Поранені бойовики присягаються продовжувати боротьбу

Автор: Кортні Вівер у Донецьку, Росія

У першу середу липня Юрій, пенсіонер, який протягом більше двох десятиліть був рятівником в українських шахтах, готувався завершити свою чотириденну зміну, охороняючи контрольну точку свого батальйону в підконтрольному бойовикам Луганську.

У момент, коли він чекав на інших чоловіків зі свого проросійського підрозділу, прибула українська армія. Бойовик, який використовує псевдонім Коливан, попав у пастку шквального мінометного обстрілу і зараз лежить в обласній лікарні у російському місті Донецьку, віддаленого менше ніж 5км від українського кордону. Ліву руку вкорочено до місця трішки нижче плеча і лікарі ампутували нижню третину його лівої ноги.

Його єдиним задоволенням зараз є переносне радіо, цигарки, які він потайки палить, коли медсестри підуть, і спостереження за хмарами, які пропливають повз - єдине, що можна побачити у вікно з його прикутої до ліжка лежачої пози. "Все, що я дуже хочу, - говорить він, -  це бути спроможним сісти".

У той час як українська армія звужує кільце довкола контрольованих бойовиками міст Донецька та Луганська на понівеченому війною сході країни, лікарні на іншому боці кордону допомагають уявити, яке життя чекає на членів сепаратистської армії після того, як бойові дії завершаться.

Якщо перші місяці війни відзначалися потоком російських "добровольців", які  прямували через кордон в Україну, то у ці дні потік відбувається в обох напрямках, оскільки десятки поранених бойовиків транспортують назад у Росію для надання невідкладної медичної допомоги. Інколи транспортні засоби, що їх перевозять, змушені пробиратися через ліси та по об'їзних дорогах по територіях, контрольованих українською армією.

Орієнтовно від 10 до 20 поранених бійців доставляють щодня до Донецької центральної лікарні на російській стороні кордону, говорить Лілія Миколаївна, медсестра обласної лікарні, яка завідує травматичним відділенням куди привозять травмованих сепаратистів.

"З кожним днем все більше і більше. Не можливо навіть порахувати, - говорить вона, підраховуючи загальну кількість. - Є хлопці, яким 20-21 років і в них немає ніг, у них немає рук. Це жахливо".

У той час, коли стільки так званих російських волонтерів приєдналися до сепаратистських військових дій на сході України, включаючи професійних військових з Чечні та Осетії, ряди повстанців переважно складаються з місцевих чоловіків з невеликим військовим досвідом.

"Я носив обмундирування, але це не означає, що ми були солдатами. Ніхто не навчив мене, що мені робити, - каже Коливан, чий єдиний військовий досвід полягав у короткій службі в Радянській армії понад 30 років тому. - У нас були люди, які ніколи не тримали зброю", - каже він.

Антон, 27-річний стоматолог з Луганська, говорить, що єдина зброя, яку йому надали, був пістолет виробництва 1941 року. Теж попавши під вогнеметний вогонь, він зараз знаходиться на лікуванні у Донецькій лікарні - його нога переломана у кількох місцях. "У мене було життя. Я до чогось ішов", - каже він.

У неділю ввечері, два автобуси і маршрутне таксі під'їхали до лікарні, доставивши 40 травмованих бойовиків - це найбільша доставка поранених до лікарні на сьогоднішній день. Звідти витягли напівголі тіла на носилках, а інші в бинтах і на милицях, деякі одягнені в камуфляжну форму з личками Донецької Народної Республіки та Російської православної армії на рукавах. Один чоловік мав ламіновану ікону російської православної церкви на рушничному ремені.

Поряд з транспортними засобами близько десятка представників з МНС Росії та персонал лікарні працювали з медиками сепаратистів, відсортовуючи поранених бойовиків, залишаючи найбільш серйозно постраждалих на місці і вкладаючи здоровіших в автомобілі швидкої допомоги для транспортування до більших лікарень у Ростовській області.

Серед групи було півдесятка представників прикордонної служби Росії, яка є складовою частиною ФСБ, сучасного варіанту КДБ. Одягнені в ідентичну зелену уніформу, прикордонники проводили інтерв'ю з пацієнтами перед їх подальшою відправкою, питаючи, як, коли і де вони були поранені і просячи їх написати ім'я в кінці анкети.

Незважаючи на травми, більшість бійців кажуть, що не шкодують про приєднання до сепаратистських сил. Деякі заявляють, що повернуться і продовжать воювати через кілька місяців, як тільки вони одужають; вони не зможуть повернутися, якщо Київ поверне собі повний контроль над сходом.

"Ми всі в розшуку", - говорить Олексій, 44-річний бойовик на прізвисько "Козак", перебуваючи в лікарні в сусідньому Каменськ-Шахтинську. Його дружина і син залишили дім у Красноармійську в Україні після того, як прокиївські бійці з'явилися в будинку його матері, розшукуючи його.

Докладніше:

Він та інші попереджають, що навіть якщо Київ поверне Луганськ та Донецьк, найбільші міста Східної України та бази дислокації бойовиків, йому прийдеться мати справу з роками партизанських воєн в областях. "Тоді ми станемо справжніми терористами, власне як Аль-Каїда", - сказав Козак.

Хто не повернення на поле бою, так це Коливан. Оскільки він не спроможний подбати про себе, то його дружина Ірина приїхала до Росії разом з ним і тепер спить на сусідньому ліжку. У понеділок вони святкуватимуть свою 30-ту річницю весілля.

З приблизно 30 чоловіків, які входили до складу його підрозділу в Батальйоні Примар, лише чотири все ще воюють, а решта або загинули, або були поранені за словами Коливана.

Будь-яке майбутнє у контрольованій Києвом Україні, говорить він, є для нього нереальним. "Я провів 21 рік рятівником на шахтах, і раптом вони мене називають терористом".

Переклад з англійської.

Здійснив Роман Олійник, директор відділу з міжнародних відносин.