загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Давнина в рушниках

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

У публікаціях 1988 року незабутній Іван Гончар, подвижник на ниві народного мистецтва, скрушно констатував: "Масового збирання і дослідження рушників ніхто по-справжньому, по-науковому не провадив, коли не зважати на деякі поодинокі епізодичні статті з цього приводу та невеличкі колекції рушників, зібрані місцевими ентузіастами й вченими етнографами, знавцями народного мистецтва - Яворницьким, Щербаківським, Біляшівським та деякими музеями.

Для української національної культури така неувага, а то й занедбання рушника - велика втрата, бо нині, коли б ми і захотіли зібрати з усієї республіки справжні, самобутні українські рушники й дослідити їх з наукового та мистецького погляду, це нам здебільшого вже не вдалося б зробити, - багато чого справді вартісного уже зникло з побуту, а багато що переродилося, втратило самобутній характер... " ("Україна", №21, 1988).

"Усвідомлюючи собі таку, я б сказав, тривожну загрозу непоправної для нашої культури втрати безцінного виду народного мистецтва, я поставив собі за мету зібрати та дослідити якомога більше рушників з усіх куточків України і в такий спосіб відкрити очі нашим ентузіастам та працівникам музеїв на цю цінну спадщину нашого народу з тим, щоб якоюсь мірою надолужити втрачене, поповнити наші народні музеї, які, на жаль, здебільшого бідні не тільки на рушник, а взагалі на експонати нродного мистецтва, а ще - і це найголовніше - очистити замулені джерела нашої традиційної творчості" ("Наука і культура ", К., 1988).

Зроблене і мовлене видатним сучасним збирачем і дослідником дало добрий ужинок. Змінилося ставлення до народних скарбів у незалежній Україні.

Квітень 97-го шанувальники мистецтва запам 'ятали як своєрідне свято, торжество нашого рушника. Починалося воно науково-практичною конференцією "Поетика та семантика українського рушника: образ, символ, знак", де крім того йшлося і про "очищення замулених джерел ", і про підвищення художньо-образного рівня та технічного виконання сучасного рушника. Тому цей науковий форум, на якому було представлено більш як 50 доповідей, розвідок та повідомлень фахівців, проходив на базі влаштованої в залах Державного музею українського народного декоративного мистецтва виставки "Український народний рушник ХУІІІ-ХІХ ст. " На завершення Спілка майстрів народного мистецтва України в музеї ім. І.Гончара організувала Всеукраїнську виставку-конкурс "Український вишиваний рушник", яка вразила відвідувачів своїми барвами та поетичним багатством. Радістю і гордістю повнилися серця глядачів за народних майстрів, які шанують і розвивають давнє мистецтво.

"Рушник як символ України є ще й символом окремих регіонів. Ідея зробити виставку сучасних рушників, показати талант сучасних майстринь - чудова. Що ж до рушників, то кожен з них як пісня. Хочеться вклонитися співцям і тим, хто їх підтримує", - написала у книзі відгуків мистецтвознавець з Чернігова Віра Зайченко. З кожним днем множилося число схвильованих слів, водночас наші сучасники глибше цікавилися історією того давнього мистецтва. В цьому числі подаємо дослідження доктора мистецтвознавства Тетяни Кара-Васильєвої та роздуми голови Черкаського Осередку Спілки художниці Олександри Теліженко, з яких читач багато нового дізнається про таку здавалося б відому річ, як рушник, насправді — витвір мистецтва, своєрідне послання предків майбутнім поколінням.

Вивчення символічної мови давнього орнаменту - дуже приваблива і водночас надто небезпечна для дослідників тема, в рамках якої наукове дослідження іноді непомітно для самого автора підмінюється науковою спекуляцією. Основна складність пов'язана з тим, що науковець, не маючи синхронно зафіксованого в письмових джерелах або достовірно збереженого словника давньої знакової мови, змушений вдаватися до аналогій або ж власних асоціацій сучасної людини. Такий підхід є принципово неможливий при вивченні давніх знакових структур. Нам невідома знакова мова дохристиянського язичництва. Це породжує масу спекулятивних інтерпретацій тих чи тих орнаментальних мотивів, які збереглися в народному мистецтві, але втратили своє первісне значення або набули нової інтерпретації. Саме з цих позицій варто проаналізувати давні образні структури українських рушників.

