загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Путін програє Україні за всіма показниками

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Преса і дипломатичні спостерігачі, здається, досягли консенсусу у тому, що Володимир Путін блискуче обійшов Європу та США зі своїм новим стилем війни - сумішшю замаскованої воєнної агресії, уповноважених бойовиків, блефу з навчальними маневрами військ, інтенсивної пропаганди і використанням людського щита. Ця одностайність помилкова.

Мій підсумок рахунку за півроку воєнних дій в Україні свідчить про те, що Путін зазнав поразки не тільки в битві за Україну, а також і в своєму прагненні до відродження Російської імперії. Поки Захід загрібає для Путіна жар своїми власними руками шляхом безперервних закликів до перемир‘я, ситуація в українському театрі міняється для Путіна з поганої на дуже погану.

Критики путінського авантюризму вважали, що його поразка відбудеться в довгостроковій перспективі через економічну ізоляцію та втрату міжнародного авторитету й довіри. Мій рейтинг шестимісячної «гри» свідчить, що Путін вже зазнав невдачі в основних цілях.

Традиційний аргумент, що доводить успіх Путіна в Україні, стверджує наступне:

Завдяки своїй комплексній війні Путін приєднав Крим не зробивши жодного пострілу. Він дестабілізував схід України за участю відносно невеликої кількості військових, розвідки та спеціалістів з піару. Безперервна пропагандистська кампанія проти української «хунти» підвищила його власний рейтинг популярності в Росії і переконала багатьох у східній Україні, що екстремісти-фашисти з Києва, які є підконтрольні Сполученим Штатам, є справжніми злочинцями. Чергуючи стратегічні випади агресії з дешевими розмовами про мир, він до цього часу уникав істотних санкцій. Путін має сильну команду зі значних європейських промисловців, особливо в Німеччині, які або спонсоруються ним, або економічно вплетені в російську економіку і готові підтримати «Російську сюжетно-тематичну картину», яка стверджує, що в дійсності у всьому слід звинувачувати НАТО і США. Використовуючи найманців, злочинні угруповання і російських націоналістів, він відстоює «правдоподібне спростування» щодо свого керівництва українським конфліктом, у той же час висуваючи претензії на провідну роль в урегулюванні конфлікту. Путін розіграв енергетичну карту, щоб розколоти думку Європи стосовно об'єднаної енергетичної політики, яка б зменшила залежність від російських енергоносіїв. Нерішучі лідери Європи та Сполучених Штатів охоче хапаються як за соломинку за «гарну поведінку» Путіна і обережно підштовхують Україну до шляху укладення мирної угоди, якої, як всі вже знають, російська сторона не дотримуватиметься. За таких обставин Україна відчайдушно намагається створити нову державу і організувати свої військові ресурси  у боротьбі проти сильнішого ворога. Її союзники надто залякані, щоб надати реальну допомогу.

Видатний польський аналітик неохоче і лаконічно підвів підсумки путінського провадження комплексної війни проти України: «Чесно кажучи, Росія перехитрила нас».

Будь-яка оцінка путінського авантюризму повинна базуватися не тільки на подібних тактичних моментах, але й ширше охоплювати і його успіх у досягненні цілей, основною з яких є збереження особистої влади. Роздумуючи у такий спосіб, приходимо до висновку, що українська кампанія Путіна стала катастрофічним провалом особисто для Путіна і для Росії як держави.

Ось аргументи програшу, згідно з рейтингом учасника «гри»:

По-перше, Путін не зумів залякати Україну, щоб змусити її відмінити наслідки повалення народом клептократичного режиму під час революції на Майдані, тобто режиму, який побудований на тих самих принципах, що і власна Путінська клептократія. Росія не зуміла підтримати свою довірену людину-кандидата в президенти і не змогла зірвати президентські вибори 25 травня, незважаючи на свої спроби отримати незаконний доступ до результатів виборів. Більше того, Путіну вдалося об‘єднати Україну в державу, національна ідентичність котрої залишалася невизначеною з часів незалежності. Українська перемога над комплексними прийомами боротьби Путіна служить чітким сигналом того, що громадянське народне повстання проти непопулярних режимів все ж може досягти успіху навіть в путінській Росії. Це найгірший кошмар для Путіна, що пояснює, чому він так бурхливо реагував на події революції на Майдані. Він вирішив надати Україні урок. Він не може дозволити Майдан у своїй країні! Але він зазнав поразки.

