загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Останній шлях Кобзаря

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

22 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕПОХОВАННЯ ПРАХУ Тараса Шевченка на Чернечій горі

(Зі статті З. П. Тарахан-Берези, заступника директора з наукової роботи Канівського державного музею-заповідника Т. Г. Шевченка)

Уже сам факт поховання поета в Каневі свідчить насамперед про велику мужність народу, який зумів у той похмурий час здійснити волю поета і через усю Росію перевезти його домовину на заповітну землю. Цей акт став однією з найінтернаціональніших подій у тогочасному суспільстві.

Довгий незвичайний шлях простилався перед жалібним почтом від Смоленського цвинтаря у Петербурзі через Росію, Білорусію, Україну до маленького мальовничого містечка над Дніпром, з яким були пов’язані останні мрії і сподівання поета. Назустріч Шевченковій домовині виходили люди різних національностей. Цей жалібний хід був величним, ніколи досі не баченим, тому й лишився назавжди у пам’яті народній, в його думах, піснях, легендах, переказах та спогадах. Увесь слов’янський світ мав можливість сказати своє слово над Шевченковою домовиною не лише українською, а й російською, білоруською, польською, сербською мовами... І у всіх промовах «слышалась глубокая скорбь о смерти великого поэта, соединившая в эту минуту все национальности во имя великого искусства, бессмертного дара небес — поэзии» (М. Чернишов. «Русский инвалид», 1861).

У скорботній зажурі народ зустрічав поета на канівському березі, щоб провести його до Успенського собору, а звідти — до Чернечої гори, яка стала місцем його вічного спочинку. Дорога понад Дніпром була залита весняними водами. Здавалося, що в такому випадку краще було б поховати поета на канівській горі біля Успенського собору, як пропонував троюрідний брат поета, його свояк і приятель Варфоломій Шевченко. Однак народ не порушив волі поета і знайшов шлях до вічної поетової оселі канівськими горами, ярами, лісами. День похорону Тараса Шевченка лишився незабутнім у пам’яті людей. 10 (22) травня 1861 року о третій годині дня пополудні Шевченкову домовину бережно винесли з Успенського собору, «поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, повернувшого з далекого краю до свого дому», свідчив Григорій Миколайович Честахівський, вірний друг поета (листи Честахівського, «Киевская старина», 1898), якому завжди будуть вдячні люди за здійснення Шевченкового «Заповіту».

Спершу везли Шевченкову домовину чоловіки. Однак за давнім українським народним звичаєм неодруженого чоловіка повинні проводити в останню путь дівчата. Не відступили від цього давнього поетичного звичаю і канівські дівчата. У барвистому національному вбранні вони незабаром оточили козацький віз із Шевченковою домовиною, вкритою червоною китайкою. (Китайка нині зберігається у Канівському музеї Т. Г. Шевченка). Про це з хвилюванням незабаром писав Честахівський з Канева петербурзьким приятелям: «Дивлюсь, як макова нива зацвіла коло Кобзаревої домовини, а сама домовина, як найбільша маківка, красується посеред великої ниви...»

Канівські дівчата вже до самої Чернечої гори нікому не віддавали Шевченкової домовини. Ламали гіллячки з дерев і устеляли ними та весняними квітами шлях. На згадку про цей незабутній день кожній з них було вручено по шматочку стрічки, а руки пов’язано чорними хустинами або ж косинками...

