Нині, коли чимало українців спостерігають за бойовими діями на Сході з екранів телевізорів та моніторів комп’ютерів, коли лідери європейських держав заявляють про «стурбованість» і приїжджають ушанувати пам’ять тисяч невинних людей, загиблих у Другій світовій війні, мимоволі проводиш паралель між подіями 70-річної давності й тим, що може статися. Й основним моментом, який зближує минувшину із сьогоденням, бачиться не так слабка протидія насильству, як холоднокровна маніпулятивність і мляве стримування абсолютного зла.
Посттравматичний досвід Другої світової війни Європа й Америка осмислюють досі, зокрема й у літературі. Причому через потребу не лише зафіксувати, дослідити та зрозуміти, а й унеможливити щось схоже в майбутньому. Хоча це майбутнє вже стало майже теперішнім. Натомість українці своїх історичних травм із різних причин не відрефлектували, ба навіть більше: чимало важливих, визначальних книжок із зарубіжної літератури нашою мовою досі не перекладено. А втім, дещо таки є.
Наприкінці 2014 року в Чернівцях вийшов документальний твір польської медійниці Лідії Осталовської «Акварелі» (написаний 2011-го). У центрі оповіді журналістки Gazety Wyborczej – доля чеської єврейки Діни Ґотлібової, юної талановитої художниці: її перебування в «Аушвіц-Біркенау» й портретування для злого генія медицини доктора Менґеле циган, котрі цікавили есесівця насамперед як матеріал для експериментів. Цілком реальна, попри всю свою карколомність, історія Діни завершується щасливо (наскільки може бути щасливою доля таврованої концтабором людини, яка врешті здобуває свободу, а згодом і славу, одружується із всесвітньовідомим мультиплікатором і безуспішно намагається повернути з Музею «Аушвіц» власні роботи), проте її історія – не так прагнення зафіксувати життєпис конкретної людини, як привід розповісти значно більше про мислення жертви, про таке болісне для європейців відчуття провини, про причинно-наслідкові зв’язки значних і дріб’язкових на перший погляд подій і потребу усвідомити, що власне сталося 70 років тому, в центрі Європи.
«Акварелі» написано фрагментарно, Лідія Осталовська по крупинці збирає свідчення очевидців, що стосуються її героїні, а також виловлює спогади самої Діни. Такий стиль викладу дещо ускладнює прочитання, однак створює відчуття різноплановості, незавершеності й множинності питань, що виникали під час й особливо після одного з найбільших злочинів проти людяності у ХХ столітті. Окрім того, авторка чи не вперше дослідила трагічну долю циган у таборі смерті – цього доволі замкненого народу, який сам про себе не напише. І найважливіше: Лідія Осталовська спробувала показати, як трагічні події згодом зазнають різнотлумачень і стають об’єктом маніпуляцій на догоду кожній владі, у кожній країні. Досі. І як рідко зло буває покаране.
Інша книжка на ту саму тему, що українською вийшла восени 2014-го, а в оригіналі була написана ще півстоліття тому, – збірка табірних оповідань «А у нас, в Аушвіці…» поляка Тадеуша Боровського. Автор одним із перших спробував не тільки відтворити сфокусовані в конкретних спогадах-історіях жахіття концтабору, а й насамперед донести до нас розуміння, що невинних на «фабриці смерті» не могло бути. Бо систему влаштували так, що кожної секунди виживати доводилося за рахунок інших в’язнів і не інакше. Боровський у художній літературі озвучив проблему, яку в той самий час у праці «Питання про провину» (українською, до слова, досі не перекладеній) описав німецький філософ Карл Ясперс, виокремивши провину кримінальну, політичну, моральну й метафізичну. Саме остання з них найбільше хвилює польського автора й саме її відчуло багато українців після подій Майдану: провина живих перед мертвими, самокартання учасників трагічних подій, їхній вічний борг загиблим. Свідок і учасник подій 70-річної давності, Тадеуш Боровський свої оповідання написав від першої особи, здійснивши блискучу спробу не так зафіксувати певні факти, як донести головну думку: в нелюдських умовах кожен Homo sapiens здатен утратити людську подобу. І табори смерті – у його випадку – це засвідчили.
Воєнна (а отже, й концтабірна) тематика для українського читача нині актуалізувалася, тому на полицях книгарень з’явилися й інші важливі перекладні твори, що у світі були прочитані кількадесят років тому, проте до нас доходять тільки тепер. Мова про окремі доперекладені твори Ремарка, роман письменника зі США Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять», що оповідає про бомбардування Дрездена англо-американською авіацією, книжку Ернеста Юнґера «У сталевих грозах», яка німецькою вперше побачила світ іще 1920-го з підзаголовком «Зі щоденника командира ударної групи», та інші видання. Тобто вітчизняний книголюб дістає невеличкий, проте шанс застрибнути в один із вагонів потяга європейської літератури, що вже давно рушив і набрав швидкості. Але вибір невеликий, бо локомотив українського красного письменства ще не починав прогріватися. А від болючих питань мислячого читача ніхто не застраховував.
Усі згадані книжки непросто радити до прочитання, бо їх написано не для насолоди аудиторії, вони волають, попереджають і змушують тяжко задуматися. І в цьому їхня найбільша вартість.
Особливо для тих, кому болить.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
