загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Італійська (середземноморська) ментальність

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Протягом останніх 100 років еволюція Італії з аґрарної в індустріальну країну принесла багато змін в культуру, менталітет і звички італійського суспільства. Та родові риси традиційного суспільства продовжують бути дуже помітними і сьогодні.

Це стосується не тільки Італії, а й Іспанії, Греції, Портуґалії, південної Франції – тобто, т.зв. "середземноморських" культур, для яких характерний певний спільний, "середземноморський", південноєвропейський характер, менталітет.

Сім’я – одна з найважливіших речей; основу майже всіх італійських традицій можна простежити до цієї поважної інституції. Держава часто буває продажною і не зважає на думку людей, соціальна допомога не дуже допомагає, але сім’я – це місце, де тебе завжди чекають, об’єднання людей, на яких ти завжди можеш розраховувати, і які розраховують на тебе. Сім'я, родина ("фамілія") для італійців — святе.

Сім’я, родина – це базова одиниця аґрарного суспільства, яка побудована на принципі природної солідарності між людьми, де "один за всіх, і всі за одного". На тому ж принципі, до речі, побудована і мафія.

В минулому італійські сім’ї, особливо на Півдні, складалися з великої кількості дітей і були патріархальними за своєю суттю, жінки зазвичай не працювали.

В останні 30-40 років стереотипний образ італійської сім’ї суттєво відійшов від традиційної моделі.

Внаслідок суспільної революції відбувся перехід від ієрархічної моделі до такої, де є більше рівності. Виникли нові моделі сім’ї: сім’ї холостяків, неодружених пар, пар без дітей за власним вибором, сім’ї батьків-одинаків.

Кількість холостяків зросла на 25,9%, а кількість пар, які вирішують не заводити дітей становить 19,8%; кількість пар, які мають дітей (39,5%) і великих сімей (5,1%) зменшується. Більшість з тих, хто мають дітей, тепер обмежуться однією-двома, на відміну від традиційної сім’ї, де не рідкістю були і 12-15 дітей. Крім того скорочується кількість шлюбів і зростає кількість батьків-одинаків.

Все це веде до переосмислення і пере-визначення суспільних і сімейних ролей.

Та хоч італійські сім’ї тепер частіше менші, вони все одно проводять разом багато часу і намагаються принаймні один раз на день збиратися докупи для спільного споживання їжі, під час якого діляться подіями дня. Між членами сім’ї продовжують зберігатися сильні зв’язки навіть коли вони створюють власні сім’ї і живуть далеко одне від одного, більшість з них приїжджають до батьків чи родичів на свята, такі як Різдво чи Великдень.

Італія і далі має найнижчий рівень працевлаштування жінок в Європейському Союзі, - тільки 46% всіх жінок працюють.

Там все ще існує щира і віддана дружба, а більшість італійців люто оберігають свою сім’ю і приватне життя.

Старших шанують, і кілька поколінь часто живуть разом під одним дахом, що частенько веде до втручання батьків, родичів і взагалі старших у справи і стосунки кожного, коли всі тобі дають поради.

Солідарність між поколіннями – це одна з підвалин італійської сім’ї, модель, дієвість і міцність якої перевірена століттями. Кілька поколінь, які живуть в одному домі – це спосіб в який італійці традиційно дбали про дітей і старших. Діти традиційно дбали про старіючих батьків, а коли батьки помирали – родинний будинок залишався дітям, які мали своїх дітей, і цикл продовжувався.

Загальновідомо, що італійські молоді люди довго продовжують жити з батьками. Вони постійно відкладають створення власних сімей і прийняття особистої відповідальності.

Сини залишають дім пізніше, ніж це було в минулому. В Італії типовою є ситуація, коли сини живуть з батьками до одруження, і навіть після одруження багато з них продовжують жити з ними і бути економічно залежними від них.

Найчастіші причини того, чому італійці одружуються пізніше чи взагалі не одружуються, це здобуття освіти і пов’язані з ним витрати, відсутність економічної незалежності – стабільної роботи, і недоступна вартість житла. Попри той факт, що вони "не можуть жити" без лазань’ї чи спаґетті своєї матусі, молоді італійці тримаються дому тому що багато з них зайняті на сумнівних короткотермінових контрактних роботах і ледве зводять кінці з кінцями, щоб виплатити кредит на житло. В Італії студенти університетів переважно не є економічно незалежними, а виспускникам все важче знайти роботу, тож вони не хочуть створювати сім’ю не ставши на ноги в фінансово-економічному плані.

