"Всюди добре , а вдома - найкраще", - каже 90 - річна жителька Багнуватого Марія Цюцик

Земле, земле, рідна моя нене...

Я горджусь Тобою, дорожу!

Де б не був, - Ти вічно в серці в мене,

Де б не був, - в душі Тебе ношу! //turka.at.ua/

Ці віршовані рядки попросила процитувати Марія Цюцик, - як відповідь на моє запитання: "Де і коли їй найкраще жилося протягом 90 минулих літ, які подарував Господь Бог, - за панської Польщі, за німців, за радянської влади чи в роки незалежності України?” "Вони, - сказала цікава співрозмовниця, - найвлучніше відображають те, чим кожен із нас живе, що нам найбільш цінне і дороге - наша рідна бойківська земля!”

Дехто засумнівається: “Чи може дев’яностолітня жінка пам’ятати такі віршовані рядки?”

Звичайно - може! Бо до теперішніх днів живе активним життям. Її цікавить усе, що відбувається в районі, в області, в країні. Щоб не відставати від життя - знати найсвіжіші новини - регулярно слухає радіо, без окулярів читає газети.

Дивлюсь на густо всіяне зморшками, виснажене літами обличчя Марії Василівни і дивуюся: як змогла вона, переживши стільки лихоліть, зберегти таку енергійність? Відповідь на це дає сама моя співрозмовниця: “Увесь секрет в тому, що я ніколи не шукала легкого хліба. Чи хворіла колись? Ніколи було про таке й думати. А, може, нас рятували квіти та трави, зібрані в полі, з яких ми завжди варили чай, та велика піч, на якій і від простуди, і від ревматизму лікувалися».

Народилася жінка тут же, в Багнуватому, у присілку Потік. У сім’ї дбайливих сільських трударів - Василя Яковича та Катерини Семенівни Марочкевичів. Серед шести дітей вона була п’ятою. “За 16 років свого довоєнного дівування, - розповідає Марія Василівна, яка до найменших подробиць пам’ятає кожен прожитий рік, - а було це за панської Польщі, я жодних вечірок не пропустила. Збиралися ми у будинку Семена Дяківнича. Тут і пряли, і вишивали. Навіть - ткали полотно, рушники, рядна. І співали при цьому. І все наших, українських народних пісень».

До 1939 року Марія встигла закінчити 4 класи польської школи. Щоправда, освіту здобувала тільки у зимові дні, бо з весни до осені усі працювали на своїх присадибних ділянках та пасли худобу. Але наполегливість брала своє. За такий короткий час дівчина навчилася каліграфічно писати, рахувати на рахівниці та читати. І не лише українською, а й польською. “З приходом німців, - продовжує розповідь уважна і тактовна співрозмовниця, - 8 серпня 1942 року мене мобілізували на роботу в Німеччину, у Східну Пруссію. Тут, у селі Шенвіза, у бауера, місцевого бургомістра Пауля Тешнера, я пропрацювала різно-робочою довгих три роки -аж до квітня 1945 - ого. Це підтверджує довідка із Державного архіву за № 163. Чому саме на мене випав вибір їхати в Німеччину? Бо не було чим відкупитися. З бідної родини була.”

Марія Василівна, не дивлячись на те, що була в неволі, рабинею, багато корисного навчилася у німців, добре вивчила розмовну німецьку мову, якою володіє ще й сьогодні. Господарі, бачачи наполегливість та працьовитість дівчини, її чесність, казали: “Ось закінчиться війна, і ти можеш залишитися у нас і далі. З цим я ніби погоджувалася, а в душі - заперечувала, - згадує колишня остарбайтерка. - У неволі мені кожної ночі снилося рідне село, наша річка, мальовничі лісові краєвиди. Мене постійно манила Бойківщина, наша Турківщина, рідне село. Тут - моя рідня. А там - чужина. Чуєте, яким холодом тягне від цього слова!”

Визволили з неволі Марію Василівну радянські війська. Але додому тоді не поїхала. Аж до грудня працювала санітаркою у медичному госпіталі № 03579 “Д”, де начальником була капітан медичної служби Марія Федорова. І одного разу, коли тут сформувалася колона із 50 військових автомашин (менше не дозволяли), наша землячка змогла виїхати на відкритій машині на Україну. І їхала п’ять діб. З Німеччини вона везла лише сувій костюмної тканини. Але ним довелося розплатитися за проїзд із Володимира - Волинського до Турки. Звідси, на возі, яким привозили здавати зерно, аж на свято Миколи, добралася в своє рідне Багнувате. І зразу активно включилася у життя села.

Почала працювати у місцевому колективному господарстві, доглядала коней. Зустріла у рідному селі своє щастя, вийшла заміж за працьовитого хлопця Василя Цюцика. Разом виховали трьох працьовитих дітей. Ганна живе у Черкаській області, Юля - у Чернівецькій. Мають свої сім’ї. А найменший син, о.Василь, живе з матір’ю. Є настоятелем храмів у Рикові та Міжгір’ї. Вона щаслива з того, що повернулася в Багнувате, що народила тут дітей, дочекалася 16 онуків, 7 правнуків. «Знаєте, яке то щастя! Коли прибіжать до тебе, обнімуть рученятами, розцілують! А найбільша в мене радість, що дочекалися ми вільної, незалежної України». І ніхто не стоїть над тобою з нагаєм і не примушує виконувати непосильну роботу. За роботу на панів я не одержувала ні копійки. А тепер, хто не байдикує, порядні гроші заробляє. То ж як не порадіти за теперішнє наше життя! Хоча ще багато і наполегливо нам усім треба працювати, щоб Україна розбудовувалась, багатшала!”

Володимир БАБИЧ.

На знімку: 90 - річна жителька Багнуватого Марія Цюцик.