“Теплі історії до кави”. Надійка Гербіш. Бабусин чай із липового цвіту

«Герої цих історій – прості жителі звичайних містечок, загублені, знайдені, закохані, замислені, умільці надихати й такі, що за клапоть натхнення готові поділитися останньою філіжанкою кави – хоча, що тут казати, вони готові ділитися своєю кавою й просто так. Вони щирі й справжні: пестять своїх котів, їздять на велосипедах, приймають гостей, печуть пиріжки й відсилають листівки, слухають вуличних музикантів і малюють маршрути на поторсаних картах. А ще у кожного з них є старі, улюблені горнятки, на дні яких і збереглися ці історії.» //inspired.com.ua/

Тільки-но прочитавши анотацію, я зрозуміла: ось вона, моя “осіння” книга.  Я приїхала до Львова на мій улюблений кавовий фестиваль, і в перервах між смакуванням кавусі завітала до книгарні, аби купити собі нових книжок.  Я не читала рецензій чи відгуків на “Теплі історії…”, чесно кажучи взагалі не була знайома з творчістю Надійки Гербіш. Але тільки-но побачила книжечку, зрозуміла: треба її купити. Кавовий фестиваль, кавова книга — мозаїка склалась, все ніби стало на свої місця.

Приїхавши до Одеси, я зранку розпочала свою книжково-кавову-ранкову-терапію. Від кожної сторінки віє теплом, щирістю. Кожна маленька історія — як замальовка акварельною фарбою, така легка, натхненна. Після читання історії справді стає сонячно на душі. І цим сонцем хочеться ділитись. Я купила ще одну книжку, я відправила своїй добрій подрузі в інше місто, хай і в неї буде своя книжково-кавова терапія:)

“Бабусин чай з липового цвіту”, “Дощове лате”, “Лате з ароматом блюзу”, “Осіннє шоколадно горіхове лате”, “Стамбульскі замальовки кавою” — від одних назв вже стає тепло-приємно, а самі історїї можна розбирати на цитати та вислови: “ хочеться персиків, міцної кави з веселковою пінкою та дихати небом.”

Отже, оповідання №1 :

Надійка Гербіш

      Теплі історії до кави

      БАБУСИН ЧАЙ ІЗ ЛИПОВОГО ЦВІТУ

      Здавалося, учорашнього болю й не було. Серце більше не знемагало під здоровенною і важкезною каменюкою - тягар минулих розчарувань сповз кудись додолу, і тепер серце завмерло в липневій невагомості.

      Бабуся метушилася біля столу. Вона стояла спиною до кімнати, і лише її лікті справляли граційні вихиляси. Вікно зі старими рамами, на яких давно порепалася фарба, було відчинене навстіж. За ним росла розкішна яблуня. Розлогі гілки пнулися до хати - запахи бабусиної випічки могли принадити кого завгодно, а вона саме пекла коржики з горіхами.

      Бабуся завжди все робила мовчки. Здавалося, вона дослухалася до чужих думок. Так це чи не так, але чомусь їй завжди вдавалося розгадувати людські таємниці, тож вона подумки підбирала потрібний лік і завжди досягала мети: липовим медом на сирниках склеювала шматки розчавленого серця; задобрювала варениками зі шкварками зголоднілу душу; омивала узваром із яблук брудні патьоки від внутрішніх сліз. І чимось таким ще заправляла бабуся всі свої страви, що всі негаразди забувалися вмить.

      Мар’яна трепетно любила свою бабуню. Їй інколи здавалося, що ця літня жінка - перебрана в селянку чарівниця. Але тільки-но дівчина починала фантазувати й вимальовувати уявою крила на зсутулених плечах, бабуся гонорово виходила надвір й дзвінким голосом гукала своє дрібне птаство на обід або ж ішла в садок, щоби повернутися з порцією запашних грушок у фартушку.

      Мар’яна знала бабусю лише весняно-літньою, оскільки взимку ніколи до неї не навідувалася - бабуся жила в далекому селі, до якого сніги замітали всі дороги. Від холоди її рятувала стара пічка й рясні в’язки дров, а самотності жінка не боялася. Вона почувалася однаково затишно в товаристві людей і у своєму власному.

      Тепер теж не був звичний час онуччиних відвідин. Щороку в липні Мар’яна їздила на море. Але раптова життєва криза переламала всі її плани, і для дівчини не знайшлося кращого місця, ніж далеке село, де жила її майже казкова бабуся. Мар’яна прикусила губу при думці, що вона жодного разу не запитувала в старенької, коли та потребувала її. Вона завжди приїжджала, коли хотіла сама. І бабуся ніколи їй не дорікала. Дівчині стало так неймовірно ніяково й соромно, що вона затулила обличчя руками, скулившись на старому плетеному кріслі-гойдалці, яке для бабусі колись виплів її чоловік.

      Бабуня вийшла до сіней і увімкнула газовий балон. Тоді, як завжди тихенько, зайшла до кухні й мовчки підіткнула ґратчастого пледа внучці під шию - у кухні було прохолодно й віяло сирістю.

      На мить вона зупинилася біля дівчини й провела зморщеною, порепаною рукою по золотистому волоссю, а тоді ніжно торкнулася щоки. Вона усміхалася. Так відкрито, щиро, любовно, що Мар’яна точно знала, що бабуся не тримає на неї зла. Вкотре ця стара, неграмотна жінка читала думки й мовчки на них відповідала.

      За якусь хвилю вона простягла дівчині велике біле горня, розцяцьковане волошками. Духмяний напій парою струменів уверх і лоскотав ніздрі.

      Бабуся знов усміхнулася й тихо проказала:

      - Пий, моя доню, липовий цвіт, то ліпший лік від сердечних бід.

      Мар’яна не знала, що їй на те відповісти, бо ніжність так щеміла в грудях, що слова не відшукувалися. Але на подвір’ї загавкав Бровко, і бабуся, так само мовчки, як завжди, взяла якусь каструльку й почимчикувала надвір.