Все це веде до збільшення віку народження першої дитини, зараз він в середньому складає 30,8 років.

Як визначило одне з соціолоґічних досліджень (Coldiretti-Censis), майже третина (31%) дорослих італійців живуть з батьками. Відсутність роботи, скорочення соціальної допомоги і традиції сильної сім’ї схиляють все більшу кількість італійців шукати притулку в родинному домі. Найбільша їх частка черед 18-29-річних, серед яких особливо високе безробіття, і з яких 60,7% опитаних живуть вдома. Серед 30-44-річних з батьками живуть 25,3%. Серед респондентів всіх вікових катеґорій, які НЕ живуть зі своїми батьками, 54% сказали, що поблизу них живуть якісь з їхніх близьких родичів, на відстані 30-хвилинної пішої прогулянки. Звіт підкреслює, що італійці поглиблюють кризу в єврозоні тим, що шукають притулку в батьківському домі і покладаються на сильні сімейні зв’язки.

Італія – колективістське суспільство. Традиція має перевагу над особистою ініціативою, панують неписані правила, еґоїст – небажаний гість в громаді чи в сім’ї. Ті, хто обирають інший, окремий від сім’ї шлях – стають вигнанцями, їх виключають з кола спілкування, вважають "ненормальними".

Італія – дуже однорідне суспільство. Більшість жителів виглядають однаково, одягаються однаково, їдять одну і ту ж їжу і мають таку саму щоденну рутину. Внаслідок цього місцеві жителі дуже насторожено ставляться до тих, хто в чомусь інший: всі витріщаються на них, так що людина може почуватися незручно.

В маленьких містечках півдня Італії всі знають одне одного, і про одне одного все.

Дуже великий наголос робиться на формальностях: незнайомці ввічливі одне з одним; якщо двоє італійців зневажають одне одного – вони не будуть розмовляти, а в деяких ситуаціях можуть і стерпіти одне одного.

Рівень вуличної злочинності дуже низький, а банд практично немає.

Італійці насолоджуються часом: сім’ї проводять час разом і неприкрито висловлюють почуття одне до одного. Навіть якщо це означатиме втрату кількох годин роботи, а часом і цілого дня, - хороша компанія все одно важливіша.

Італійці екстроверти, вони вміють отримувати задоволення від життя, люблять поїсти, весело проводити час, святкувати.

Вони звикли жити спокійно, ходити розміреним кроком і багато відпочивати, а надмірна активність інших європейців їх часто дратує. Італійці не мучать себе питаннями самореалізації, та й будь-якими іншими проблемами – тому й живуть чи не найдовше на континенті.

Італію недарма називають країною пенсіонерів. У віці за сімдесять італійські пенсіонери переважно ще в чудовій формі. Італійці себе шанують. Їхній стиль життя кардинально інший, ніж в українських пенсіонерів. Основна турбота старшого покоління в Італії — розваги: розмови, прогулянки, гра в карти. Вони добре харчуються, дбають про здоров'я, належно відпочивають і "не перетруджуються". Це і є рецепт щастя пенсіонера-італійця.

Італійці дуже розмірено і повільно живуть. Якщо у нас кожен понабирав собі купу робіт чи підробітків, то тут ніхто нікуди не квапиться. Багатьох наших заробітчан просто вбиває оця повільність, здавалося б, темпераментних і говірких італійців. Вони все роблять "п'яно-п'яно" (повільно-повільно), як мокре горить.

Але навіть при теперішній кризі, про яку італійці не перестають скаржитися, їм не шкода дозволити собі обід у ресторані два чи три рази на тиждень і викинути за вечір 50 чи 100 євро на їжу, хоча у нас на цьому найчастіше економлять. Італійці, незважаючи на кризу, далі тратять гроші на відпочинок, беручи їх у кредит у банку. Вони переймаються тільки тим, де відпочити, що поїсти і як реалізувати свої сексуальні потреби. До того ж, постійно скаржаться на бідність.

Проте йти на погані роботи італійці не хочуть: в галузі обслуговування (миття під'їздів, вивезення сміття, робота в громадських туалетах, охорона об'єктів) працюють майже виключно іноземці-нелеґали. А тим часом італійці сміються: мовляв, якщо криза їх дуже припре, то вони підуть працювати "баданте", бо без "баданте" ця країна просто існувати не зможе, адже четверта частина населення країни потерпає відсамотності і потребує компанії і догляду.

