загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Протистояння російському шовінізму

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Дозвольте мені розглянути значення української проблеми для структури європейської безпеки у відносинах між Росією та Заходом. Те, що ми спостерігаємо в Україні, на мій погляд, не є ворожнечею, але симптомом більш ґрунтовної проблеми, а саме: поступовий, але неперервний за останні 6 або 7 років прояв на поверхні псевдовмістичного шовінізму в Росії. Путін очолив цей процес, а зміст цього процесу має велике значення для відносин Росії зі світом загалом та з Заходом зокрема.

Останнім часом у російській Раді з зовнішньої політики - московська інституція, до складу якої входять дуже авторитетні і важливі науковці, які не є дисидентами, але являються незалежними мислителями, а такі насправді існують в наш час у Москві, у співпраці з РІА 'Новости' і російським науково-дослідним центром «Радою з питань зовнішньої і оборонної політики», розмістили в своєму спільному періодичному виданні статтю присвячену трансформації російської національної ідентичності та новій зовнішньополітичній доктрині. У ній повідомляється, досить детально, про процес створення абсолютно нових концептуальних засад для визначення відносин Росії з світом, позиція, яка, як росіяни вважають, є актуальною через розпад Радянського Союзу та часткову дезінтеграцію освяченої часом Російської імперії.

Це досить велика доповідь, але її варто прочитати тим, хто цікавиться міжнародними стосунками. Ідеться, зокрема, про декілька ключових понять, які містять у собі цей новий світогляд. Погляд на світ створений потребою у росіян з оточення Путіна і самого Путіна віднайти більш комплексну інтерпретацію сутності місця Росії у світовому порядку і її зв'язків зі світом, зокрема з Заходом. Саме в цьому контексті українське питання стає показовим.

У цьому повідомленні наводяться чотири ключові поняття: по-перше, це "розділений народ"; по-друге, "захист співвітчизників за кордоном"; по-третє, і більш широко  - "Русский мир", як це звучить російською; по-четверте, важливість визнання, підтримки, сповідання та поширення "великої російської цивілізації". Я згадую про це, тому що переконаний, що було б помилково вважати, що Крим і Україна є всього лише результатом раптового свавілля. Вони є ним до певної міри з точки зору часового проміжку, але для Росії  було б значно розумнішим здійснити те, що останнім часом відбувалося і відбувається, орієнтовно через десять років. Тоді Росія була б сильнішою, економічно більш міцною.

Але це вже трапилося і ці концепції є дуже важливими. Розділений народ є відправним пунктом для шовіністичних заяв, що російський суверенітет охоплює всіх росіян, де б вони не знаходилися. А це має зловісно знайоме звучання для будь-кого, хто знайомий з європейською історією до початку Другої світової війни. Вона підводить, звісно, до концепції захисту співвітчизників за кордоном. А це має особливе значення для тих країн, які серед громадян мають етнічних росіян і які межують з Росією. Розділений народ і захист співвітчизників за кордоном піднімає питання Російського світу. І ідея тут полягає в органічній цілісній єдності між усіма росіянами, незалежно від їхнього територіального розміщення. І до цього територіального розміщення можна внести сприятливі зміни  шляхом возз'єднання російського народу. Подумайте про країни Балтії.

Останнім, хоча і не найменш важливим є переконання, що Росія не є частиною Західної цивілізації. Вона також не є частиною Китаю. Вона не є частиною мусульманського світу. Сама Росія, як стверджується, це велика цивілізація. Поняття "світова цивілізація" наголошує на ряді принципів, деякі з яких не є чужими нашому суспільству, такі як, наприклад, сильна прихильність певній релігії, але набагато сильніша, ніж на Заході, де релігія є частиною більш складної соціальної системи. Ідея полягає в тому, що велика російська цивілізація виступає за підтримку певних базових цінностей, не тільки релігійних, а з царині міжособистісних відносин, наприклад, засуджуючи певні зміни відносин між статями і в межах статей, які зараз відбуваються у світі. По суті Росія захищає цілісність певних базових вірувань, що характеризують християнство, але з точки зору Росії наразі християнство зраджує своїм принципам. Так що це всебічний світогляд, амбітний світогляд, що підтверджує виссновок, що Росія є світовою державою. І ніщо не завдавало Путіну більшого болю під час міжнародного діалогу з Заходом, ніж слова Президента США Барака Обами, який надав Росії значення панівної сили в регіоні. Йому не потрібно було говорити більше, щоб здобути очко, яке б образило більше.