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Це символ України, відбиття культурної пам'яті народу. Впродовж віків йому надавали важливого образно-символічного значення. У свідомості народу він наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому є непересічним явищем духовної культури.

Рушники - неодмінний атрибут народного побуту, весільної обрядовості й традиційна окраса житла. Важливі події в житті ніколи без них не обходились.

Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень. Тут знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. В них - народна пам'ять про життєдайні сили землі і сонця.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя - і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності - на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: "Я - хліб життя. Хто до Мене приходить, - не голодуватиме він, а хто вірує в Мене, - ніколи не прагнутиме", то маємо складне символічне значення і самого предмета і слова, що його означає.

Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього і вимагала, щоб він ніколи не лежав на "голому" непокритому столі. Саме тому рушником вкривають і паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.

Рушник виконував і важливу об-разно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості. Важливе його значення в ритуалі омовіння ніг, обличчя, рук протягом Літургії. В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві Євхаристії, маючи рушники, платки для обтирання вуст тих, хто причащається. Орарь диякона нагадує віруючим і про той "лентіон", яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після омовіння. Плат Вероніки і є власне тим св. Убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного. Символіка рушника генетично пов'язана і з омофором, адже за древніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила Омофор Св.Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих.

У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, улюблена й поширена колірна гама притаманні лише певному осередку техніки шитва. Дбайливо передавались вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх.

Всі образи народного мистецтва перейняті глибоким змістом, проте нам важко з'ясувати цілісну картину початкової семантики сюжетів. З часом усе забулось, переплуталось. Цілісні, сталі композиції розпались на частини, з'явились поєднання компонентів з різних сюжетів. Лише міцна традиція жіночої вишивки дозволила зберегти давні окремі сюжети. З плином часу функції давніх образів втрачали своє первісне значення, набували нового змісту. Прочитати й розшифрувати орнаменти нині неможливо, тим більше переносити на них своє сьогоднішнє бачення та вільну трактовку роз- шифровки. На жаль, цим тепер захо-пились широкі кола аматорів, ство-рюючи самостійну міфотворчість, яка не має нічого спільного з науковими підходами до розв'язання проблеми.

Вивчаючи орнаменти рушників, відчуваєш, що вони вражають ритмічною красою узорів і якоюсь таємничою, майже магічною силою, що йде від них. Наявність жіночих зображень, "дерева життя", прадавніх геометричних символів свідчать про язичницький, сакральний зміст цих образів. Вони не піддаються розшифровці, але їх залишки є свідченням прадавніх праслов'янських язичницьких світоглядних уявлень, розробленої системи оберегової, заклинальної символіки.

Окрему групу складають сюжетні зображення. Характерно, що найдавніші міфологеми, як і символіка червоного кольору, збереглися на рушниках, що мали ритуальне значення.

З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішували "убрусами". Саме рушнику в давнину відводили важливу роль, на ньому створювали священні язичницькі зображення. Це були сповнені глибокої архаїки "язичницькі іконостаси".

Жіноча постать з двома птахами в руках - мотив, що зберігся в найдавніших рушниках Поділля та Полтавщини. На подільському - обабіч фантастичні птахи, на полтавському - фантастичні істоти, що скидаються на оленів. Можливо, це зображення рожаницького божества родючості, культ якого сягає давніх міфологічних уявлень про небесних володарів світу. За припущенням Б.Рибакова, вони належать до осінніх свят, які вже у християн були з'єднані зі святом Різдва Богородиці - 8 вересня. До господарської додавалась родючість і людська - адже це час, коли влаштовували весілля.

