-елементи символізують змія, давнього бога підземелля. Змія віддавна була символом запліднення всього живого. У моїй колекції є писанки, де зображене дерево, а під ним – змій. Є символи, які появилися набагато пізніше: дзвінички, церкви, розп’яття.

Найбільше люблять малювати церкви на писанках гуцули, також вони люблять писати коників, оленів, пташок. Дерево життя або вазон з квітками чи з листочками характерне для цілої України. Вони є різні: лаконічні, розкішніші, великі, маленькі. І тільки в Україні збереглася така символічність. Писанкарська традиція дуже консервативна, бо це – як молитва, з якої слів не викинеш. В одному селі мама писала саме таку писанку, і донька цього вчилася. Єдине, що можна було собі дозволити – поекспериментувати з кольорами, десь завитушок зробити, який потім прижився, але певний стержень, основа мала бути консервативною. Це мистецтво шліфувалося віками, і тому не так просто самому зробити писанку, яка буде шедевром.

Які писанки кладеться у кошик?

В Україні було два види писанок: крашанки і писанки. Крашанки – це зафарбовані в один колір яйця, якими бавилися під час великодніх забав. Ними розговлялися, а писанка – це розписане в кілька кольорів сире яйце різними символічними знаками. Ними тільки обдаровувалися щоб побажати здоров’ я, добробуту, їх несли на могили. Писали спеціальні писанки для бідних людей, для старших, для дітей, дівчата дарували їх хлопцям, несли писанки до церкви.

В українській родині писалося багато писанок: 60- 100. особливо в тій, де було багато дівчат. І під час цього символічного дійства не допускалося, щоб хтось чужий пройшов у хату – щоб не зурочив. Не можна писати писанку з поганим настроєм, бо вона може впасти, розбитися. Під час написання потрібно бути дуже уважним. І неможливо навчитися писати писанку за один раз, бо це – ціла наука.