Розуміння доктринних засад путінського бачення є важливою відправною точкою для вирішення питання України. Українська проблема не є раптовою ворожнечею, але симптомом, як я вже сказав, фундаментальної проблеми: появи стратегій, які входять до ширшої філософської системи поглядів. Таким чином, що ми можемо очікувати? Якщо Україна, по суті, є її демонстрацією, то цю проблему буде важко розв'язати. І я думаю, що буде потрібен деякий час для її вирішення. Але, звичайно, вирішення кризи не обов'язково мусить бути одностороннім рішенням, якщо захід має зацікавленість в Україні. А зацікавленість мусить в такому випадку викристалізуватися в змістовну стратегію. В Україні проблема може зійти на нівець, якщо її стримати. А особливо, якщо російський, дедалі строкатіший за національним складом, середній клас, який почав виходити на поверхню, але ще не є домінуючим, стане політично більш впливовим, можливо переповниться почуттям незахищеності і розчарування особою Путіна, та, в якийсь момент, візьме на себе більш значну політичну роль, після того як Путін зійде зі сцени. Але коли? Немає жодного способу це передбачити. Це може бути найближчим часом. А може ще тривати довго. Також багато залежатиме від того, чи Україна стане символом успіху чи провалу путінської точки зору. Тому, коротко кажучи, інтереси є істотними.

У найбільш прямому сенсі, інтереси, звісно, включають проблему застосування збройних сил в Криму та нинішні тривалі зусилля дестабілізувати певні частини України, які представляють загрозу принципам міжнародних угод, що були сформовані після Другої світової війни, а особливо недопустимості застосування збройних сил для вирішення територіальних питань. Це було кардинальним вихідним положенням європейського ладу після Другої світової війни. І Росія була його частиною, у тому числі і через домовленості, які вона підписала. Але зараз вона їх заперечує. Це суттєва загроза і, в широкому значенні, пряма загроза; принаймні з психологічної точки зору, але потенційно також з військової точки зору з огляду на Крим. Це - загроза для балтійських держав, для Грузії, для Молдови. І більш розмито та відверто, але потенційно, мабуть,  більш небезпечно в порівнянні з іншими, для Білорусі, бо Білорусь не має жодного зовнішнього захисту. Всі інші країни серед згаданих мною мають його в тій чи іншій мірі.

Тобто з моїх слів випливає, що українська проблема - це виклик, на який Захід повинен відреагувати на трьох рівнях. Ми маємо ефективно протидіяти спокусі застосування збройних сил, що виникла у російського керівництва. Ми маємо стримувати застосування збройних сил, просто кажучи.

По-друге, ми повинні, добитися припинення Росією навмисних зусиль дестабілізувати певні регіони України. Дуже важко зробити висновки про те, наскільки амбітними є ці цілі, але це не випадковість, що саме в тій частині України, у якій російське населення є фактично переважаючим, було задіяно збройні сили. Учасники цих навмисних зусиль добре озброєні, навіть танками, і безсумнівно ефективною зенітною зброєю. Ця зенітна зброя є чимось таким, що навіть непривітливі, невдоволені громадяни держави, до якої на їхню думку вони не приналежні, не зберігатимуть її десь на горищі або у своєму підвалі. Це зброя, по суті, надана з метою створення формувань, здатних підтримувати серйозні воєнні дії. Це є форма міждержавної агресії. Це не можна назвати якось інакше Як би ми почувалися, якщо раптом, скажімо, банди наркоторговців США з-за кордону, нашим південним сусідом, були озброєні обладнанням, яке б сприяло  насильству в таких масштабах на постійній основі? Таким чином, це дуже серйозне випробування. Тому це є другим завданням.

