загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

20 років України у книжці Олега Криштопи

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Нотатки мандрівника завжди захоплюють. Загалом людей можна поділити на тих, хто мандрує, і тих, хто захоплюється мандрами, але не наважується почати власний маршрут.

Олег Криштопа родом із Галичини (яка, за його словами, заземлює). У 25 років він купує квиток до Києва(в один бік). Після такого рішення автор багато подорожує, багато пише. Реалізовується в журналістиці. Результат цього – книга «Україна 1:1». Вона вийшла у світ 2013 року. Часові рамки тексту – сучасна Україна останніх двох десятиліть. Така собі щедра мозаїка, часом деякий її фрагмент відверто муляє око, часом думаєш: «О, про це місце я так само написав би». Недарма Криштопа став переможцем конкурсу «Самовидавець» як автор найкращого художнього репортажу.

Це дуже реалістична карта України, значно реалістичніша, ніж та, що покаже GoogleMaps. Хоча сам автор характеризує свої рефлексії так: «Це непевні мазки по карті. Це, вибачте за пафос, пошук самого себе і свого народу». Знайомтеся.

Книга складається з невеликих текстів-описів різних куточків країни, де бував письменник. Всі вони – різного емоційного забарвлення. Початок життя на «Дикому Заході»(в Івано-Франківську). Теплі спогади про дідуся, який, прогулюючись по залізничному мосту, пропонував плюнути на дах вагона: «Так частина тебе поїде разом з поїздом кудись далеко, і таким чином можна, не залишаючи дому, об’їздити увесь світ».

В результаті автор плює не на потяги, а на осіле життя – і мандрує. З’єднує теперішнє з минулим. Навіть той, хто ніколи не був далі своєї області, відчує справжність у тексті(вигадки автора не так і багато), всі міста й місця – це справжнє, наше. Експресивно, сильно й правдиво. Книжка тримає і водночас руйнує певні «географічні стереотипи».

У тексті «Край світу» автор проводить паралелі з англійським словом «cry» – плакати. «Може, назва Україна походить від цього – від краю світу. Плачу світу?» Бо ж дійсно значна кількість міст і сіл – це не картинка з усміхненими людьми у вишиванках під лагідним сонцем. Частіш за все, це всенародна ностальгія за минулими часами(згадати хоча б, скільки вулиць Леніна в Україні). Це алкоголізм і приреченість. Розбиті шляхи. Вседозволеність влади. Велика Східна депресія (так Криштопа називає «добробут» шахтарських містечок сходу нашої країни). Заробітчанство, повені і вирубка лісів у Західній частині країни. Надмірна гостинність під час християнських свят і небажання допомогти ближньому в решту днів. Речі, які з певних причин не цікавлять (бо не зачіпають) дуже гостро виражені в книжці.

«Іноді мені здається, що це якесь особливе вміння, притаманне і росіянам і українцям, – героїзувати свої поразки». І автор, будучи українцем, таки героїзує у своїх текстах. Кожен персонаж зі своїм світом, своєю говіркою, зі своїми бідами і щастями – герой. Герой, що бореться і терпить, чекає міфічного щастя. Це тривало століттями, може, є сенс почекати ще трохи?

Умовно в книжці є дві основні проблеми – «бідність і ті, що з нею» та «багатство і ті, хто в нім». «Воно (зло) завжди сильніше, бо гуртується. Єдине, чому світ досі не знищений цим злом – тому, що воно пожирає само себе».

Особливою двозначністю видається текст про жінку, яка щодня приходить у супермаркет і просить показати їй найдорожчу пляшку вина. Вона оглядає її, запам’ятовує склад і форму пляшки та йде купувати дешеву чвертку горілки, так ніколи і не придбавши вина. Але поки вона просить його показати, ще не все втрачено… «Жебраки, очевидно, є якоюсь із характеристик суспільства. Їхня кількість, помітність та агресивність поведінки свідчать не так про них, як про нас». В описі однієї жіночки історія багатьох українців, які часто уявляють «краще життя», але реально можуть дозволити собі дешеву чвертку.

Захопливо містичними також є описи чорнобильської зони (особливо людині, яка не була в тих місцях). Дивуєшся буденності й безтурботності місцевих сталкерів, котрі залазять у «саркофаги», хваляться своєю стійкістю до радіації. Пенсіонерів, які доживають віку в селах радіаційної зони. Пригощають ягодами і грибами, зібраними в цій зоні. Читаєш і лоскочеш собі нерви описами порожніх квартир, де залишились дивани і фортепіано (які також  доживають свій вік у кімнатах, бо винести їх було не під силу мародерам, що вичищали колись живе місто). Про весняні паломництва людей, котрі були евакуйовані, котрі щороку обіцяють більше не повертатися сюди, але повертаються. Сідають за парти в школах, в яких вчилися, пишуть на стінах домів «я тут жив», «поминають колишнє життя» горілкою і шашликами. І, не кидаючи монетку на повернення, щорічно повертаються. Постійні повертання й пошуки себе, їх багато в книжці.

Часто чуємо, що «Шевченки-Кличко-Чорнобиль» – це вся Україна. Носіями цього твердження є самі українці, здебільшого ті, хто ніколи не був за кордоном. «Це приховане бажання подивитися на себе збоку і щось побачити. Для нації, у якої серйозні проблеми з самоідентифікацією, – важлива проблема.  Ми є, бо у нас був Чорнобиль. Останній доказ існування України – в очах самої України».

Цікаво читати про стосунки автора з Кримом. У тексті «Вода, вогонь і мідні труби» є й описи пейзажів, і «батальні сцени» з торговцями на ринку, таксистами, власниками човнів та барів із завищеними цінами. І таємні поховання хімічної зброї часів Другої світової… «Якщо дивитися на мапу, то Крим виглядає півостровом, який ніяк не можна відділити від України. Так, наче це її дійки або маленька ромбовидна копія. Проте, коли в’їжджаєш з континенту, стає зрозуміло, що мапи брешуть. І Крим – це насправді острів, а ніякий не півострів». Острів, який ми втратили?

Зрештою, на рівні з занепадом, який так гірко-правдиво читаємо на сторінках книжки Олега Криштопи, є й інша сторона медалі (тобто книги). Обнадійлива. Бо ж не все так погано. «Ми є молода і красива країна (навіть з вирубаними лісами та повсюдними смітниками). Ми всі різні, і в цьому особливість життя. Ми – як два джерела, з яких течуть дві ріки, обидві розходяться в різних напрямах, але в низині впадають одна в одну, щоб розійтися, а потім зійтися знову». І дуже хочеться, аби ці ріки не висохли. А ще – добру літературу і добру воду варто вживати завжди.

Христина Котерлін

До списку новин