загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Великодні ігри

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати
ЕТНОГРАФІЯ

І.Гончар. Гаївки біля села, 1970-ті

Господарська діяльність і побут давніх слов’ян були тісно пов’язані з біоритмами природи, тож навесні вони відзначали свято пробудження землі від зимового сну.

Свято це, очевидно, відбувалося у священних гаях, де виконували ритуальні пісні й танці — гаївки. Не зумівши побороти цю язичницьку традицію, християнська церква була змушена пристосувати її до свята Великодня, що обумовило його компромісну «двовірну» природу.

Після святкової служби всі жителі села сходилися на масове великоднє гуляння, яке відбувалося за традицією на подвір’ї коло церкви. У Західній Україні, на Поділлі ці гуляння називалися гаївками, гагілками, ягілками, лагівками тощо (від місцевої назви весняних пісень і хороводів). Сюди приходили в найкращому вбранні. Люди обмінювалися традиційними вітаннями: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!», а часто й трикратно цілувалися. При цьому було заведено обдаровувати одне одного крашанками і писанками.

Починаючи з Великодньої неділі, протягом трьох днів усім парафіянам дозволялося дзвонити в церковні дзвони. Найбільше цим правом користувалися діти і молодь. Великодньому дзвонові приписувалася важлива ритуальна роль. Вважалося, що він відлякує нечисту силу і сприяє тому, «щоб гречка уродила». Окрім дзвонів ритуальний шум створювали за допомогою різноманітних саморобних пристроїв. У Західній Україні спеціально на Великдень для дітей виготовляли різноманітні тріскачки і калатала. Ними користувались у дні «Страстей Господніх», тобто з п’ятниці до неділі, коли заборонялося дзвонити у дзвони. Окрім дерев’яних відомі й металеві стукачки — клепала. Побутувало навіть прислів’я: «Піп у дзвін, а чорт у клепало». У галицьких і подільських селах парубки і підлітки стріляли на Великдень із самопалів — «моздирів» і спеціальних мортир, начинених сіркою і вугіллям.

Багатий репертуар традиційних великодніх ігор українців передбачав дитячі, парубочі, дівочі, змішані та спільні забави. Популярною дитячою грою було «цоканє», «навбитки» — стукання яйцями. Спочатку «цокались» носиками, а потім тупим кінцем. Той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі як виграш. Парубочі ігри «бити дупака», «піп», «чорт», «харлай», «третяк», «кашу варити», «довгої лози» та інші носили переважно характер змагання в спритності, швидкості й силі. Натомість у дівочих іграх — «шум», «білоданчик», «жельман», «кострубонька», «мак», «кривий танець» та ін. випробовувались художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися в певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися в народі справжніми ярмарками наречених.

Кожна гаївка виконувалася як драматична сценка. Найчастіше в них обігравалися мотиви весняного оновлення природи, кохання, сімейного життя. За характером малюнку рухів дівочі великодні хороводи, як це помітив ще М.Максимович, поділялись на кругові й ключові. До перших належали танці: «Мак сіяти», «Перепілка», «Зайчик», «Ящур», «Король», «Нелюб», «Переборець» та інші; до ключових — «Галка», «Чечітка», «Горобей», «Кривий танець», «Шум», «Просо сіяти» та ін. У деяких великодніх іграх яскраво виступає їх давній аграрно-магічний зміст. Сплітаючи хоровод «Горошок», наприклад, співали:

Вийся, горошку, в два стручки. Зароди, Боже, чотири. Щоб ся парубки женили Та нас на весілля просили.

Відгомони магії родючості виявляються і в хороводі-пісні «Огірочки», де дівчата імітували процес розвитку городньої культури:

А вийтеся і огірочки Зеленії пупляночки. Тож ся в’ют (2). А другі ся приглядают, Чи хороше розцвітают. Тож цвітут (2).

Цікавою грою чоловічої молоді була «Дзвіниця», «Оборіг», або «Башта». Мистецтво «будувати вежу» полягало в тому, що на плечі п’ятьох (і більше) міцних парубків ставали четверо, на них троє, а ще вище двоє. 

"Дзвіниця"

Багатоярусна акробатична група не просто стояла на місці, а рухалася навколо церкви, що вимагало від виконавців особливої злагодженості в діях. Подібні піраміди відомі в календарній обрядовості інших європейських народів, що дозволяє вбачати в них ремінісценції давнього аграрно-солярного культу. Ритуальною «дзвіницею» парубків нерідко завершувалися гаївки. Відомий звичай, коли в останній день Великодня всі члени общини, узявшись за руки, «обіймали церкву» і тричі обходили навколо неї зі співом обрядових пісень. У містах і селах на Великдень влаштовували гойдалки. За користування ними дівчата нерідко розплачувалися крашанками.

У деяких місцевостях України до XIX ст. зберігався середньовічний звичай виголошення великодніх віршів і орацій. Ці твори трактували євангельські сюжети в пародійно-гумористичному ключі й були розраховані на те, щоб повеселити натовп. Зазвичай їх виголошували з дзвіниці мандрівні дяки і семінаристи — «бакаляри», які в такий спосіб заробляли собі на шматок хліба.

Звичай великоднього «волочіння», за даними І. Вишенського, добре відомий в Україні в період пізнього середньовіччя, уже в минулому столітті втратив свою масовість і практикувався лише спорадично. Так, на Поділлі, за свідченням А. Свидницького, «На другий день (Великодня — О. К.) чоловіки ходять поздоровляти попа, поміщика і одне одного. При цьому христосуються, обмінюються писанками або крашанками. На третій день жінки ходять поздоровляти попадю, поміщицю й одні других. Ходять вони з калачами, також христосуються і міняються писанками або крашанками». З інших джерел дізнаємося, що в Кам’янецькому повіті (також Поділля) під час великодніх обходів чоловіки-христослави під кожною хатою виводили живу вежу (див. вище) й так виконували ритуальні поздоровлення господарям.

Отже, після Великодньої служби молодь сходилася на спеціальні ритуальні забави – гаївки. На таких гуляннях хлопці змагалися у спритності, будували «живу вежу», дівчата демонстрували вміння танцювати і співати. При цьому присутні обмінювалися крашанками і писанками. До ХІХ ст. у деяких місцевостях зберігався звичай виголошення великодніх віршів, «волочіння», ритуальні поздоровлення господарів. 

·         Олександр Курочкін

доктор іст. наук, головний науковий співробіник відділу Український етнологічний центр ІМФЕ ім.М.Т. Рильського

До списку новин