І третє завдання полягає в тому, щоб просувати та обговорити з росіянами формулу можливого компромісу, припускаючи, що, в першу чергу, відверте та масштабне застосування збройних сил припинено, та зусилля дестабілізувати регіон залишено. Це означає, у свою чергу, наступне: і я буду досить відвертим щодо моєї власної точки зору стосовно цього приводу. Україні слід надати підтримку, якщо вона має бажання чинити опір. Якщо Україна не буде чинити опору, якщо внутрішній безлад продовжуватиметься і держава не буде в змозі організувати ефективну національну оборону, то українська проблема буде вирішена в односторонньому порядку, але, можливо, з побічними ефектами, які будуть дестабілізуючими по відношенню до вразливих держав і для відносин між Сходом та Заходом в цілому. А сили шовінізму всередині Росії стануть ще більше  голосними. А вони дійсно представляють найбільш негативні аспекти сучасного російського суспільства: своєрідну жагу до націоналізму, до самореалізації, до насолоди від здійснення панування. Все це не притаманне новому середньому класу, який є довгостроковою альтернативою.

Якщо Україні потрібна підтримка, якщо вона чинитиме опір, то українці мусять знати, що Захід готовий допомогти їм чинити цей опір. І немає підстав це приховувати. Було б набагато краще, якщо б ми залишалися відвертими у цьому питанні та сказали українцям та тим, хто може загрожувати Україні, що якщо українці чинитимуть опір, то вони отримають зброю. І ми надамо певну зброю попередньо перед актом вторгнення. Оскільки за відсутності цього, спокуса вторгнутися і загарбати може стати непереборною. Але зброя якого ґатунку є важливою. На мою думку, це повинна бути зброя, розроблена спеціально для того, щоб дозволити українцям вести ефективну війну опору у міській місцевості. Немає сенсу у спробах озброїти українців для боротьби проти російської армії на відкритій місцевості: проти тисячі танків та армії, впорядкованої для використання потужних збройних сил. Тут слід засвоїти досвід міського опору у Другій світовій війні і нещодавнього в Чечні, чия столиця протягом трьох місяців трималася у боях від будинку до будинку. Справа в тому, що якщо б зусилля вторгнутися мали би бути успішними з політичної точки зору, вони мусили б включати і захоплення великих міст. Якщо великі міста, скажімо Харків або Київ, були змушені чинити опір і вуличні бої стали б нагальною потребою, вони були б затяжними та дорогими. А суть справи полягає у тому, і тут часові межі всієї цієї кризи набувають великого значення, що Росія поки що не готова до проведення такого виду дій. Це буде надто дорогим з точки зору втрат людей та паралізуюче дорогим по фінансах. Це потребувало б багато часу і створювало наростаючий міжнародний тиск.

Відповідно, я вважаю, що ми повинні прояснити українцям, що якщо вони матимуть намір чинити опір, а вони говорять, що мають і начебто намагаються чинити його (нехай і не дуже ефективно), ми надамо їм протитанкову зброю, переносну зброю, ручні ракети, зброю, придатну для використання у бою в міських умовах на коротких відстанях. Це не озброєння України задля вторгнення в Росію. Ви не вторгатиметеся в країну, настільки велику як Росія, з озброєнням для захисту. Але, якщо у вас є оборонна зброя і ви отримаєте доступ до неї і знатимете, що вона прибуде, ви, швидше за все, будете чинити опір. А отже, це діє як стримуючий засіб, що, в свою чергу, може дозволити їм поводити більш ефективні дії для припинення насильства, яке спонсорується на кордоні між Україною і Росією. Що, я думаю, допоможе в будь-якому випадку обмежити ризик і спокусу вирішити цю проблему силою зброї. З російського боку, з огляду на значний екстаз з приводу успіху у Криму, який був швидким і рішучим та не зустрів спротиву, спокуса повторити його може бути досить привабливою для політичного лідера, який відчайдушно прагне до значного успіху.

Однак у той же час ми повинні зайнятися створенням можливих планів для компромісного виходу з ситуації. Особливо, якщо росіянам і пану Путіну стане зрозуміло, що дестабілізація України або загарбання її силою, створить великі ризики і, імовірно, буде недосяжним. Тому заходи стримування повинні супроводжуватися зусиллями розпочати діалог. Якою має бути формула подібного ймовірного компромісу? Я вважаю, що це досить просто: Україна має отримати можливість продовжувати процес своєї інтеграції в Європу, публічно підтриманий переважною більшістю українського народу. Це довгий процес. Туркам пообіцяли такий результат і вони вже задіяні у цей процес протягом 60 років. Іншими словами, це не робиться дуже швидко. Таким чином, небезпека з боку Росії не є чимось неминучим, і негативні наслідки не такі вже руйнівні.