Звернення до рожаниці було подвійне. З одного боку - подяка за врожай, з іншого - прохання допомогти при пологах. Зображення двох птахів - то далекий відгук магічної жертви, що приносили мисливці небесним божествам. Час осіннього свята врожаю припадає на давнє свято "Рожаниць". По боках Богині — вишиті фантастичні істоти, можливо, олені, які дуже змінилися у довготривалій традиції. їх зображення відбиває давнє міфологічне уявлення про небесних оленів, то відгук міфу мисливців. У XIX ст. традиція ця була майже несвідома, не підкріплена знанням відповідних міфів, але достатньо міцна, щоб зберігати окремі елементи архаїки, окремі уявлення про первісний міф, відгук мисливських вірувань. Ці рудименти - зображення небесних оленів - до- сьогодні збереглись у розписі карпатських писанок і, насамперед, космацьких. Вишивка рушників донесла не лише первісний культ оленів, але й поступову заміну їх новішими зображеннями - кіньми. Тобто відбувався процес переходу від космогонічних тем з небесними оленями до жіночих зображень з реальними кіньми вже земного ярусу. Можливо, що вишите на подільському рушникові XVIII ст. - це "ідеограма заклинання весни" - і є дуже змінене трансформоване зображення Макоші, богині, яка в язичницькому пантеоні уособлювала "матір врожаю", була богинею добра й достатку, надзвичайно давнім землеробським божеством. З часом культ Макоші витіснила християнська Параскева, покровителька жіночих ремесел, поля і домашніх тварин.

Цікавим є також рушник з Поділля із зображенням дерев і двох жіночих фігур (богиня та її дочка?), які за розміром дорівнюють деревам.

Зауважимо, що вишивка як вид жіночої творчості позбавлена у своїх сюжетах образів чоловічих божеств. Усі жіночі зображення не варто називати "берегинями", ця назва нині активно експлуатується. Берегиня асоціюється з русалкою, що живе поблизу берега. Богиня між берегом земним і потойбічним.

У кінці XIX на поч.ХХ ст. в орнаментації рушників давні образні структури зникають, поступаючись місцем зрозумілішим.

З-поміж інших своїм художньо-образним ладом вирізняються рушники Поділля. Найцікавіші з них створювали в селах Томашпільського, Крижопільського районів і особливо в селах Клембівці та Городківці. Вони невеликі за розміром, кінці оздоблено горизонтальними, вертикальними або скісними смугами геометричного або рослинного орнаменту, закомпонованого з окремих розеток. На полотні бачимо фантастичних коней з крильми, казкових, з розкішними хвостами птахів - павичів, вершників у військовому одязі, жінок з піднятими догори руками чи жінок, котрі тримають коней з вершниками або птахів. Ці вишивки зберегли з язичницьких часів зображення, що уособлювали сили природи, сонця, Великої Богині. Подільські рушники вирізняються як розмірами, так і орнаментальними мотивами й кольоровим строєм. Червоні, жовті, сині, зелені та чорні вовняні нитки лягають на них опуклими рельєфними рядами, утворюючи виразні, сповнені величного ритму композиції. Завдяки особливому талантові й віртуозності володіння техніками, подолянки століттями дбайливо зберігали й передавали з далекого минулого до сьогодні красу узорів. У селі Клембівці вишивали й чоловіки. Серед них - відомі в 40-х роках майстри - Сергій Довгань та Олексій Куштар.