По-друге, Путін був змушений згорнути свої амбіції щодо Новоросії, що простягалася б від Донбасу на східній Україні, через головні Чорноморські порти, до Румунських кордонів у складі Росії або як регіон під опікою Росії. У своєму ще більш амбітному варіанті, територіальний контроль Росії мусив би поширюватися до Білорусі та великих просторів Казахстану, у той же час провокуючи хвилювання серед російського населення в країнах Балтії, особливо в Латвії. Ідея путінської Новоросії, яка популяризувалася привілейованим путінським фашистом Олександром Дугіном, опустилася до дестабілізації на Донбасі. Від грандіозної новітньої імперії до дотаційної області, яка може вижити тільки за рахунок субсидування - яке приниження!

Початковою метою Путіна було включення Новоросії до складу Росіїйської імперії.

По-третє, відмова України від вступу до розхваленого Євразійського Союзу Путіна - його уявна противага Європейському Союзу - перетворила його на фарс-партнерство трьох схожих диктатур в економічному союзі, який немає жодного майбутнього. На противагу цьому, Україна проголосувала на демократичних виборах на користь європейського шляху, який дасть їй можливість стати «цивілізованою країною», з обіцянкою європейського економічного процвітання. Причому український вибір надав сміливості Грузії і Молдові звернутись до Європи, не злякавшись великого брата Росії. Всі три країни, які підписали угоду про вільну торгівлю з ЄС 27 червня, розуміють, що боротьба за те, щоб стати демократичними ринковими економіками, що регулюються верховенством права, буде нелегкою. Але вони принаймні можуть побачити своє світле майбутнє, якщо сумлінно над цим працюватимуть.

По-четверте, Путін програв у боротьбі за серце і душу етнічних росіян у «Новоросії». Навіть у регіонах з переважаючою більшістю російського етнічного населення, громадська думка висловлювала сильну підтримку єдиній Україні протягом усього часу воєнних дій, незважаючи на безперестанну російську пропаганду. Громадська думка в районах, окупованих путінськими найманцями і піар-агентами, зіпсувалася стосовно Росії, про що свідчить стрімкий занепад рейтингу прихильності до Путіна. Його рейтинг і в подальшому буде падати, оскільки загибель людей продовжується і з‘являються нові жахливі історії від людей, визволених від так званої Донецької і Луганської народних республік. Їхні історії просочаться крізь кордон і в саму Росію. Якщо Путін не зможе відволікти увагу російського народу новими диверсіями, то його люди в певний момент почнуть дивитися на його внутрішній послужний список і питати: «Це опудало перебуває на чолі держави вже протягом 15 років. Що ми досягли за цей час? І де ж «перемога» на українському фронті? Нам сказали, що Росія врятує Україну від нацистів, але України обрала шоколадного короля, а екстремісти майже не отримали голосів. Що відбувається? Гинуть люди з обох боків, але задля чого?»

По-п'яте, кампанія Путіна в Україні задіяла нові непередбачені наслідки. Вона відродила нерішучий НАТО, надавши йому нову мету - протидію експансії Росії. Ця мета підбурюється членами НАТО, що безпосередньо відчувають загрозу з боку Росії. Держави, що уникали участі в НАТО, побоюючись провокувати Росію, такі як Швеція та Фінляндія, зараз приймають до розгляду можливість сховатися від Росії та знайти притулок у НАТО. Путін може дійти до того, що в межах України створяться настрої за вступ до НАТО. Перед вторгненням Путіна, українська громадська думка надавала перевагу вступу України до Європейського Союзу, але не НАТО. Путінська агресія все сильніше спрямовуватиме українську громадську думку до членства в НАТО - що з самого початку було однією з основних причин для провокації безладу в Україні. За станом на червень, половина українців виступає за вступ до НАТО в противагу 28 відсоткам перед початком бойових дій.

