Подружжя Ковальчуків із Сосниці добре знане у Довженківськім краї й за його межами - своїми піснями, величезною любов’ю до життя і нестримним бажанням нести людям добро. Вже піввіку вони разом. У 2014-му відзначили золоте весілля. Мають двох доньок, внуків і правнуків. Та найголовніше - це їхній спільний дар - музика і поезія.
Життя, як і музика: то мажор, то мінор
Збагнути долю важко, однак хто, як не вона, у цьому лабіринті знаходить людей. Чи не так було і з композитором Миколою та поетесою Вірою Ковальчуками?
Микола Прокопович родом із села Рейментарівка Корюківського району. Може випадково, але саме там народився і український актор, народний артист Віталій Розсталь-ний. Змалку Миколка хотів бути шахтарем, а тому юнаком поїхав на Донбас. Щоправда, для такої справи хлопець був ще замалий і довелося вступати до фабрично-заводського училища. Закінчивши його, працював бригадиром комплексної бригади - будували Миронгрес біля Дебальце-вого Донецької області, де нині війна і все, на жаль, зруйновано. Потім повернувся додому, вчителював: викладав музику і фізичну культуру в рідній школі, був завідувачем місцевого Будинку культури. Любов до музики у Миколи Прокоповича - від тата.
- Почалась війна, і батька забрали на фронт. На прощання він подарував мені гармошку, щоб вчився грати. Коли прийшли поліцаї і німці, Корюківку спалили і наше село теж. А я цю гармошку врятував від вогню, сховавшись у погребі.
Виконуючи заповіт батька, хлопець пішов на курси баяністів, згодом вступив до Ніжинського музичного училища ім. М. Заньковецької. Потім працював директором Менського будинку культури.
А Віра Павлівна народилася у хуторі Новоселівка Лебединського району Сумської області і теж була звичайною сільською дівчинкою зі своїми мріями і сподіваннями.
- У дитинстві мріяла бути артисткою, наряджалась і ставала перед дзеркалом, уявляла себе на сцені, однак хуторян нікуди не приймали, - згадує жінка. - Пам’ятаю, тоді по радіо кожного ранку розучували пісню, як-от «Шахтарочка». Мені доводилося прокидатись о шостій годині, щоб її послухати, а тоді вже заучувала слова.
Вірші Віра почала писати в 9 класі, після поїздки в Карпати. Краса гір настільки вразила дівчину, що слова почали зринати самі по собі, а потім з’явились на папері:
Красу Карпат ні з чим не порівняю, Хоч там була лиш декілька годин,До мене й зараз стиха долинає Щасливий шум смерекі гомінких ялин.
Після школи Віра Павлівна вступила до Лебединського педагогічного училища ім. А.С. Макаренка, де провчилася два роки. Тоді самому можна було обирати місце роботи, і молода вчителька вирішила, що неодмінно поїде в Західну Україну, куди її кликало серце. Однак доля розпорядилась по-іншому, і Віра Павлівна потрапила в село Шабалинів Коропського району, а вже заочно закінчила Чернігівський педагогічний інститут.
- Микола Прокопович на той час працював у Мені директором Будинку культури і приїздив до нас у Ша-балинів готувати колектив до районного огляду художньої самодіяльності, - згадує дружина.
- Віра Павлівна співала на сцені, а я був головою журі, - продовжує розповідь чоловік. - Ось і побачив її.
Одружившись, переїхали до Сосниці. Там дали квартиру, була робота. Микола Прокопович працював учителем музики в музичній школі, місцевій тоді ще восьмирічці (нині Сосницька ЗОШ І-ІІ ступенів) та середній школі (тепер Сосницька гімназія ім. О.П. Довженка), а Віра Павлівна віддавала себе дітям у восьмилітній школі. Вчительська робота для жінки була понад усе, дітьми вона жила, навіть забуваючи інколи про своїх власних. Один час їй навіть пропонували стати директором Будинку школярів, однак відмовилася, бо школа стала для неї рідною. Та любов до вчителювання передалась і донькам: Валентина і Любов теж стали педагогами.
На крилах творчості
Микола та Віра Ковальчуки не уявляють свого життя без музики і пісні. Постійно беруть участь у різних конкурсах, зокрема «Играй гармонь» (Росія), «Радавод» (Білорусь), а на конкурсі «Ще послужить Україні сивочоле покоління», що відбувався у Києві, посіли почесне третє місце за гумористичну пісню «Життя на пенсії».
- Вона так сподобалася публіці, що на всіх концертах просять заспівати саме її, - сміються обоє і співають:
...До аптеки ми шкандибаємо,До пігулочки тягу маємо,Як її ковтнем, зразу оживем,Ще й в танок підем, пісню заведем...
У доробку Миколи Ковальчука понад 200 пісень на слова українських поетів: Миколи Адаменка, Миколи Луківа, Тамари Коломієць та інших. Видано збірки «Довженківська земля», «Пісня серця», «Ріка життя». А незабаром вийде четверта книга -«А час так нестримно летить». Пише чоловік музику і на слова дружини. Та й сама Віра Павлівна теж створює мелодії.
- Мугикаю мотив, а Микола Прокопович занотовує вже за мною в зошит, бо я тієї грамоти не знаю, - розповідає жінка.
У Віри Ковальчук теж є своя збірка поезій і пісень під назвою «Біла веселка».
- Така назва, бо біла веселка - справді чудо. Ми звикли бачити семикольорову а білу побачила вранці, коли їхала на річку загартовуватись, - пояснила Віра Павлівна.
Діти роз’їхались, хто в Київ, хто в Кролевець. Тож у Ковальчуків тепер розрада - рудий кіт Тимко. З ним пані Віра грає у бокс, а пан Микола - у хованки. Навіть віршика йому присвятили:
По кімнаті, наче білка,Хтось-то швидко так «літа».То Тимко наш, жвавий котик,Викрутаси витина...
Також подружжя тривалий час співало в сосницькому фольклорному аматорському колективі «Криниці». Вони члени творчого об’єднання «Убідь», що діє при районній бібліотеці. Вірші та музика з’являються якось самі, коли приходить натхнення, - про рідних, друзів, Батьківщину, чи, як нині, - про війну. Разом із іншими митцями подружжя відвідує з патріотичною програмою гімназію, ліцей та технікум. Творчий тандем не зупиняється на досягнутому, рухається далі рікою життя...
Олеся Гордієнко
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
