загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Хранителі могили Кобзаря. ФОТО

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

До дня перепоховання Т.Шевченка

26 лютого (10 березня нов. ст. ) 1861 року о 5 годині 30 хвилин не стало Генія і Пророка України. Його послідовник і найкращий біограф Олександр Кониський відгукнувся на сумну подію віршем «На смерть Тараса Шевченка». У ньому є такі слова:

Зачинилось в Україні

Покутнє віконце;

Заховалось під землею

Українське сонце…

Друзі Тараса відразу пройнялися турботами про поховання покійного. За кілька днів холодна земля Смоленського цвинтаря Петербурга прийняла прах Великого сина України. Та земляки поета і на думці не мали залишати тіло Тараса на чужині. Вони відразу після похорону розпочали процес перенесення домовини Шевченка на рідну землю, за якою поет-мученик тужив більшу частину свого життя, а спати вічним сном мріяв «на Вкраїні милій», де

Лани широкополі,

І Дніпро, і кручі…

Одним з найбільш активних ініціаторів і організаторів перепоховання Шевченка був його найближчий друг і земляк художник Григорій Честахівський. Довгі десятиліття прізвище цієї непересічної людини – патріота України було мало відоме навіть у середовищі шевченкознавців: повідомлялося лиш загальні дані з його непростої біографії та вказувалося, що завдяки йому Шевченка поховано у Каневі на Чернечій горі. Місце народження, дитячі роки та навчання у жодному офіційному документі не вказувалося. Доводиться по краплині збирати життєпис Шевченкового друга.

Григорій Честахівський народився 1820 року у сім’ї військового поселенця казенного посаду Нова Прага Херсонського повіту (нині село Олександрійського району Кіровоградської області). Батько його, Микола Честахівський, був місцевим іконописцем і мав зв’язки з високими посадовцями. Завдяки цьому його син Григорій, який з раннього дитинства мав ухил до малювання, був залучений до розписування іконостасу церкви святого Володимира у Єлисаветграді. Тут його «примітив» начальник військових поселень краю генерал Дмитро Остен-Сакен і домігся зарахування здібного молодого художника до Петербурзької імператорської Академії мистецтв. Тут Григорій познайомився з Шевченком, коли вони разом працювали під керівництвом знаменитого Карла Брюлова. У вересні 1855 року Григорій одержав атестат про звання некласного художника історичного й портретного живопису. А через три роки до Петербурга повернувся із заслання Тарас Шевченко. З того часу Грицько стає його нерозлучним другом, часто відвідує Тараса у майстерні художника. Їх зближувало не тільки мистецтво. Шевченко почув як його товариш задушевно співав українських народних пісень. До співу Григорія приєднувався Тарас, який мав чудовий голос і знав безліч пісень.

Після смерті Шевченка Григорій бере на себе обов’язки головного розпорядника похорону поета. Поховали Шевченка з лавровим вінком на чолі, у дубовій труні, яку встановили у дощану скриню, вкриту зсередини свинцем. 58 днів прах поета лежав на Смоленському кладовищі. Ще у день смерті Шевченка згідно з його поетичним заповітом друзі вирішили перевезти прах поета в Україну. Одержавши відповідний урядовий дозвіл, друзі Тараса на чолі з Честахівським труну викопали із землі, вклали в іншу, свинцеву, а цю у соснову домовину, оббиту по кутах залізом і у двох місцях стягнену залізними поясами. Поставили її на спеціальний візок і покрили червоною китайкою. У такому вигляді труну доставили кіньми на залізничний вокзал, далі поїздом до Москви. Звідти кінний кортеж рухався через Серпухів, Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин. 18 травня о 7-й ранку труну доставили до Броварів. Там студенти випрягли коней з траурного візка і самі повезли дорогоцінний вантаж до Києва. Труну з тілом поета поставили у церкві Різдва Христового на Поштовій площі. Перед величезним скупченням народу Благочинний церков Подолу Петро Лебединцев та настоятель храму Йосип Желтонозький провели панахиду по великому поету. Увесь шлях від Петербурга до Києва траурну процесію супроводжували два найближчих друга Тараса – Григорій Честахівський та Олександр Лазаревський.

Могила Шевченка на Смоленському кладовищі у Петербурзі. Малюнок Честахівського

Далі відбулася подія, яка назавжди вписала прізвище Григорія Честахівського у історію вшанування пам’яті безсмертного Кобзаря України Тараса Шевченка. Після відспівування у церкві труну з тілом збиралися нести на гору Щекавицю, де рідні намітили поховати Тараса: там студенти вже викопали могилу. О. Лазаревський запротестував і пропонував поховання біля Аскольдової могили на схилах Дніпра. І тоді сказав своє вагоме слово Григорій. Він наполіг на виконанні прохання Тараса поховати його не у Києві, а біля давнього Канева, де поет в останні роки життя мріяв придбати ділянку землі і спорудити там власне житло. Такий заповіт Шевченко начебто передав Честахівському незадовго до смерті. Проти такого аргументу не встояли. Як виявилося пізніше, Тарас не казав про місце свого поховання нікому, а Григорія взагалі не було у хвилини смерті поета біля нього, про заповіт Честахівський вигадав. Однак благородному обману друга покійного сьогодні вдячна уся Україна – кращого місця поховання Шевченка важко уявити.