Степан ЛИТВИН

ДІВЧАТА ШЕВЧЕНКА ВЕЗУТЬ

По кому жалоба і дзвони, І хід всемирський до гори? На кому китайка червона, Заслуга козацька, горить! За ким затужили раїни І верби роняють сльозу?  Найкращого сина Вкраїни  Дівчата ховати везуть. Везуть запальні канівчанки. Ненависть кипить до вельмож. І дві молодих молдаванки  Впряглися у повіз також. Біднячки, позавтра — батрачки,  Що взимку їм нічого взуть.  Журні наймички та кріпачки  Невольника-батька везуть. На них вишиванки святочні,  На них оксамит і атлас.  Позаздріть, пани і святоші:  Отак не ховатимуть вас. Ні хати не мав, ні родини...  Сирітська і страдницька путь.  Співця сироти України  Сирітки ховати везуть. Везуть його шляхом Великим,  Козацьким, Старим, Стовповим,  Що вічно сміявся над лихом,  Розбитий робився живим. Дорогою туги крутою,  Де вічність і муки зорять,  На гору, що стане святою,  Навіки везуть Кобзаря. Минули хатки Костюківки...  Он Гатки... Он Верхні Грушки...  Мов квіти, дівочі голівки,  І шлях застеляють квітки. Де долі губили й підкови,  Де мчала козацька могуть,  До Кішки, до Шаха  й Підкови  Козацького брата везуть. Везуть стороною журною,  Печалиться ліс навкруги,  І сонце пливе за труною,  І стогнуть Дніпра береги. Спливала вода за водою,  Неволі й недолі вода.  Спливала біда за бідою...  Спливла і тевтонська орда. Цілялись в поета «пантери».  Хрестаті, мов смерть, літаки.  Цурались глухі, мов тетері,  Цурались його землячки. Та слава його — богоданна, Та слово його не схитнуть...  Із ярмарку, з площі Богдана  Дівчата Шевченка везуть.  Барвистим бульваром Тараса  Дзвенить Кобзарева яса —  Не фальші минуща  прикраса,  А вічної правди краса. Чи іншого мати народить,  Щоб піснею ліг на вуста.  Не слави шукав у народі —  Народові славою став! Ввійшли ми  в оновлення фазу. Незмінна Шевченкова суть.  У саклю, у юрту, у фанзу  Шевченка дівчата везуть. До правди він кличе усюди,  У космосі він і в зелі.  Говорить: «Поборете, люди!  Лиш будьте людьми на Землі!» І недругам серце торкає,  І тим, що в печери повзуть, Де в море загибель стікає, Де мамина мова зникає, Туди, де людині смеркає, Дівчата Шевченка везуть.

 

Іван ДРАЧ

ДО ШЕВЧЕНКА

Український козак за духом і французький письменник за долею Проспер Меріме переймався недостатньою славою в європействі Богдана Хмельницького: «Обраний проводирем малого народу, оточеного могутніми сусідами, той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і непохитним при невдачах.

Щоб здобути європейське визнання, Хмельницькому забракло хіба що більш цивілізованого народу та, можливо, не такого важкого для вимови прізвища».

За півтора століття з цього, за Проспером Меріме, не дуже цивілізованого народу, з його кріпацької поганьбленої нутровини вийшов на світові орбіти чоловік з прізвищем теж дуже важким для європейської вимови, яке часто звучить: Чевченко. 

З Богданом Хмельницьким він весь час був на позвах. Хіба що з самим Господом Богом він був у таких стосунках — то схилявся покірно, то войовничо-єретичний лоб свій наставляв супроти: «А до того я не знаю Бога», «А ти, Всевидящеє Око, не дуже бачиш ти глибоко...» Як і в іншім сенсі – «Якби то ти, Богдане п’яний», але разом з тим «Батька Богдана могила мріє»...

Євген Маланюк, намагаючись об’єктивно висвітлити постать Шевченка, яка не давалася в руки, збирав свідчення про поета не стільки прихильні, скільки чужі і позбавлені хохлацького сентименту. Так він посилається на враження Якова Полонського, який був подивований, що «...Шевченко зовсім не робив вражіння людини, прибитої долею: він поводився просто і вільно, і ніколи не ніяковів, як то буває в осіб, фортуною покривджених і тому опанованих бісом постійної амбітної гризоти. Кажуть, що хитрість — характеристична риса малоросіян; Шевченко в такім разі був би різким винятком з загального типу, бо він був людиною у вищій мірі нелукавою, загальноодвертою й навіть безстрашною в тім сенсі, що його непоміркована мова часто-густо змушувала інших тремтіти за нього, або затулювати вуха й втікати... Він жив стремлінням і тим козацьким духом, що був його душею... Відвідуючи Шевченка, я довідався з його розмов, що він не любить нашого Пушкіна, і не тому, що вважав його за плохого поета, лише просто тому, що Пушкін був автором поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея щонайменше як на донощика... Даремно я переконував Шевченка, що — зі своєї точки погляду — Пушкін мав рацію.., та Шевченко тим сильніше лаяв Пушкіна, чим палкіш я його боронив...

Шевченко був не з тих, що легко мирилися з інакодумцями, надто, коли предметом тих думок чи дискусії була його батьківщина»...