По-шосте, переконливі заперечення Путіна, що він не несе відповідальності за гібридну війну проти України, втратили довіру основних засобів масової інформації, особливо в межах НАТО та США. Показово, що військові в межах НАТО найбільш наполегливо публічно виступають, засуджуючи військове вторгнення Путіна. Як висловився аналітик НАТО: «У цій ситуації є чорне та біле, і не треба боятися визнавати це».

Перед цим Путін застосовував свій новий майже непомітний стиль ведення війни у малій і віддаленій Грузії та Придністров'ї, але тепер подібна війна не може пройти непоміченою в настільки великих і помітних масштабах як Україна. У той час як його заперечення своєї участі перетворюється на крихкий фантом, що підтримується лише путінськими апологетами, зростає перспектива запровадження ґрунтовних санкцій. Далі більше. Західні лідери, нарешті, наводять російське «неофіційне» постачання найманців і військової техніки, як достатній привід для запровадження санкцій, не чекаючи на вторгнення регулярних військ в Україну. Будь-який дурень знає, що російські спецслужби контролюють російський кордон. Танки і ракетні пускові установки не можуть в'їхати в Україну без дозволу Путіна.

По-сьоме, Путін потрапив у свою власну пастку. Зі зростанням дисципліни і міцності української армії, навіть професійні сили російських найманців, озброєних танками і ракетами, не зможуть її здолати, як вже показала боротьба за владу і контроль над Слов'янськом, центром сепаратистів. Але Путін не зможе  напасти з регулярними військами без катастрофічних для себе наслідків, а його найманці можуть повернуться проти нього, озлоблені відсутністю підтримки. Інтенсивний рух вантажівок, танків, ракет і бронетранспортерів через кордон не залишиться непоміченим; отже буде важко змінити хід подій за допомогою лише комплексного підходу ведення воєнних дій. Путін, як якось сказав колишній Державний секретар про Садама Хусейна, «загнав себе в глухий кут».

По-восьме, російські запаси енергоносіїв знаходяться у віддаленому суворому кліматі, які можна освоювати лише за умови величезних довгострокових капіталовкладень та західних технологій, без яких рівень добування енергоносіїв у Росії буде падати. Російська економіка має гостру потребу в капіталі та технологіях, незважаючи на заяви економічних шарлатанів-радників, що Росія може процвітати, живучи сама по собі. Навіть з найкращими намірами, міжнародні енергетичні концерни не ризикуватимуть коштами  акціонерів у такому нестабільному політичному середовищі. Крім того, нестабільність економічного і політичного середовища в Росії підтверджується тривалим відтоком капіталу та найталановитіших людей, які втікають з Росії. Одним необережним кроком Росія вже ризикнула знищити свою репутацію надійного постачальника електроенергії у Європу, яка рано чи пізно звернеться до інших ринків, або, ще гірше, розпочне ректифікаційну революцію в себе вдома, незважаючи на потік російських анти-ректифікаційної коштів до Європейського зеленого руху.

По-дев'яте, Путін, можливо, створив нову потужну та незалежну Україну, яка на даний момент завдає поразки новому стилю війни Росії з власних ресурсів за мінімальної допомоги з боку Заходу. Путін має справу з новою, сміливою Україною замість тої України, що була на лопатках, яка побоювалася суперечити своєму старшому братові на сході. Якщо Україна розпочне реальні реформи, як цього вимагав Майдан, то зможе перетворитися на велику європейську державу, що нічим нікому не зобов'язана.