Але, у той же час, слід чітко усвідомити, що Україна не стане членом НАТО. Я думаю, що це є важливим з різних політичних причин. Якщо ви подивитеся на карту, то це важливо для Росії з психологічної, стратегічної точки зору. Тому Україна не стане членом НАТО. Але точнісінько так само, Росія має зрозуміти, що Україна не стане членом міфічного Євразійського Союзу, який Президент Путін намагається просувати на основі своєї нової доктрини щодо особливого місця Росії у світовому порядку. Україна не стане членом Євразійського Союзу, але Україна може мати окремий торговельний договір з Росією, особливо з огляду на той факт, що деякі форми обміну та торгівлі є взаємовигідними. Сільськогосподарська продукція, наприклад, з України до Росії. Промислові товари, що потрібні Росії, виробляються в Україні. Не так вже й багато людей розуміють, що деякі з кращий ракет Росії, більшість двигунів для російської цивільної авіації та деякі з ракет, що використовуються в США, виробляються в Україні. Це вигідне і успішне промислове підприємство. І тому це слід продовжувати у відповідності з домовленістю, згідно якої Україна та Росія укладають спеціальний договір.

Я думаю, варіант подібний цьому в якийсь момент може власне зацікавити. І він має з'явитися в контексті відкритих, а не прихованих зусиль, аби переконати росіян, що будь-яке використання збройних сил матиме тривалі в часі негативні наслідки для самої Росії, не маючи на увазі погрози російській безпеці, але маючи на увазі зростання фінансових втрат через російські претензії на владу за рахунок знищення державної незалежності України. На мій погляд, у цьому контексті НАТО має діяти дещо більш наполегливо в напрямку зменшення незахищеності тих країн-членів НАТО, які межують з Росією і мають у себе російських громадян, які складають в середньому близько 25% населення. Я говорю конкретно про Естонію та Латвію. Америка розмістила там свій військовий потенціал. Я думаю, що було б дуже плідним, якщо, на додаток до Америки, деякі провідні європейські держави, зокрема Німеччина, Франція, Великобританія, також символічно розмістили у цих трьох країнах свої збройні сили. Таким чином, щоб вони теж, а не лише Америка, дислокувалися там на регулярній основі . Це підтвердило б той факт, що члени НАТО виступають як одне ціле. У міжнародній політиці символізм є настільки ж важливим, як і рішучість, і може відвернути потребу у надзвичайних заходах.

З огляду на поточні наслідки грандіозного розширення НАТО до кількості 28 членів за останні кілька десятиліть, мабуть буде доречним у світлі нинішніх подій по-новому подивитися на структуру самого НАТО. Я маю на увазі, зокрема, перегляд історичного парадоксу, що мав місце у надзвичайно важливій Статті 5. Стаття 5 розглядає процедуру проведення військового реагування на агресію спрямовану на НАТО загалом, або на один-два або більше його членів. Ви безсумнівно пригадуєте, що Стаття 5 містить положення про те, що рішення Альянсу розпочати бойові дії повинне бути одностайним. Це, іншими словами, означає, що кожна країна має право вето. Країна, яка наполягала на цьому положенні, коли НАТО вперше було сформоване, були Сполучені Штати. Вони наполягали на цьому, щоб отримати підтримку НАТО ізоляціоністської частини американського громадянського суспільства серед членів американського конгресу. Вони побоювалися, що альянс такого роду буде порушенням американської традиції не залучати до участі інших сторін. На жаль, сьогодні з членством 28 держав з різним ступенем реальної політичної прихильності до певних положень безпеки альянсу, ситуація стала протилежною. У декого з нових союзників може виникнути спокуса за певних обставин послатися на Статтю 5. Одностороннє вето не зупинило б НАТО цілковито від реагування, тому що я переконаний, якщо таке б сталося після тривалих дискусій, значного обурення, внутрішніх погроз, то країну, пов'язану з цим, або переконали б приєднатися, або де-факто виключили б з альянсу.

