Чому бідні платять за багатих?

Людмила Черенько. Фото: golos.ua

За нинішніх умов рівень життя пересічного українця не може вважатися завидним. Працюючим пенсіонерам доведеться поділитися із державою частиною своїх пенсій. На ринку праці знайти роботу стає все важче навіть у містах, не кажучи вже про села. Війна на Сході також «з'їдає» щодень левову частку держбюджету, яка могла би піти на розвиток економіки, бізнесу та соціальних програм. Окрім того, усі ми в очікуванні ще одного «сюрпризу» - зростання тарифів на газ та електроенергію.

Чи зможуть наші сімейні бюджети витримати такі випробування? Своїми думками з цього приводу Укрінформ попросив поділитися завідуючу відділом дослідження рівня життя Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Людмилу Черенько.

- Пані Людмило, на вашу думку, чи подужає середньостатистичний українець нові тарифи на енергоресурси?

- Майбутнє зростання тарифів на газ та електроенергію - це дуже важкий тягар не лише для бідних. Тепер він ляже вже на плечі й більшості сімей країни. На фоні загального низького життєвого рівня спостерігається подальше звуження споживчих можливостей сімей і зменшення так званих «умовно вільних» коштів у їх розпорядженні.

І раніше значна частка родинних статків середньостатистичної сім'ї (54,4% у першому півріччі 2014 року) йшла на харчування. А за останній час, коли знижуються і номінальні доходи (за два останні місяці середня заробітна плата зменшилася приблизно на 500 грн), про якісь заощадження чи придбання дорогих речей вже не може бути й мови. Люди будуть економити на найнеобхіднішому. Придбання товарів непродовольчої групи та певних видів послуг доведеться на якийсь час просто відтермінувати. Основний кошторис більшості сімей буде складатися із обов'язкових витрат на харчування, житло, навчання дітей та ліки.

Проте мусимо щиро зізнатися, що збільшення тарифів - це не забаганка влади, а реальна необхідність. Це те, як живе увесь світ. Увесь світ багато платить за ресурси.

- Але ж повинні існувати якісь запобіжники, щоб захистити людей із невисокими доходами від ринкової вартості ресурсів.

- В Україні є така програма - це житлові субсидії. Проте, як свідчить статистика, громадяни не надто охоче звертаються за ними.

Уряд уже анонсував зміни до порядку їх отримання. Власне, це зроблено для того, щоб люди активніше використовували своє право на адресну підтримку з боку держави під час підвищення житлово-комунальних тарифів. У Мінсоцполітики налаштовані звести до мінімуму усі перешкоди, які донедавна стояли на шляху отримання субсидій. До речі, цей процес розпочався ще з 1 жовтня минулого року, а тепер він має стати ще прозорішим та простішим.

Якщо порівняти з минулими роками, то навіть станом на кінець 2014 року кількість отримувачів субсидій зросла, але не на стільки, як сподівалися в уряді. Очікувалося, що в листопаді-грудні кількість таких сімей зросте чи не в рази. Фактично на кінець року потенційне право на житлову с субсидію мали близько 30 відсотків сімей. Однак такого масового зростання не відбулося.

- Чому? Це ж так нелогічно!

- Опитування, яке проводилося за сприяння Програми розвитку ООН в Україні у рамках проекту «Підтримка реформи соціального сектору в Україні» з метою дослідити причину незвернень бідних громадян за субсидіями, оголило чимало серйозних причин. Найперша - недостатня поінформованість суспільства про можливості держави щодо соцзахисту українців. Це з одного боку. А з іншого - з'ясувалося, що навіть ті громадяни, які знали про цю програму більше, дуже часто мали застереження, що їм або відмовлять, і вони тільки даремно потратять час у чергах, або згодом до них будуть застосовані якісь інші обмежувальні заходи.

Окрім того, експерти виділили ще дві категорії людей. Одні були психологічно не налаштовані звертатися за державною підтримкою і до останнього мають намір самотужки вирішувати свої проблеми. Це, так би мовити активна група населення. А є й інші - украй пасивні. Коли їх запитували: «Що ж ви робитимете далі за умов зростання тарифів?» - вони відповідали: «Платити не зможемо, але й звертатися по субсидію не будемо».

Тому висновок тут може бути тільки один. Органи соціального захисту не повинні сидіти і чекати, коли до них почнуть звертатися люди. Вони самі мають іти в сім'ї і пропагувати Програму субсидій. Соціально незахищений контингент від природи пасивний. Так уже сталося, що серед вразливих та бідних набагато більша частка пасивних, ніж серед успішних людей. Тут держава має проявити максимальну зацікавленість. Тоді і кількість отримувачів субсидій суттєво зросте.

Досвід різних країн свідчить, що у залученні бідних до програм підтримки ключову роль відіграють власне працівники місцевих управлінь соцзахисту. Де вони не зайняли очікувальну позицію - там і справа рухається швидше. А якщо вони працюватимуть за принципом «Вас тут багато, а я одна», то і результату не буде.

Сьогодні ситуація така, що державні програми адресної підтримки мають дійти до всіх, хто їх потребує. Людина не повинна впадати у відчай, вона має відчути, що держава її підтримає і допоможе бодай у витратах на оплату житла.

- Чи справедливо відмовляти у субсидіях родинам, де є безробітні працездатного віку?

