Євдокія Гостар – бабуся, яка співає

Непосидючу Євдокію Гостар з села Іллінці на Борзнянщині знають не тільки в районі. Їй 85 років. Та енергійності пенсіонерки позаздрять і п'ятдесятирічні. Як захоче з'їздити в райцентр, іде два кілометри, опираючись палицею, до московської траси. Сховає «коня» в кущах за зупинкою. Сідає на попутний автобус чи машину, її часто можна зустріти в Пенсійному фонді, в соцзабезі чи на базарі.

— Піду, щось собі куплю. Зайду в «білий дом» (райдержадміністрацію), дівчата там мені завжди раді. Я ж без карт не ходжу. Тишком-нишком, щоб інші не бачили, просять «кинути» на карти, — хвалиться Євдокія Федотівна. — Що бачу, те й кажу. Навіщо прикрашати дійсність? Набрешеш чи змовчиш, більше віри тобі не буде. Ото, коли Путін з Порошенком у Мінську зустрічалися, місцеві чиновники мені дзвонили: «Ну, що, бабо, буде?» «Буде у Путіна маленька неприємність. Так воно і сталося (стілець Лукашенко притримав). Війна поки що не скінчиться», — відказала.

Баба Дуня знає не лише Путіна, а й прізвища та імена всіх нинішніх високопосадовців України.

— Пам'ять у мене добра, — каже Євдокія Федотівна. — І досі перед очима батько на лавці лежить, білий-білий. Голодували, він ходив на поле колоски збирати, його об'їждчики спіймали і побили. Трохи почаврів і помер. Мені тоді чотири роки було. Братова жінка головою сільради працювала. Так нам хату двічі палили. Всього пережили. Важко було. А я, інколи через «не хочу», — співаю! З 15 років. З піснею жити веселіше. Було, як заведу, хлопці за мною юрбою ходили. А я знала, моя доля не парубки, а мужики.

— Звідки?

— Дід материн ворожив і двоюрідна тітка. Вмію і кров замовляти, і від гадюки шептати, і долю відчувати. Руки, ноги топчу. На віск виливаю, від ляку вичитую. Впевнена, від долі не втечеш, — каже баба Дуня.

Першим чоловіком був Іван. Він уже до того був раз жонатий. І року ми з ним не прожили, як на гріху його впіймала. Покинула. Другий Петро. Жили ми добре. Його батько в коморі бухгалтером був. Та запідозрили його в розкраданні. Судили, а мій брат у засідателях був. Через це і життя у нас розладилося. На восьмому місяці вагітності я була, коли від Петра пішла. Синок Вася народився, йому зараз 56 років. Хороший він у мене, і невістку Ліду Бог дав гарну. Вася і Ліда працюють на хлібозаводі в Комарівці. Є онука і правнуків двоє. Втретє заміж вийшла за Костю. 27 років ми з ним у злагоді прожили. Та вже 26 год, як я вдова.

Людське, як на долоні бачу. Кілька років тому привіз мій сусід наречену, було це 7 листопада. 14-го весілля у нас у селі відбували. Глянула я на молодих, які йшли вулицею, — не будуть жить. Та не підеш, не скажеш, щоб не побили. 21-го поїхали на батьківщину молодої, весілля гулять. 15 грудня розлучилися. Згодом сусід знайшов другу. Це — його доля. Діток не було у них. Прийшов: «Посовітуйте, що робить?» Я порадила. Через рік вони дві дівчинки вловили. Не діти — янголята. Прибігають до мене в гості, щебечуть. Мої слова на землю не падають. Бо я шептуха від усякого духа. Он Валя Сивенко, секретаркою у Берестовці в сільраді працює. Буряки сапувала, велику пучку на нозі розрубала. Кров її заливала. Я подмухала, пошептала, і кров перестала. І зрослося. Сусід Федя МНСник. Гасив пожежу. Руку так розпанахав розбитою пляшкою, що страшно і глянути було. Замовила.

— А що люди кажуть про ваші здібності?