Так, так, - емоційні і говіркі італійці потерпають від самотності. Кожен сидить у власній оселі і переймається тільки своїми справами, сусіди майже не знаються між собою, знайомі і друзі перестали ходити одне до одного в гості. Все це – ознаки розпаду традиційного аґрарного укладу.

Північна Італія

Як пише в своєму репортажі з Італії журналіст "Експресу" Віра Гродецька, Північ і Південь Італії — це як Західна і Східна Україна, дві великі різниці.

Північні італійці вважають своїх земляків з півдня "неосвіченими циганами". На півночі – італійці дуже "виховані", тут зосереджені основні освітні і культурні центри країни.

Тут теж розпалюють печі дровами, ходять до церкви, але вже давно не тримають свиней, курей чи корів, аби вижити.

Тут пахне золотом і шоколадом

Як пише пані Гродецька, загалом ця місцина їй чимось нагадує наші Карпати, от тільки на схилах гір пороблено надійні дерев'яні сходинки, а дороги, без жодної вибоїни, вимощено бруківкою ще за часів Австро-Угорщини, коли правив "наш" найясніший цісар...

Якщо порівнювати з південцями, тутешні люди порядніші і дисциплінованіші, з твердим і вимогливим характером.

На відміну від італійців в інших регіонах, люди тут залишаються побожними, реліґійними. Сеньйора, у якої жила журналістка, "все життя" ходила до церкви, перед обідом чи вечерею завжди молитвою благословляла стіл, а в її будинку було чимало образів, хрестів, розп'ять. У помешканнях південних італійців рідко таке побачиш.

І всі досягнення цивілізації в північноіталійському селі є: кілька інтернет-провайдерів, гаряча вода, ґаз, електроенерґія, ванни і душі в квартирах, по два-три туалети в хаті.

У Римі, пише п.Віра, її попередній господар сміявся, мовляв, ломбардійці — твердолобі. Та ці "твердолобі" горяни зуміли "дати собі раду", відкрити свій бізнес і живуть тепер набагато заможніше і краще, ніж римляни чи венеціанці. В гірському селі кожна сім'я віддавна має свій бізнес — хто готелі, хто ресторани чи бари, а хто — магазини. Ті люди пані Вірі здалися щирішими, не такими скупими, як в інших регіонах Італії.

Тут панують точність і порядок, "як за Австрії". "Все роблю під суворим контролем моєї синьйори, яка вже надцятий раз перераховує равіолі з розрахунку на одну особу. І мене до цього залучає. Усе тут треба робити точно, як заведено ще з часів Австро-Угорщини, бо інакше не вийде добре. Все тут за графіком, все за годинником".

"Щиро кажучи, трохи напружує мене цей суворий цісарський режим. Але нема ради. Я хоч живу в центрі селища, а не на хуторі, де перед хатою — виноградник, а за хатою — поле з кукурудзою, і найближчі сусіди — за два кілометри".

"А ось моя товаришка Надійка сидить з дідом на горі, і, аби дістатися центру села, їй треба пройти добрий шмат дороги. Корінна киянка з квартирою в центрі столиці, вона тепер працює у діда, який тримає кіз, курей, худобу, має город. Бідна Надя змушена була не тільки навчитися розпалювати дрова, а й доїти кіз, приймати у них козенят, косити траву, полоти город, годувати та різати курей! Та й виконує вона цю роботу за значно меншу плату, ніж у мене".

"Цікава річ: на жодному подвір'ї не побачила ні курей, ні гусей чи іншої птиці, немає у них і хлівів та стаєнь. Навіщо їм зайвий клопіт?! На свою зарплату чи пенсію кожен італієць може чудово харчуватися, щодня (а не раз на тиждень) купуючи все потрібне в магазині. Причому італійці такі розпещені добробутом, що зварити бодай овочі не хочуть. Часто-густо вони купують їх готовими, переплачуючи втричі більше, ніж за свіжі... ".

"Якщо вже хтось і тримає птицю чи худобу, то хіба що для бізнесу — для продажу яєць, м'яса чи молока. Якщо селянин годує свиней чи корів, то добре відлагодив цей бізнес. Тільки одиниці з них навіть у селі, тримають курей, хіба що як дивовижу, не кажучи вже про свиней чи корів".

"Здобутки цивілізації" в ці краї прийшли ще після Другої світової війни. І за останнє десятиріччя жителі села не пригадують, щоб світло зникало надовго. А якщо і зникне, то відповідні служби відновлять усе моментально завдяки сучасній техніці. Так само швидко впораються зі снігом, адже тут навіть у горах є справжні асфальтовані дороги.