У центральних районах України - на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Чернігівщині - набула поширення орнаментація з пишних рослинних форм. Мотив дерева-квітки - один з найулюбленіших у шитві рушників. До речі, й один з найулюбленіших у світовій художньо- поетичній творчості. Його семантика сягає в глибину віків і пов'язана з язичницькою міфологією. Священне дерево життя є символом матері-природи. Характерно, що давні образні міфологеми, так само як і символіка червоного кольору, збереглись на обрядових рушниках і були знаком-символом. Мотив де-рева-квітки з часом зазнавав модифікації й щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень авторів. Так, на Полтавщині в усіх видах народної творчості спостерігаємо поширення мотиву дерева, вазона з квітами. їх стилістична єдність виявляється в загальному характері трактування мотивів, вільній, живописній манері виконання, ритмічних побудовах. Однак їх втілення завжди підкорене властивостям того чи того матеріалу й залежить від специфіки певного виду мистецтва - кераміки, килимарства, вишивки. "Вазон" з'являється в XVII- XVIII ст. як наслідок освоєння ренесансно-барочних мотивів з подальшою переробкою народним мистецтвом. Цікаво зазначити, що мотиви "вазона", "дерева" скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп'янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. То можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації, видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини. їх площинне зображення підсилене орнаментальними заповненнями поверхні і сприймається як один з елементів композиції. "Дерево-квітка" часто виростає з умовно потрактованої землі, поданої ніби в розрізі. Прагнучи осягнути явища природи і проникнути в їх суть, вишивальниця в розрізі позначає крапками умовне зображення насіння, з якого виростає дерево.

Мотив "дерева" характерний для рушників Полтавщини початку й середини XIX ст. Загальну побудову композиції в них здійснено за принципом симетрії і рівноваги мас. Симетрію майстри відчувають не як дзеркальне відображення ідентичних мотивів, а лише як урівноваження з обох боків стебла різноманітних за малюнком, але однакових за габаритами елементів. Для більшої рівноваги в основі квітки, внизу, вишивальниці розміщують обабіч два найкрупніших у загальній композиції мотиви. Бічні гілки згинаються від плодів, квіток, нанизуються на основне стебло. Простежується загальна побудова і пружний, стрімкий рух ліній та форм рослинних елементів. Погляд перебігає від основи елемента вгору, до його завершення. Верхівку позначено однією більшою квіткою з ретельною розробкою деталей або квіткою з трьома гілками, що виходять з неї.

На Чернігівщині, особливо в Городнянському районі, мотив дерева, вазона ускладнюють значною кількістю птахів. Це і великі пави по боках дерева, і по кілька пар невеликих.

Прагнучи в орнаментуванні передати пишність, красу природи, її цвітіння, вишивальниця розміщує на стеблі багато різноманітних квіток і майже без листя. Всю увагу вона сконцентровує не на передачі реальних форм природи, а на декоративному вирішенні всього малюнка, на орнаментальному заповнені площин мотивів. Саме це, з порівняно скромним арсеналом елементів, створює велику їх варіантність.

Зображення "дерева-квітки" скрізь має трьохчасний поділ, що в народній уяві асоціюється як царство підземне, земне, небесне. Дерево - то зв'язок світу потойбічного з небесним. Саме це підтверджує наявність зображень сонця, зірок. "Дерево життя" в рушниках є філософським осмисленням категорії вічності - минулого, сучасного, май бутнього. Важливим є зображення птахів. Поступово символіка птахів як небесних посланців змінює своє первісне значення. Вони втрачають риси фантастичності, їх зображення на весільних рушниках XIX ст. переходить до категорії символів кохання, побажання родинного щастя. Птахи набувають конкретно-реальних рис.

Сива пташка літала,

 Крилами двір мітала,

Сподівалась вінця

До свого гуменця.

"Дерево життя" бачимо вже в гаптуванні XII ст. і можемо трактувати як наповнення світу язичницької міфології новим християнським образом. "Дерево життя" з часом "християнізується". Це вже "дерево раю", хоч функції його близькі до колишнього "дерева життя". У XVII- XVIII ст. в українському гаптуванні з'являється сюжет "Дерево Ієсеєве" як ілюстрація до родоводу Ісу- са Христа (підсвідома асоціація з "деревом життя").