— Одні заздрять, другі бояться. Треті просять допомогти.

У мене племінниця у Болгарії живе. Я ще при Союзі до неї в гості їздила. Пробула півмісяця. Ми навіть до Ванги на прийом зібралися, та не потрапили. Черга величезна. В 90-х у Борзну якось послідовниця Ванги приїздила. Людей приймала. От і я пішла, взяла гроші, яйця, свічки. Вона глянула і випроводила мене. Ви не можете до мене йти, бо ворожите, — сказала.

— Як у телевізор попали?

— 30 років проробила ланковою. Без пісні за роботою здуріти можна. І на пенсію пішла співаючи у гурті «Берегиня». Так хотілося себепоказать. Роль продюсера взяв на себе Степан Ященко, який тоді був керівником апарату райдержадміністрації. Електронною поштою зв'язався з народною артисткою Оксаною Пекун, яка вела передачу «Фольк-music» на «Першому національному» каналі. Розповів про наше бажання потрапити в телевізор. Допоміг записати пісню та відіслав її до Києва. Було це в 2012 році.

На городі легше, ніж у тому телевізорі

— Спасибі Степану Петровичу. Влітку знімальна група «Фольк-тизіс» побувала у нас в Оленівці. Знімали у Мотронівці біля садиби-музею Куліша. Гостей від душі частували. Стільки наварили й напекли, що ще й залишилося. А 14 листопада, як і обіцяла Оксана Пекун, настала черга зйомок у студії. Наші баби перед поїздкою так переживали, що дехто ніч не спав. І я хвилювалася. Привезли нас, давай підфарбовувать, репетиції, — пригадує Євдокія Федотівна. — Наші берегині трималися стійко. Чотири години зйомок у світлі софітів, мерехтінні лазерних проекторів, командах операторів, звукорежисерів та помічників ведучої. Кілька дублів пісні. А ще треба було кілька годин просидіти в залі з веселим виразом обличчя, аплодувати по команді помічника.

Легше на городі з сапою стільки пробути, чим отак на сцені переживать. Костюми нам красиві давали. Спасибі земляку Івану Плющу, нині покійному. Заспівали ми свою оленівсько-берестовецько-іллінцівську «Козаченько, женитися треба». Нам так аплодували, так аплодували. Пісня сподобалася не тільки глядачам у залі, а й дуету киян Ірини та Юрія Пелихів. Вони переспівали. Вийшло красиво. Приїхали до Києва о дев'ятій ранку. Назад виїхали о п'ятій вечора. Розслабилися, вже як додому їхали, випили потрошку.

Кілька років минуло, а я і досі той день згадую. І своїх дівчат: Шкробу, Шуру, Маховську Ліду, Шило Надю, Колесник Люду, Стахорську Ніну, Лапузу Шуру, Індика Івана Кириловича, нашого організатора. Як він тільки на гармошці грає! Немає вже тієї команди. Хтось у церкву пішов, когось не стало. Я нині з молодими співаю.

А що ще мені робить? З хазяйства тільки кіт і кури. Співать же — не худобу заганять. Син до себе забирав. Та я не хочу їх стіснять. Мені ж ніколи скучно не буває. То я кудись подамся, то люди до мене йдуть. Вивих вправить, поради спитать.

— Прийшла весна, квіти, любов. Молодь готується до весіль. Що порадите, щоб шлюб щасливим був?

— На молодику заміж не йти. А в маю можна. То дурниця, що весь вік маятися будеш.

Як будуть з розпису йти, не дай Бог, щоб хтось дорогу перейшов, жизні не буде. Не треба дуже хвалитися хорошим зятем, невісткою, сватами, бо зурочать.

— Коли війна, по-вашому, скінчиться?

— Думаю, до осені вщухне.

* * *

Майже кожного дня баба Дуня у свої 85 добирається за сім кілометрів до Оленівки. На репетицію!Тридцятого березня виступ «Берегині» у новому складі записами на відео для фонотеки Борзнянського районного будинку культури.

Валентина Остерська