загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Навчив і картоплю танцювати

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Диво-машина Лавриненка викопує грядку бульби за лічені хвилини.

Михайло Лавриненко — чоловік уже далеко не молодий. Має в селі Червона Слобода під Черкасами будинок і кілька соток землі при садибі. Цілком вистачає, щоб разом із дружиною Вірою Іванівною день у день клопотатися біля саду й городу, радувати діток і внуків добрими врожаями. Серед інших відбірними овочами  та фруктами — усе виходить на славу, найвищого гатунку.

Не такий чоловік Михайло Григорович, щоб спокійно сидіти на пенсії, згадуючи минуле, хоч і пережито багато. Доля не балувала його, підкидаючи то одні, то інші випробування, яких вистачило б для товстелезного роману. Але це вже тема іншої розповіді. А нас він запросив на свою ділянку, щоб показати диво-агрегат, який сам може зорати грядку, за лічені хвилини викопати картоплю, легко перетворюється на снігоочисну машину, газонокосарку, подрібнювача. Виготовив його майстер власними руками.

Ще працюючи шахтарем на Донбасі, куди в голодні повоєнні роки сільського хлопчину з Головківки на Черкащині покликала сестра, аби той здобув професію і щось заробив, Михайло пильно придивлявся до техніки. Дуже вже кортіло йому самому розібратися в тому хитросплетінні механізмів, які дедалі більше завойовували виробництво. Міг годинами допомагати механікові, який чаклував над зіпсованим підйомником, не цурався слюсарів, що ремонтували трактори, тільки б самому помацати оті сховані від стороннього ока вали, шестерні, передачі. А коли випала нагода офіційно повчитися на тракториста-машиніста — не роздумуючи вступив до училища механізації. Потім закінчив технікум, одержавши диплом техніка-механіка.

Отож, повернувшись на рідну Черкащину, вже мав і спеціальність, і певний досвід, який став у пригоді під час роботи на підприємствах великої хімії та приладобудування. Це не пусті слова, адже керівники колишнього об’єднання «Хімволокно» й «Ротора» та інших підприємств особисто знали цього невгамовного технаря, який запропонував за час своєї роботи близько сотні винаходів, що не тільки давали змогу підвищувати ефективність виробництва, а й поліпшували умови праці робітників. Хоч як билися, приміром, спеціалісти над удосконаленням розкладального механізму прядильної машини, їм так і не вдалося це зробити, поки за діло не взявся  Михайло Лавриненко. Після того, як він «почаклував» над верстатом, розкладка нитки пішла як по маслу. А київським спеціалістам з різних профільних відомств залишилося тільки дивуватися простоті й ефективності запропонованого раціоналізатором удосконалення.

Так, усміхається Михайло Григорович, усе геніальне — просте. Пригадує, як тиснув йому руку сам Алім Чабанов, директор колишнього черкаського «Ротора», коли за кілька днів разом з колегами врятував підприємство від зриву річного плану оброблення граніту, налагодивши безперебійну роботу верстата. Були оплески, красиві слова, були навіть копійчані премії, але… ніхто не допоміг новаторові оформити хоч один винахід, у який він вклав свій інтелектуальний капітал.

— Не згадуватимемо, — махнув рукою Михайло Григорович. — Тепер мене тривожить інше. Хоч куди звертався зі своєю машиною для городу, ніхто не береться впроваджувати у виробництво. Тим часом виготовлення в заводських умовах такого агрегата — дуже проста справа й до того ж зовсім не дорога. Я вклав у неї близько трьох тисяч гривень. Гадаю, в заводських умовах сума собівартості скоротилася б більш як удвічі.

Ми спостерігаємо, як вправно й швидко агрегат викопує дорідну картоплю. Керують ним удвох з Вірою Іванівною. Модифікована «лопата», яку притримує Михайло Григорович, легко заходить у грунт і завдяки тросу, який намотується на лебідку на іншому кінці рядка, швидко рухається, піднімаючи на поверхню бульбу без найменших пошкоджень. Залишилося тільки зібрати вирощене у мішок. Ми спостерігали за віконцем електролічильника: виявилося, цей механізм споживає зовсім мало електроенергії — у перерахунку на вісім соток виходить близько десяти кіловат-годин.

— Як бачите, — прокоментувала Віра Іванівна, — керувати таким копачем зовсім просто. У нас уже всі сусіди навчилися. До речі, багатьом на замовлення Михайло Григорович уже виготовив такі агрегати. Знайомим і  друзям винахідник презентував уже близько трьох десятків копачів.

Сусідка, яка нагодилася, висловила захоплення винахідником:

— Він і картоплю навчить танцювати.

А бульба й справді, ніби танцюючи, вистрибує  із землі під дією «розумної» машини.

— Шкода, що жодне підприємство не взялося впровадити машину у виробництво, — бідкається Михайло Лавриненко. — Я б і креслення віддав і надав усіляку допомогу. Яке б то полегшення для городників було! До того ж і сільському господареві як знахідка: корм подрібнити, сніг відчистити, ділянку зорати. Але хоч би куди звертався, наштовхуюся на глуху стіну, ніхто не хоче й пальцем ворухнути, аби поставити на виробництво.

Дуже непросто нині таким технарям. Важко змиритися, що машина — ось вона, працює, й до того ж непогано.

— Хочеться, щоб моя праця не пропала марно, а допомагала людям, — каже Михайло Григорович. — Я навіть безплатно віддам її, тільки якби хтось налагодив випуск машин у промислових умовах.

Він неквапливо заходить у свою майстерню, яку обладнав тут, на своєму подвір’ї. Перебирає численні заготовки, інструменти, показує креслення. У винахідника багато ідей, пропозицій, удосконалень. Але немає поки що ідеї головної: як удосконалити наше суспільне буття, в якому б прислухалися до таких неординарних людей. А втім, промінчик надії таки з’явився: у Черкаському державному центрі науки, інновацій та інформатизації думають над створенням клубу винахідників, щоб підтримувати корисні ідеї та самих людей творчої думки. Сподіватимемося, що не згасне цей промінчик, а навпаки — розгориться.

Владислав КИРЕЙ

До списку новин