За Бога і проти Бога, за Богдана і проти Богдана, за Пушкіна і проти Пушкіна — але всюди і над усім торувала Україна, яку він вів і веде до визволення. Обкидуваний болотом, і часто патріотичним, він йде крізь історію і веде нас за собою. 

Герой роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи», в якому дехто впізнає і самого автора, виголошує таке звинувачення:

«...Саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього дурноголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон. Хіба це не Шевченко, — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна і безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамацькому», безглуздо та безцільно, й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчав нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати? Саме цей іконописний «батько Тарас» затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитися в державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а от я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою її бачимо аж досі, ...з своїми ідіотськими українізаціями»...

Коли Мойсей виводив свій народ з єгипетського полону серед самуму палючої пустелі, чи він чув більш лихі звинувачення на свою адресу? — Докори кидали інші провідники, далеко не бездарні і далеко не безчесні. Євген Маланюк, який вже десять літ сидів за межами краю і був трохи далі від ГПУ, ніж Микола Хвильовий, констатував: «...крізь дещо вульгарний тон наведеної цитати дихає та мука і той відчай, що так характеризують напівзадушене українське життя в сучасній совєцькій імперії. Так. Іменно відчай, іменно розпука могли подиктувати цю тираду, бо перечитавши її уважно, приходиш до висновку, що твердження її стосується зовсім не до Шевченка, що адреса, на яку спрямовано ці страшні обвинувачення, зовсім невластива, що, нарешті, ім’я Шевченка тут притягнено тільки як чисто літературний, стилізаційний засіб. Ба, що більше: що єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх Хвильовим так гостро окреслених національних хвороб наших є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка — і до цього часу тільки вона одна і ніяка інша!»

Так свого часу Леся Українка та Іван Франко сперечалися про народовольців Желябова і Кибальчича та їхню роль в українському визволенні. Так найвидатніші голоси з материкової України та української діаспори схрестили свої аргументи — іскри долетіли до нас: Червоний Хвильовий і Жовто-блакитний Маланюк на початку століття (це було у 1927 році) були як два Івани, напророчені «Великим льохом», коли перша «українська» ворона апокаліптично віщувала:

Сю ніч будуть в Україні Родитись близнята. Один буде, як той Гонта, — Катів катувати; Другий буде (оце вже наш!) Катам помагати — Що близнята народились; А навісна мати Регочеться, що Йванами Обох будуть звати!

Коли Іван іде на Івана, коли Русь іде на Русь чи то в ідеологічному, чи то в конфесійному сенсі, коли на полі битви під галицькими Бродами знаходили «Кобзарі» у вбитих червоноармійців і в проколотих «трехгранным русским штыком» воїнів з дивізії «Галичина» (часто куля і багнет влучали просто в портрет Шевченка, бо «Кобзар» був коло серця!), над кров східняцьку і галицьку лунало молитвою, дихало сподіванням:

Може, зійдуть і виростуть ножі обоюдні, Розпанахають погане, гниле серце трудне І вицідять сукровату, і наллють живої Козацької тії крові, чистої, святої...

Нам треба ще рости і рости, щоб колись (може?) дорости до Шевченка. Дорости до розуміння його державницького духу, національної ідеї, твердого усвідомлення вільної України, яке б перейшло у кров щоденного буття. Ті, що «серцем голі догола», сприймають його кожух та смушкову шапку як рідну малоросійську шабатуру і мало чим відрізняються від хохлів з цинковими гудзиками.

Коли ми доростем до нього, тоді всі проблеми — політичні, ідеологічні, економічні — розв’яжуться самі по собі — саме ті, яких ми не можемо розв’язати сьогодні, заплутані і переплутані, які морськими вузлами зав’язані. Так Гулівер встає, прокидаючись, і розриває найтугіші линви, зав’язані його старанними поневолювачами. Шевченко даний нам на виріст.

Коли ж ми вже виростемо, коли вже доростемо до Шевченка?!

Щоб мати можливість дорости до нього, треба спромагатись хоча б на те, щоб час від часу його читати, щоб вірити, що «Буде бито Царями сіянеє жито!»

А люди виростуть. Умруть Ще незачатиє царята... І на оновленій землі Врага не буде, супостата. А буде син і буде мати І будуть люди на землі. (24 вересня 1860 року, за півроку до смерті)

До списку новин