Десятки листів, які відома українська художниця Катерина Білокур писала до дорогих та небайдужих їй людей, можна прочитати в одній документальній оповіді "Листами, мов зорею засвітилася". Протягом тридцяти років ці послання збирав і впорядковував письменник Микола Кагарлицький. У них не просто крик «замкненої у клітці тигри», а ціла філософія «мовчазного бунту», як зауважила письменниця Оксана Забужко.
«За листами, що їх упорядкував письменник Микола Кагарлицький, я відчула не просто особистість Катерини Білокур, а її пульс та дихання, – каже письменниця. – Для мене це була розмова, відчуття потрясіння, дотик до ув’язненого генія, що має потенціал протистояти найнеймовірнішим умовам, які на нього обвалюються. Бо колгоспну Україну сталінської доби, що про неї Стус говорив «нація бешпашпортна моя», ми ще не почали відкривати, тож уяви не маємо, на якій іншій планеті, у якому паралельному світі жили мільйони українців. Золотий вік, кращі роки Катерини Василівни, про які вона казала «енергія в мені кипіла, як у вулкані лама», нам невідомі. Весь потенціал, який могло дати українське село 1920-х років, стерто, знищено і загладжено. І на дні оцієї абсолютної тиші – ця жінка, з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, спільноти й проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою. На дні цього аду вона одна. Тож стає дико соромно за своє квиління, ниття, що ось і це мені не подобається і взагалі «куда катится страна»... Зразки висоти непереможності і сили духу нам дає якраз ота відтята і замовчана половина української історії…
Доля Катерини Білокур унікальна. Я дійсно не знаю аналогій, коли би геній, а обдарована вона була понад міру щедро, був поставлений долею в умови, здавалось би, абсолютно неможливі для будь-якої самореалізації. Бо бути ровесницею ХХ століття і не просто належати до «бешпартної нації», а бути жінкою, якій судилося все життя прожити в селі під Сталіним, Гітлером, Хрущовим… Здавалося б, жодних шансів вистояти. Тож прикро, що коли 1954 року в Парижі Пабло Пікасо назвав роботи української «колгоспниці» геніальними, про цей несамовитий успіх вона так і не дізналася…»
А ось що розповідає про себе сама Катерина Білокур. У своїх листах...
Про свою «науку»: «НЕ ЧУЛА ГЛАСУ ВЧИТЕЛЯ»
«Зима. Вечір… Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару. Що вони там накупили – не знаю. Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені невеличку книжку – буквар. Я зразу і не зрозуміла, що воно таке. Але мені так радісно стало від того дарунку, що я на печі підскочила. А на припічку лежала мітелка. Мати схватили ту мітелку – і таки гарно мене нею потягли, промовляючи: «Сказилась чи що? Піч завалиш, а зима: бачиш – он який тріскун надворі!..» Грамота мені так легко далася! В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка і вірші. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять. От з приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж, мов, тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тії грамоти учиться… Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, і не буде рвати свитку, скидаючи її та надіваючи, а буде вона сидіти вдома, помалу на веретено прястиме…» І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..» І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта… Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя…»
Про «святе» малювання: «ОБІДНО МЕНІ НА ПРИРОДУ…»
«От уже підріс мій менший брат Грицько. Брата віддали до школи, мов, чоловікові неписьменному тяжко в світі жити… От одного разу якось, що братові книги й зошити були вдома, а його не було в хаті, я взяла його зошит і олівець і думаю: «Ану, і я чи зумію коня намалювати?» Кинулась – та мені так ця робота сподобалась, що я не вгадала, як змалювала увесь Грицьків зошит. Я теж малювала коні, тільки я їх позапрягала у вози та сани. І всякої всячини там намалювала… «Ох ти, стерво!» – скрикнули батько на мене і скочили на піч – і порвали мої твори…
От уже я гарно умію на прядку прясти, ткати полотно і гарно вишивати… Але після того… Ет якби ще що-небіть намалювати! Аж серце наче заболить! Та в мене не було ні паперу, ні олівця. Так я додумалась: украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небіть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!..»
Про кохання: «СІРИМ ВОВКОМ ХОТІЛОСЯ ВИТИ»
«А ходім, старий, додому, а пора, старий, додому!» А мені ті слова так подобаються – так як спів або чудова музика. От, Господи, думаю, хоч би швидше вирости! Обов’язково і в мене буде такий гарний сивий дід. Тільки, мов, я не буду казати «старий», я буду казати: «А, ходімте, дідусю, додому!..» Коли я тому, з ким була думка одружитись сказала, що, мов, хоч і піду за тебе заміж, а учитись малювати буду, раз уже так вийшло, що у школі не училась, то буду учитись самоукою, а він почав мене висміювати і доказувати, що мов, це неможливо (це так і мій батько, і всі мої рідні говорили: щоб неосвічена селянка та й стала художником, – та такого в світі ще не було!), а я вперлась та і кажу, що буду учитись і художником хоч на старість літ буду, буду – і все! Ну зчепились – чуть не бились, але добре полаялись та й розійшлись, та й навіки розійшлись!.. І пішла я одна боротись у хвилях холодних життєвого моря. І топчу я цю життьову путь-доріженьку в самій самотині… І таке вже на моєму серці робилось, що хотілось піти у поле, зчепити руки на голову – і не плакати, не голосити, а сірим вовком вити!..»
Про квіти: «ЗІРВАНА КВІТКА – ЦЕ ЗЛАМАНА ЖІНОЧА ДОЛЯ»
«Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, незелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать…
Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві…»
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