Одним з можливих рішень може бути просте ухвалення положення про те, що в альянсі не буде права вето для країн, які на постійній основі не дотримуються спільно узгоджених зобов'язань. Деякі члени НАТО навіть близько не виконують своїх зобов'язань, а отже їхнє членство в НАТО є абсолютно незаслуженим. Для чого держава-член альянсу, яка практично взагалі не виконує зобов'язань НАТО, мусить мати право опротестувати право інших членів задіяти колективну самооборону? Це аномальне і потенційне джерело плутанини і непорозумінь. Коли ця криза вирішиться з часом, я сподіваюся НАТО ще раз перегляне це положення, я також більш критично перегляну проблему з новими членами НАТО. З цього не випливає, що країна, в безпеці котрої НАТО зацікавлене, мусить бути членом НАТО. НАТО може бути зацікавленим в її безпеці, але без необхідності її членства у НАТО. Ведуться розмови про нових членів ЄС. І, можливо, деякі з них будуть прагнути до членства в НАТО, а в останні роки деякі країни отримали членство в НАТО будучи в той же час територіально віддаленими від зон можливих конфліктів на лінії поділу між Сходом та Заходом. Я думаю, що більше обачливості тут не завадить і деяка критика з цього приводу може насправді збільшити авторитет НАТО і створити певний тиск на тих членів, які хочуть бути активними членами НАТО, робити більше, щоб виконувати зобов'язання, які вони вже офіційно на себе взяли.

Нарешті, дивлячись далеко вперед, я думаю, що так чи інакше, з або без компромісного рішення, Крим стане серйозним економічним тягарем для Росії. Немає жодних шансів, щоб ту господарську діяльність, якою Крим з вигодою для себе мав можливість займатися, а саме як один з основних туристичних напрямків, з міжнародними лайнерами, які в великій кількості прибували у його порти та торгівлею з іноземними туристами, продажем сувенірів і так далі, можна було надалі підтримувати. Доти, поки міжнародна спільнота формально не визнає приєднання Криму до Росії, доти це означатиме, що освоєння підводних ресурсів в межах території Криму у морі не може бути здійснюване міжнародними компаніями, оскільки вони стануть предметом судових розглядів розпочатих різноманітними зацікавленими сторонами. Коротко кажучи, Росія зіштовхнеться з перспективою необхідності субсидування в великих масштабах господарської діяльності Криму для блага його мешканців. Ціни там вже втричі зросли з часу приєднання Криму до Росії. Таке становище створює потенційно серйозну ситуацію з заборгованістю Росії, яка вже є у відносно слабкому економічному положенні.

Крім того, є прихована дійсність, яка, я гадаю, стане довготривалим фактом в міру того як Україна досягатиме успіху: Росія породила в Україні розповсюджену ворожість до себе з боку близько 40 мільйонів людей. На відміну від багатьох інших слов'ян, українці історично не мали антиросійських настроїв. Українська ворожість до Росії є новою, але вона стає надзвичайно сильною. Україна, таким чином, перетвориться не тільки на тривалу проблему для Росії в цьому відношенні, але також символізуватиме незворотну втрату величезного шмату території, найбільшу втрату території, яку зазнала Росія за час її імперської експансії. Це, у свою чергу, з часом можливо почне працювати проти цієї нової міфології стосовно місця і ролі Росії у світопорядку, якою я розпочав свою презентацію. Ця міфології може бути спростована дійсністю. І тому я дедалі більше сподіваюсь, що новоутворений російський середній клас, розуміючи, що той вид міфології, що був обраний Путіном, і увібраний та прийнятий значною частиною менш освічених, але більш шовіністичних росіян, - це шлях в нікуди, що реальне місце для Росії - це місце важливої країни в Європі, місце що належить значній європейській країні. І їм будуть нагадувати про цей імператив щоразу, коли вони дивитимуться на схід і питатимуть себе: Що означає Китай для майбутнього Росії?

Дякую за увагу!

 Збігнєв Бжезинський

Д-р  Збігнєв Бжезинський виступив на зустрічі фахівців у центрі Вілсона 16 червня, яка пройшла під гаслом «взаємна безпека під питанням?  Росія, захід, структура європейської безпеки". Нижче подано відтворення його висловлювань.

Переклад з англійської.

Здійснив Роман Олійник, директор відділу з міжнародних відносин

До списку новин