По-десяте, незважаючи на те, що кримська анексія тимчасово поза увагою громадськості, вона стане тягарем на шиї Росії. Крим - збиткове підприємство, що мусить утримуватися на плаву російськими субсидіями. Російських пенсіонерів вже застерегли, що вони не отримають підвищення виплат на проживання цього року, і вони знають, що це пов'язано з Кримом. Довільна зміна Путіним міжнародних кордонів зруйнувала фундамент післявоєнної стабільності, викликала велике розчарування світових інституцій, у тому числі навіть улюбленої Путіним  Організації Об'єднаних Націй. У кінцевому рахунку, світ, у тому числі й міжнародні суди, не погодяться на законність анексії Криму. Ще гірше, путінська самовільна анексія являє собою запрошення забрати східний Сибір, який підконтрольний Росії всього лише протягом 150 років - лише мить на годиннику китайської історії.

В умовах подій на військовому фронті, які очевидно просуваються на користь України, Путін наполегливо вимагатиме миру, звинувачуватиме войовничу Україну і урочисто обіцятиме закрити кордони Росії і скористатися своїм «незначним» впливом на проросійських сепаратистів. Європа та США погодяться, марно сподіваючись (або вдаючи, що сподіваються), що цього разу Путін говорить серйозно. Україна ж розуміє з часу останніх мирних ініціатив, що «припинення вогню» означає можливість для Росії зміцнити свою руку в східній Україні.

Український народ розуміє, що відбувається. Вони почали збиратися у великій кількості, коли побачили результати так званого припинення вогню. Вони не дадуть своїм лідерам попасти у пастку «замороженої війни», якої, як ми зараз розуміємо, Путін домагається в Україні. Він хоче війну без кінця, з постійною перспективою миру за рогом, яка дестабілізуватиме Україну, аж поки вона не повернеться під опіку  матері-Росії.

Колишній радник президентів, Збігнєв Бжезинський, у своїх трьох варіантах рішень для Путіна щодо України пропонує дипломатичне вирішення української кризи, в наслідок якого Путін може погодитися припинити кампанію спонсорування Росією сепаратистів (терористів) і дозволить Україні приєднатися до Європейського союзу, в обмін на обіцянку України не вступати до НАТО.

Таке рішення не спрацює з двох причин:

По-перше, Путіну не слід вірити, що він дотримуватиметься будь-якої угоди, особливо тієї, яку не можна проконтролювати. Найманці будуть продовжувати тероризувати схід України, а Путін буде доводити свою невинуватість.

По-друге, Бжезинський не розуміє, що Путін вважатиме такий результат за загрозу існуванню.

Як пояснив російський аналітик на форумі МСК (див. Пол Гобл, вікно у Євразію) долі Путіна і України тісно переплетені. Росія не може стояти осторонь і дивитися, як Україна наводить порядок. «Україна може стати найбільш вагомою зброєю проти Росії і бунтарі всередині Росії (як ті, що були на Майдані) можуть задумати «знищити російську владу». Путіна може спіткати та ж доля, що Мілошевича в Сербії.

Найбільший страх  Путіна: Майданівська революція в Москві.

Тепер ви розумієте, чому Путін ніколи не здасться, і що мирне врегулювання неможливе. Путін винахідливий. Ми не знаємо, які ще сюрпризи він підготував. Не слід дивуватися, якщо його наступним трюком буде звання «Путін - людина миру». Але одне можна сказати напевно, як підтвердив авторитетний російський військовий аналітик, тотальна поразка бойовиків в Україні - це неприйнятний варіант для Кремля. Незважаючи ні на що, Путін продовжуватиме тиснути своїм наступом на Україну в тій чи іншій формі. Це єдине, у чому ми можемо бути переконані.

Пол Грегорі, працює у міжнародній науковій комісії експертів Київської школи економіки. Його погляди не репрезентують поглядів школи. Остання книга: «Жінки ГУЛАГУ: портрети п'ятьох надзвичайних доль».

Переклад з англійської.

Здійснив Роман Олійник, директор відділу з міжнародних відносин.

До списку новин