- Сьогодні це питання не має права на існування. Нині люди, які хочуть працювати, абсолютно несподівано для себе виявилися викинутими з ринку праці. За останні два роки криза дісталася й великих міст. Навіть у Києві цьогоріч очікується значне зростання безробітних. Без роботи залишаються люди, які традиційно були впевнені у своїй конкурентоздатності. Тому говорити їм «шукайте роботу», коли вона реально відсутня, та позбавляти їх права на державну допомогу - щонайменше не гуманно.

- За вашими спостереженнями контингент отримувачів субсидій зміниться суттєво?

- Власне, він уже почав змінюватися. Раніше його левову частку становили одинокі пенсіонери. Тим часом, наприкінці минулого року почали з'являтися й сім'ї з малолітніми дітьми. Але робити узагальнення зарано. Давайте почекаємо травня, коли запрацює новий Порядок отримання субсидій.

Важливо те, що новації  будуть більше орієнтовані на справді бідних. Однак, як на мене, є там і недоліки. Закладені у них нормативи, на жаль, негнучкі. Їх варто було б диференціювати у залежності від різних критеріїв - складу домогосподарства, місцевості проживання, типу помешкання, тощо. Бо для одних граничні норми на споживання газу, світла чи тепла завеликі, а отже, ці кошти будуть осідати у надавачів послуг, а для інших - занижені, і люди не вкладатимуться у них.

- Як, за офіційною статистикою, уже змінився рівень життя українців?

- Зараз можна говорити лише про оціночні дані, оскільки офіційну інформацію держава оприлюднить за підсумками минулого року тільки влітку.

Торішньої весни ми прогнозували декілька сценаріїв динаміки рівня життя і бідності на кінець 2014 року. Очікувалася надзвичайно важка осінь. Експерти не виключали, що може бути дуже серйозний обвал економіки, і ми восени поринемо у ситуацію 90-тих років. Та реалізувався один із найбільш оптимістичних варіантів. На щастя, ми пережили осінь без особливих потрясінь.

Реальні доходи населення, зрозуміло, знизилися на 20 відсотків. У середньому одна сім'я за купівельною спроможністю втратила п'яту частину своїх доходів. І тим не менше, в тій ситуації це був не найгірший сценарій.

На жаль, початок 2015 року став набагато гіршим, хоча раніше вважалося: якщо ми втримаємося восени, то нинішній рік вже буде свідчити про певний вихід із найтяжчої ситуації. Тобто, зараз ми б мали побачити якусь стабілізацію. Але цей сценарій затягнувся. Швидше всього, він перемістився з осені на весну.

У першому півріччі 14-го року рівень бідності за критерієм прожиткового мінімуму становив 20 відсотків. Тобто кожна п'ята українська сім'я споживала нижче прожиткового мінімуму. На сьогодні ми схильні оцінювати рівень бідності до 30 відсотків. Тобто, у категорії бідних опинилася кожна третя українська родина.

- Чого ж нам чекати?

- Що стосується подальших змін, то все залежатиме від багатьох чинників. У першу чергу, від того, чи зможе все-таки зупинитися падіння економіки. Досвід останньої фінансової кризи показав, що світ стає настільки швидкоплинним, що будь-які зміни в економіці позначаються на рівні життя та бідності населення з дуже коротким лагом. Якщо у 90-ті роки для цього достатньо було мінімум рік, а то й два, то зараз це може бути півроку чи ще менше. Тобто, якщо до літа падіння економіки хоча б зупиниться, то, можливо, на кінець року відчуємо й позитивні зміни у рівні життя.

- У суспільстві не вщухають дискусії стосовно нещодавно ухвалених Верховною Радою законів, зокрема й щодо пенсійного забезпечення. На Вашу думку, це справді був єдиноможливий шлях?

- Закони, безумовно, непопулярні. І критика їх цілком зрозуміла. Тепер у працюючих пенсіонерів зніматимуть 15 відсотків пенсії. Залишається сподіватися хіба що на їх тимчасове запровадження.

Однак чи мав уряд достатній простір для маневру? Протиставити цьому можна було б лише два альтернативних кроки. Або зберігати всі державні зобов'язання, і тоді треба або друкувати гроші, або узаконити затримки з виплатами. І перший, і другий сценарій ми вже проходили у 90-их. Якщо держава хоче уникнути такого розвитку подій, тоді треба зменшувати зобов'язання. А це завжди несправедливо, непопулярно і, на жаль, торкається саме найбільш вразливих.

- Експерти пропонували перенести цей тягар на багатих, розширивши чи збільшивши для них шкалу оподаткування.

- Тут також усе непросто. Ми можемо зробити ідеальну шкалу оподаткування, але доки будуть існувати тіньові доходи, доти наш бюджет буде наповнюватися за рахунок низькооплачуваних - учителів, лікарів та інших, хто має стовідсотково «світлу» зарплату. Ми ж знаємо, чим багатша у нас людина, тим більша частка її доходів перебуває у тіні. Топ-менеджмент і успішні підприємці будуть усіляко намагатися частину своїх заробітків виводити у «сіру» чи «темну» зону,  тому з багатих надзвичайно важко витягти податки.

Прогресивна шкала оподаткування на кшталт тієї, що є у європейських країн, за нинішніх реалій в Україні просто не спрацює. Тому насамперед треба максимально залучити всі механізми для висвітлення доходів людей. Якщо пріоритетом влади стане висвітлення доходів, то всі завдання мають підпорядковуватися цій меті. На жаль, сьогодні не відчувається твердого наміру, зокрема й у соціальній політиці, який би давав надію, що найближчим часом тут щось буде зрушено з місця.

Наталія Андрусенко, Київ.