загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Володимир В’ятрович: «Символи, які мають значення: українські червоні маки у День Перемоги»

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Після розмови з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, який вважає, що правду про Другу світову краще видно не з високих трибун, вознесених над блискучими парадами, а в пожовклих фото з родинних альбомів, кілька днів не міг написати ні рядочка. Усе думав: а чим же є День Перемоги для моєї родини? Який слід залишила на полотні саме мого роду та страшна війна?

Про свого діда Федосія пам’ятаю мало. І ще менше знаю про його фронтові будні — буквально кілька історій.

Історію про те, як скупався у студеній волзькій воді після влучення німецького снаряда в баржу, якою переправляли вояків у Сталінграді. З усіх виплив лише дід. Руки від колоди, в яку вчепився у пошуках порятунку, на березі ледве відчепили.

Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Історію про те, як політрук вирішив відзначитися і потягнув діда полювати на німецькі бомбардувальники, що доволі низько пролітали щоранку над розташуванням частини. Сам з протитанковою рушницею заліг біля колодязя, діда з кулеметом Дегтярьова сховав під копицею сіна. Влучити у бомбардувальники не вдалося, натомість один з них обстріляв «мисливців» з великокаліберного кулемета. Більше політрук у поля не ходив.

Історію про те, як на території Молдови наших вояків день у день годували пшоняною кашею. Коли вже сили не було на неї навіть дивитися, бійці дістали десь солідний запас білого молдавського вина. Апетит відновився.

Історію про те, як уже на території Німеччини здалися дідові в полон (казав, суто випадково) понад десяток німецьких вояків.

Оце й усе: по історії на кожний з його чотирьох фронтових років. Не дуже любив згадувати. Але серед жмені ювілейних медалей зберігалися і дві скромні на вигляд сіренькі «За відвагу» та «За бойові заслуги». «За так» їх не давали. Тож до гражданіна Путіна, який заявив, що війну Росія виграла б і без українців, маю серйозні претензії.

Погоджується зі мною і В’ятрович:

— Лише Україна втратила у тій війні понад десять мільйонів громадян. Її територія стала полем кривавих битв, що призвело до величезних економічних втрат.

Тим часом — і це досі часто ігнорують — українці воювали проти нацистів у лавах не лише Радянської армії. Вони вели боротьбу з нацистами й у лавах польських частин, й у загонах Української Повстанської Армії, й у дивізіях військ антигітлерівської коаліції.

— Володимире Михайловичу, враження, що таке визначне свято як День Перемоги стало розмінною монетою в новоімперській російській політиці.

— Саме так. День Перемоги виконує важливу для режиму Путіна функцію інструменту реабілітації радянського минулого. Перемогою над нацизмом виправдовують найбільші злочини радянської влади і особисто Йосипа Сталіна. Це потрібно керівництву Росії: основою сучасної ідеології цієї країни стає ідея відновлення Радянського Союзу та посилення ідеологічного впливу Росії на пострадянському просторі. Як засвідчили останні події в Криму та на сході України, цей ідеологічний вплив стає грунтом для проросійських і антидержавних настроїв і в Україні.

Якщо в країнах Європи та Америки завершення Другої світової війни 8 і 9 травня оголошено днями пам’яті та примирення, то в Росії День Перемоги — одне з головних державних свят, її керівництво розглядає його як важливий консолідаційний чинник суспільства. Причому консолідація відбувається на двох рівнях — прорадянському, об’єднуючи значну частину прорадянськи налаштованих громадян, та російському націоналістичному, який посилює тези про непереможність російського народу, його особливу світову місію.

Ці нагороди бійці здобували кров’ю

— Зрозуміло, що нам мавпувати таку поведінку не варто. Що натомість?

— Український інститут національної пам’яті виклав у свого роду меморандумі своє бачення традиції вшанування перемоги, бачення ролі Другої світової війни у долі українського народу, України. Це поради від професійних істориків щодо способу подання, донесення інформації про Другу світову до свідомості суспільства. Поради для ЗМІ, для влади, для громадських активістів. Ми звертаємо увагу на ті прогалини в пам’яті суспільства, які не дозволяла заповнювати радянська, а нині — російська пропагандистська машина. На ті стереотипи, які нам нав’язувала імперія радянська і які нав’язує імперія російська.

Відразу скажу, що закиди Російської Федерації про те, що начебто в Україні скасовують свято Перемоги, — це нахабна брехня. Україна відзначатиме перемогу над нацизмом. Але при цьому віддаватиме шану всім героям, пам’ятатиме про всі жертви.

З огляду на євроінтеграційні прагнення України завершення Другої світової війни в Європі варто відзначати разом з іншими європейськими державами 8 травня і проводити його у форматі дня пам’яті. Водночас з огляду на складність і неоднозначність ставлення громадян України до 9 травня не відмовлятися й від відзначення 9 травня як Дня вшануванні всіх жертв війни.

Водночас не слід забувати й про день остаточного завершення Другої світової війни — 2 вересня. Це вмотивовано тим, що після 9 травня 1945 року багато українців брало участь у конфлікті на Далекому Сході, до його остаточного завершення. Прикметно, що українець Кузьма Дерев’янко підписував Акт остаточної капітуляції Японії.

Настав врешті час відмовитися від радянської пропагандистської концепції Великої Вітчизняної війни, натомість говорити про Другу світову війну 1939–1945 років, наголошуючи, що українські території потрапили у вир бойових дій із перших днів війни 1939-го, розповідати і про той період конфлікту (1939–1941), коли СРСР був союзником Третього Рейху.