Після поховання Шевченка на Чернечій горі (тепер вона називається Тарасовою), Григорій Честахівський поселився неподалік, маючи намір доглядати святе для кожного українця місце. Однак невдовзі Київський генерал-губернатор князь Васильчиков наказав доглядачеві залишити Україну і повернутися до Петербурга. Цього, виявляється, вимагали польські поміщики, маєтки яких були розташовані на Придніпровських землях. Їх лякало масове паломництво українських селян до могили Шевченка, а також чутки, що у домовині насправді сховані свячені ножі, за які начебто візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина. Григорію нічого не лишалося, як виконати наказ і повертатися на береги холодної Неви. Там він доживав віка, там помер у березні 1893 року. Його приятель поміщик і меценат Василь Тарновський перевіз тіло покійного до свого маєтку Качанівка Полтавського повіту, поховав у парку і насипав високу могилу.

…Наступним наглядачем і сторожем могили Шевченка був Іван Ядловський. Народився він 18 червня 1846 року у Каневі, підлітком зустрічався з Тарасом, знав і любив його поезію. Після смерті Кобзаря його троюрідний брат Варфоломій Шевченко запропонував Івану стати доглядачем могили. Той охоче погодився. Для нього збудували хату поряд, назвали її Тарасовою світлицею. У одній половині створили музей Шевченка, у іншій жив Ядловський зі своєю великою сім’єю: дружиною та дев’ятьма дітьми. Чоловік був майстер на всі руки – шив чоботи, плів верші, в’язав рибальські сіті, вирізав ложки, ковзани, рублі для прасування. Гостей пригощав чаєм із запашних трав, пиріжками, які пекла його дружина Мелашка, дарував людям свої вироби. Гостями Ядловського були Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Лисенко, Володимир Винниченко, Микола Садовський, Марко Кропивницький.

Іван Олексійович Ядловський доглядав могилу Тараса Шевченка цілих 50 років – з 1884-го по 1933 рік. Після смерті хранителя найціннішої історичної реліквії України його поховали неподалік, біля підніжжя Тарасової гори. Відтоді функції хранителя могили і музею Т. Шевченка взяла на себе держава.

Частенько на могилу Тараса навідувалася Ликера Полусмак (роки життя – 1840-1917). Останнім часом про неї багато пишуть, фантазуючи так, що важко відокремити правду від відвертих вигадок. Достеменно відомо, що Ликера була останнім коханням Тараса, він готувався одружитися на ній, написав для дівчини кілька ліричних ніжних поезій, придбав необхідні речі для нареченої, готуючись до весілля. Однак стати на весільного рушника Тарасові не судилося: поміщицька кріпачка, відпущена на волю завдяки клопотанню Шевченка, виявилася не цнотливою і сором’язливою красунею, якою вона постала в уяві закоханого поета. Малописьменна, лінива, неохайна, до того ж вкрай розбещена у свої 19 років, вона відкинула кохання Тараса, посилаючись на різницю у віці її та нареченого і не бажанням їхати у село, куди так рвався Шевченко. Справжні причини були інші – Ликеря виявилася аж занадто відвертою у стосунках з різними чоловіками. Зрештою, шлюб Тараса з Ликерою не відбувся, вона вийшла заміж за п’яницю-цирюльника, деякий час жила з ним у Царському Селі під Петербургом. Після смерті чоловіка у 1904 році переїхала до Канева, часто відвідувала могилу Шевченка, виступала зі спогадами про нього, які пізніше видала окремим збірником за власний кошт. 1911 року режисер Київського театру Микола Садовський, палкий прихильник і невтомний пропагандист творчості Тараса, перебуваючи на театральних гастролях у Москві, привіз туди Ликерю для участі у відзначенні 50-х роковин від дня смерті Шевченка.

Мабуть, найкращу характеристику Ликері Полусмак дала Ліна Костенко.

Той любить Фані Брон, той любить Беатріче,

Лауру, Ганську, інший Наталі.

Коштовні імена на бархаті сторіччя!

Немеркнучі зірки на обріях землі!

О, скільки взято нот і списано паперу!

Шкода, як ореол не держиться чола.

Коли безсмертя впало на Ликеру,

Вона якраз по бублики ішла.

Та як би там не було, всі троє – Григорій Честахівський, Іван Ядловський, Ликеря Полусмак найбільш причетні особи до збереження для України пам’яті про Шевченка. За це їм наша щира і вічна вдяка.

Юрій Матівос

Могила Т. Шевченка у Каневі (давня і сучасна).

До списку новин