загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Печеніжинські діди – перші хлопці на селі

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Невгамовні пенсіонери організували своє товариство «Штрамаки». Так колись називали акуратних, підтягнутих парубків, а нині звуть цих дідусів. Вони регулярно збираються, діляться ідеями, зустрічаються з молоддю (бо ж таки мають що розказати), влаштовують концерти та екскурсії. Кажуть, поки рухаються – старість нехай ховається.

Селище Печеніжин Коломийського району – дуже специфічне, швидше виглядає на містечко. Колись було районним центром.

Воно цікаве вже тим, що саме в Печеніжині народився знаменитий опришок Олекса Довбуш.Про це усім приїжджим натякає чи нагадує величезна гіпсова голова Довбуша. Вона стоїть високо на горбі і суворо спостерігає за всіма гостями – ніби контролює тутешнє життя.

Хтось від Довбуша приписує печеніжинцям гарячий темперамент, а хтось – від татар. Тут навіть вуличні прізвиська якісь дивнуваті. Наприклад, Бембалай або Каратай (останнє з тюркської – чорний чоловік).

Неабиякою ознакою печеніжинців є їхнє почуття гумору. Тут люблять переповідати «придибешки» – кумедні історії пригод кот­рогось із місцевих. Та й просто завжди готові пожартувати.

Богдан Луцик – незвичайний печеніжинський пенсіонер. Акуратно вдягнений дідусь зустрічає «Репортер» на милицях, вибачається, що його парубоче здоров’я трохи прибарахлило й веде до просторої кухні. Отак він жартує зі старістю, називаючи себе парубком, хлопцем, легінем. І, виявляється, не він один.

Саме у цій кухні 15 років тому зібралися семеро пенсіонерів – шість колишніх вчителів та один медик. Отак за розмовою в них виникла ідея створити якесь товариство, аби люди, яким в душі ще направду дуже далеко до пенсії, могли здибатись і творити щось разом. Так народилися «Штрамаки».

«Пам’ятаю, коли батько бачив якогось гарно вбраного чоловіка, то казав: «Ади, який штрамак пішов», – розповідає Богдан Луцик. – І ми вирішили взяти цю назву. Ми ж також гарні, акуратні, все в вишиванках. Перші хлопці на селі!».

Пан Богдан говорить, що з того найпершого складу нині їх лишилося тільки двоє – він і Михайло Довірак.

«Ми ще так гонорувалися, що такі вже роки, а ми все збираємося і не вмираємо, – зітхає штрамак-пенсіонер. – А в останні роки як посипалося… Колись ювілеї відзначали, 80-90-річчя, а зараз на похорон ходимо».

Але нині у товаристві зо 30 людей. Наймолодшому штрамаку 50 років, а найстаршому – 87. Але на вік тут не зважають. Усі називають себе парубками. І всі вони творчі люди, які не можуть змиритися зі старістю.

Є серед штрамаків почесні та діючі члени. Перші – ті, що живуть не в Печеніжині, але мають до нього якийсь стосунок. Другі мусять ходити на кожну зустріч, яку в товаристві влаштовують раз на два місяці. Збираються у школі, бібліотеці, клубі чи в когось удома. На збори приходять лише у вишиванках.

Усі зібрання «Штрамаки» починають із власного гімну:

Тут зібрались файні хлопці,

В цій хатині в добрий час:

Той не чує, той не бачить,

Той на паличці все скаче,

Але щире серце в нас.

Так тримати, не здавати,

Нам до біса все послати,

Бо ми штрамаки.

Підстаркуваті парубки намагаються всіляко долучатися до життя Печеніжина. Організовують і свої заходи. Наприклад, концерти на пам’ятні дати, зустрічі з цікавими людьми чи екскурсії історичними місцями Прикарпаття.

«Одного разу їхали у Космач, там місцевий вчитель історії водив нас місцями бойової слави УПА-ОУН, – розповідає Богдан Луцик. – У Космачі в післявоєнний період групувалися повстанці,проводили вишколи, старшинські та підстаршинські школи. Там було зовсім інше життя, там ще була Україна. І в Печеніжині влаштовуємо такі екскурсії. У куті, що зветься Дубровою, у лісі є доісторичні поховання, а в куті Грабкові була хата, де й народився Довбуш – зараз там стоїть пам’ятник. Є ще куток, який називається Замок, бо було в Печеніжині й таке».

Також за ініціативи «Штрамаків» у селищі відкрили три меморіальні дошки. Одна з них – Миколі Митлюку, члену ОУН, який загинув у 1936 році, виконуючи завдання Євгена Коновальця. Інша – полковнику армії УНР Роману СамокишинуБогдан Луцик розповідає, що той був дуже обдарованою людиною, добрим військовим стратегом і талановитим співаком – навіть учив знаменитого тенора Івана Козловського. А третю відкрили «Просвіті», яка свого часу дуже активно діяла в Печеніжині.

Про штрамаків тут відзиваються добре. Печеніжинці вже звикли до цих молодечих підтягнутих дідів. До речі, при місцевій середній школі кілька хлопців організували свій гурток. Назвали його – «Штрамаки-2».

До списку новин