— Ремарк якось, намагаючись показати, що зчерствіння душі відбувається, на жаль, дуже легко, із сумом написав: «Смерть однієї людини — це смерть, смерть двох мільйонів — це статистика». Схоже, російські пропагандисти зайшли у своєму зчерствінні так далеко, що це видно всьому світу. Всі смерті й усю історію Другої світової вони намагаються перетворити на «статистику», на «подвиг» безликого «радянського народу» тощо.

— Саме так. І за бучними фразами геть зникає доля простої людини, доля солдата, доля тих, хто переживав окупацію, потрапив у полон, працював на перемогу по кільканадцять годин щодня. Ми ж за те, щоб змінити кут зору. Досі ми не зробили достатньо для того, щоб показати війну як трагедію та гуманітарну катастрофу, яка коштувала життя мільйонам людей, завдала непо?правних втрат людській цивілізації та культурі.

Для цього увагу варто зосереджувати не на макрорівні (радянський народ чи держава-переможниця), а на мікрорівні (конкретний вояк-переможець), не на масовому героїзмі та «радянському патріотизмі», а на індивідуальних героїчних вчинках. Розповісти людям персональні історії українців–учасників війни, не лише вояків, а й тих, хто пережив її в тилу чи на окупованій німцями території, про умови окупації, полону, повоєнного часу.

Для позбавлення від ідеологічного впливу Росії нам слід відмовитися від святкування Дня Перемоги в радянському форматі. Головний акцент має бути на вшануванні всіх жертв війни: цей день має стати даниною пам’яті про загиблих вояків. Не військові паради, які є своєрідною формою пропаганди війни, а допомога ветеранам та вшанування загиблих. Так радянський культ війни, важливим інструментом якого був День Перемоги, врешті перетвориться на європейську демократичну традицію пам’яті про солдатів, які загинули в боротьбі за свою батьківщину.

— У російських телесеріалах та художніх фільмах — суцільне прославляння мудрості радянського військового і політичного керівництва. А у святкові травневі дні голова паморочиться від цих хвацьких «диверсантів», «армійських розвідок» тощо. Чим можна замінити цю парадну маячню?

— Ми підготували невеликий (просто як зразок) перелік документальних та художніх фільмів, які, на думку істориків, правдиво, без ідеологічних штампів зображують події Другої світової війни. Серед них — українські документальні фільми «Київ. Місто, що зрадили» (автор Андрій Цаплієнко), серіал «Невідома Україна» (НТКУ), «Війна без переможців» (автор — Ігор Чижов) та інші. Є достойні уваги картини й серед художніх фільмів — як радянських («В бій ідуть лише «старики»), так і сучасних українських: «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», «Хайтарма» (про трагічну долю кримськотатарського народу) та закордонних — «Врятувати рядового Райяна» (США), «Вітер зі Сходу» (Франція — Швейцарія), «Штайнер: Залізний хрест» (Німеччина, Велика Британія), «Сталінград» (Німеччина), «Бункер» (Німеччина), «Операція «Валькірія» (США, Велика Британія, Німеччина), «Чорна книга» (Голландія) та інші.

— Не можу не спитати про так звану георгіївську стрічку, яку Росія пропагує саме як символ Перемоги.

— Насправді це символ царської Росії. А в роки війни ним користувалися антирадянські сили, зокрема власовці, які, нагадаю, воювали на боці нацистів. СРСР наприкінці війни запровадив схожу на георгіївську, але все-таки відмінну за кольорами гвардійську стрічку. Її носили гвардійські частини, тобто ті, які найкраще показали себе у боях.

Кілька років тому російські піарники почали розкручувати георгіївську стрічку як символ Перемоги, героїзму, Росії. Нині ця стрічка стала символом «Русского мира». Хоч за історією це символ царату, символ зрадників.

Але символи — річ дуже важлива. Тому для тих, хто хоче підкреслити свою повагу до Перемоги, до пам’яті полеглих у тій війні, цього року ми пропонуємо новий символ як вияв нашої поваги до тих, хто знищив нацизм. Це буде червоний мак — символ європейський та український. У наших піснях ідеться, що маки зацвітають там, де пролилася козацька кров.

У співпраці із НТКУ та особисто Зурабом Аласанією ми розробили відповідне графічне втілення: це алюзія з одного боку червоного маку, з іншого — кривавого сліду від кулі, яка передає глибину сенсу війни, розповідає про страждання, смерть, героїзм, мільйони загиблих — найтрагічніше, що є у війні. Біля символу логотип містить роки воєнного лихоліття: 1939–1945 та гасло «Ніколи знову», адже саме в наших руках не допустити повторення жахіть війни. Автор дизайну — Сергій Мішакін із Харкова.

Олег ЛИСТОПАД, 

«Урядовий кур’єр»

P.S. Підготувавши до друку цей матеріал, згадав ще одне: про те, що моя баба Віра пережила окупацію у селі Олексіївці Новомиколаївського району Запорізької області. Але про це знаю ще менше, ніж про військові будні діда. А їй же, мабуть, нелегко було прогодувати двох маленьких дітей, один з яких — мій батько. Ось така ще одна грань тих часів. Про неї теж треба і пам’ятати, і говорити.

ДОСЬЄ «УК»

Володимир В’ЯТРОВИЧ. Український науковець-історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч. Кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», екс-директор Архіву Служби безпеки України (2008–2010), редактор наукового збірника «Український визвольний рух» (2003–2008). З 25 березня 2014 року — директор Українського інституту національної пам’яті. 

До списку новин