Українське церковне гаптування, вибагливий рослинний орнамент бароко і, зокрема, мотив Дерево Ієсеєве" , справили свій вплив на розвиток рослинного рушникового стилю. Техніки заповнень, і в цілому рушникового полтавського шва, є власне імітація заполоччю технік золотого шитва "в прикріп" та "за лічбою", виконуваних золотими та срібними нитками - сухозлотицею.

Важливою рисою української вишивки є переосмислення християнської символіки поширеної через орнаменти друкованих книг, розписів, ікон. У гаптування проникає в XVII-XVIII ст. мотив винограду, виноградної лози як викупної жертви Христа. Ці мотиви є в народній орнаментиці, у вишивці виноград асоціюється з радістю сімейного щастя.

В орнаментації рушників, передусім Полтавщини, Чернігівщини, значне місце в XIX ст. мало зображення двоголового візантійського орла. Еволюція цього мотиву йшла через спрощення незрозумілої вишивальницям форми й поступового перетворення її в рослинний орнамент. Люди їх називали "орловими".

Входить у народну вишивку зображення граната - символу апостольської проповіді й ананаса, по- трактованого як фантастична квітка.

Вишивка гладдю поширена в літургійному шитві ХУІІ-ХУІІІ ст. Різноманітні вироби церковного призначення, предмети побуту козацької верхівки вишивали різнокольоровими шовками, відбиваючи в розкішних орнаментах стиль бароко, що знайшов в Україні своєрідну інтерпретацію. Він сформувався як яскраво виражений національний стиль, що найяскравіше відбивав ментальність нашого народу.

На початку XX ст. при формуванні українського модерну, митці звернулись до традицій барокового шитва різнокольоровими шовками. Зокрема, Є.Прибильська працювала в селі Скопцях (тепер Веселинівка Переяславського району), активно вивчаючи і пропагуючи шитво бароко. В малюнках Ганни Собачко, Параски Власенко, які вони створювали для вишивки, шитво гладдю різноколірним шовком набуває яскравого розвитку.

Гладдю вишивали в селі Вербівці за ескізами народних майстрів Євмена Пшеченка, Довгошиї. Тут керівництво очолила з 1915 року О.Єкстер, а в Сунках - М. Прахов.

Стиль бароко, модерну збуджував інтерес до розробки форм живої природи, сприяв розвиткові квіткового стилю в рушниках в XX ст.

Отже, рушники - то віддзеркалення культурної пам'яті народу. В їхніх орнаментах збереглися прадавні магічні знаки, символіка червоного кольору, знайшли відбиття художні стилі - бароко, класицизм, модерн, які дістали своєрідне подальше осмислення в сучасності.

Тетяна КАРА-ВАСИЛЬЄВА, доктор мистецтвознавства

Лауреат премії імені Д.Щербаківського Тетяна Кара-Васильєва народилася в Києві. 1966 року закінчила Київський художній інститут, відділення історії і теорії мистецтва. З 1976-го працює в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнології НАН України ім. М. Рильського, завідує сектором народного мистецтва, доктор мистецтвознавства, член Спілки художників та Спілки майстрів народного мистецтва України. Має 120 публікацій у наукових збірниках та журналах з питань теорії та практики українського народного мистецтва. Пильну увагу дослідниця звертає на вивчення церковного шитва України та особливості його розвитку, виявлення центрів гаптування, художньо-образну специфіку ("Літургійне шитво України XVII - XVIII ст." 1995).

Автор таких видань, як "Полтавська народна вишивка" (1983), "Творціди- восвіту" (1984), "Сучасна українська вишивка" (1984), "Традиції та сучасність (1984), "Учитесь вишивать" (1988), "Українська вишивка" (1993), "Українська сорочка" (1994) та ін. Співавтор колективних видань "Художні промисли України" (1980), "Мистецтво і сучасність" (1980), "Художні промисли: теорія і практика" (1985), "Українське мистецтво у міжнародних зв'язках" (1983), "Поділля" (1994) і "Холмщина та Підляшшя".

До списку новин