Ось такий швидкий погляд в "іншу", не-аґрарну, а зовсім навпаки – індустріальну і "механістичну" за духом, північну Італію.

 

"Dolce vita" – не добре для економіки

Повертаючись знову до статті п. Гродецької, вона пише, що "Їхнє "дольче віта" ("солодке життя") до добра не доведе". Мовляв, через таке "нераціональне" використання державних коштів - на пенсіонерів, безробітних, молодих людей без постійного місця роботи - соціальна система Італії близька до банкрутства. Кількість старших людей і тривалість життя зростають: в 1997 році 65-річні становили 16,7% населення, а нині — майже 30%! Сьогодні на одного італійця, який працює, припадає більш як три пенсіонери! І з роками, кажуть, ситуація буде тільки погіршуватися, бо "італійські пенсіонери живуть дедалі довше" (!). Саме це і спонукало уряд збільшити вік виходу на пенсію.

В 2007 р. тодішній міністр економіки Томазо Падоа-Скіоппа, викликав скандал в Італії, назвавши дорослих італійців, які живуть вдома з батьками "бамбоччіоні" ("великими дітьми"). Цей термін закріпився, оскільки до певної міри відображає суть явища: багато італійців залишаються вдома заради можливості мати безкоштовне житло, харчування і безкоштовне виконання роботи по дому з боку своїх люблячих матерів. Хоч більшість італійців називають це доказом того, що традиційний італійський спосіб життя, в основі якого сім’я, є свого роду "страховкою" в час економічних труднощів, дехто вважає, що такі дані – це попередження. Жанмаріо Марінелло, координатор молодіжної орґанізації правоцентристської партії "Майбутнє і Свобода", каже, що такі цифри вказують на деґрадуюче суспільство – "з такими поглядами наша країна нікуди не прийде" (а для чого їй взагалі кудись "йти"?).

От і пані Віра Гродецька з "Експресу" пише про те саме: мовляв, "дольче віта" довело це "занадто розвинуте" суспільство, як у "комунізмі", до якого свого часу наша країна йшла, так і не дійшовши, до "лінощів, страху перед труднощами і вимирання". "Розкіш не є стимулом для руху вперед".

"Ми — вільнолюбні, демократичні і довірливі. Ну і, зізнаюся, трохи ліниві. Основна мета життя більшості греків — добре проводити вільний час, якомога більше відпочивати і насолоджуватися, — каже грек на ім'я Теодорос. — Країні потрібна жорстка рука. Інакше порядку не буде".

Після того, як було опубліковане це дослідження, уряд Італії запропонував радикальне розв’язання цієї проблеми: законодавчо зобов’язати підлітків залишати дім після досягнення повноліття.

Але переважна більшість італійців, греків, іспанців продовжують готувати їжу самі, вдома, і брати на роботу обіди з дому, намагаються мати власне житло, а не купувати в кредит, - і це, звичайно, погано для "економіки", бо не створює додаткової вартості і нікому не приносить прибутків.

Більше того, з розгортанням економічної кризи соціолоґи зафіксували в середземноморських країнах різкий стрибок вгору кількості тих, хто висловлюють намір переїхати в сільську місцевість, де вони зможуть розраховувати на допомогу родини і друзів, де нижчі ціни на житло і де вони зможуть самі вирощувати їжу на присадибних ділянках. Багато італійців поділяють такі погляди, 54% стверджують, що воліють жити з людьми, які знають і допомагають одне одному, і більшість каже, що їхні лікарі, церкви, школи, спортивні центри і інші послуги знаходяться на відстані 15-20 хвилин пішки. Нарешті повернувшись в рідні містечка вони тепер віддають перевагу тихому життю, вони знайшли спокій в житті, багато хто заводить домашніх тварин для неспішних прогулянок і товариства.

Діти, які залишаються, або повертаються жити з батьками, і не будують власну кар’єру, не шукають високооплачувану/престижну роботу, не намагаються придбати власне житло, переїжджають жити в місцеві сільські громади з присадибними ділянками, "не заморочуються" пошуками самореалізації, фінансової/матеріальної незалежності, статусу, прибутків, "досягнень", а ведуть розслаблене повільне життя, і "знайшли спокій в житті" – що може бути гіршого для "економіки"?!

Але незважаючи на все, італійці "вперто не хочуть" відмовлятися від своїх традиційних цінностей і ставати "білками в колесі" на світовому ринку.

До списку новин