І падали хрести додолу

 Серед зими 1922 року, при Народному комісаріаті УСРР почали формуватись так звані ліквідаційні відділи.

Це був початок спецоперації, покликаної подолати “опіум для народу” — віру і молитву.

І полетіли хрести з храмів, попадали додолу дзвони, а храми на довгі роки перетворились на склади для всілякого мотлоху. Починалася страшна ера войовничого атеїзму...

Усе це вже у минулому. Але досі народна пам'ять береже спогади про ті нещастя, які випали на долю людей, що наважились підняти руку на хрест чи ікону. Чи не у кожному українському селі старожили, мов легенди, переповідають нащадкам страхітливі історії. Комуністові, який зносив хрест з церковної бані, наступного ж дня відняло правицю і дуже скоро його розбив параліч. А інший поплатився за наругу над храмом життям малолітньої доньки...

Ми подаємо у цій публікації лише кілька таких історій з різних куточків України. А доцент Михайло Кузьменко, декан факультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту інформатики і штучного інтелекту, розповів нам подробиці того, як влада боролася з Господом.

На вказівку “товаріща Лєніна”

— Більшовики робили все, аби втілити у життя “Декрет про відокремлення церкви від держави і школи”, ухвалений ще 1919 року Тимчасовим робітничо-селянським урядом України, — каже Михайло Миколайович. — Але замість обіцяної “свободи совісті” робітники і селяни отримали інші “дарунки” від влади: руйнацію і розкрадання храмів, переслідування за релігійні погляди.

Взагалі, до перших зіткнень між Церквою і державою дійшло відразу після жовтневого перевороту. Уже в січні 1918 року Православній Церкві завдано значної шкоди: більшовики забрали ряд споруд, у пресі та в усій антирелігійній пропаганді підкреслювалося, що РКП(б) веде нищівну боротьбу не з якимись там релігійними групами, а з релігійним світоглядом узагалі. Більшовики казали, що вони борються із “темрявою” і “релігійними забобонами”.

Навіть голод 1921—1922 років влада використала як вимушений привід для вилучення церковних цінностей. Ось як писав Володимир Ленін у листі до членів політбюро більшовицької партії: “Именно теперь и только теперь, когда в голодных местностях едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны!) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией. И не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления. Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся по этому поводу расстрелять, тем лучше”.

— Звісно, на слова вождя світового пролетаріату була відповідна реакція...

— Так, на засіданні політбюро ЦК КП(б) від 21 січня 1922 року була прийнята постанова, у якій мовилося про необхідність дати директиву губкомам п'яти губерній, охоплених голодом: Донецькій, Катеринославській, Запорізькій, Миколаївській і Одеській, аби вони провели збір золота і срібла з церков для закупівлі зерна тим, хто голодує. Звісно, гроші не завжди йшли за призначенням, але руйнація храмів була страшною.

Для прикладу, лише у Миколаївській губернії влада вилучила з храмових споруд “275 пудів і 31 фунт срібла, 14 золотників і 66 долей золота”. Падали хрести з бань, переплавлялися дзвони на метал для індустріальних потреб... Центральній комісії в боротьбі з церковною опозицією були надані всі повноваження — аж до адміністративного арешту за невиконання її розпоряджень.

— А що ж люди? Мовчки терпіли?

— Із розсекречених архівних документів ми знаємо, що на початку цієї операції селяни опиралися більшовикам. Так, у селі Засілля Миколаївської губернії було вбито партпрацівницю Бармашову. А у південних селах Болгарка, Арбузинка, Покровське навіть спалахували справжні бунти. Але влада швидко їх “загасила”. Їй знадобилось якихось вісім років, аби вкорінити свою ідеологію на теренах Східної, Південної та Центральної України.

“Виривай старе і насаджуй своє”, — таким гаслом керувались ліквідатори. У 1925 році більшовики навіть заснували Спілку войовничих безбожників, яку очолив Омелян Ярославський. Мов гриби після дощу плодились часописи, назви яких промовляють самі за себе: “Безбожник”, “Антирелігійник”, “Войовничий атеїзм”...

8 квітня 1929 року ухвалено постанову уряду, яка забороняла створення церковних шкіл, громадських бібліотек та читалень не тільки за межами храмів, але й у самих храмах. Заборонена була будь-яка просвітницька та благодійна діяльність релігійних об'єднань, не дозволялось організовувати товариства для вивчення релігійної літератури, навіть рукодільні гуртки!

Крім того, знущання з духовенства призвело до того, що багато отців зреклося духовного сану. У мартиролозі українських церков наводяться дані про зречення духовного сану: 1927—1928 роки —179 осіб; 1928—1929-й — 439; 1929—1930-й — 2000 осіб. Як бачите, числа катастрофічно зростають. Коли ж церкви у селі немає, а проповідувати Боже слово нікому, то й панує у ньому “науковий атеїзм”, іншим словом — бездуховність.

— Скільки церков знищила радянська влада?

— Загалом в Україні до 1930 року знищено понад 80% храмів! Скажімо, у 1917 році в Києві — колисці християнської Русі — налічувалось 1710 парафій, а у 1940 р. їх було лише... дві. А з 23 монастирів не залишилось жодного. Антирелігійний терор тривав і далі. У Західній Україні 1944 року закрили більшість костелів і церков, на Поділлі, Волині та у Східній Галичині в ті часи залишилося близько 20 священиків. У період від 1960 до 1965 року закрили 4165 церков — майже 50% загальної їх чисельності. А далі в Україні, у 1965 — 1974, щорічно закривали в середньому 48 храмів. І це тривало аж до часів горбачовської перебудови...

Кара Божа

А що чекало тих, хто зважився зірвати хрест із позолоченої бані, плюндрувати святині усередині? Історія стверджує, що більшість цих людей померла передчасно у страшних муках. Але найжахливіше, що за гріх розплачувалися і їхні родичі...

У селі Вовківці, що на Сумщині, комсомольці-активісти розбирали стару дерев'яну церкву. Спочатку з храму скинули хрест, а тоді розібрали його на дошки. Керував операцією вже немолодий чоловік на прізвище Ващенко. Він власноруч знімав дзвін, а вже після того, як роботи скінчилися, влаштував у порожньому храмі разом з “товаріщами” “червоний карнавал”, натягнувши на себе ризу священика. Після веселої ночі п'яного безбожника знайшли мертвим біля його хати — він не дійшов додому якихось двадцять метрів, упав і замерз.

Двадцятирічна донька Ващенка, Євдокія, яка першою побачила тіло батька, від жаху оніміла. Мова до неї так і не повернулася. А її дворічний син через кілька днів помер від невідомої хвороби. На ньому рід Ващенків і закінчився. Адже Євдокія була єдиною дитиною у родині, а більше Бог не дав їй діток.

Однією з перших в Україні постраждала від більшовицького терору сторічна церква у селі Каменському, що на Донбасі. Селяни розповідають, як командир загону червоноармійців Романовський скинув хрест з бані, розстріляв священика та шістьох парафіян, що чинили йому опір. Далі вандали-солдати покидали на підлогу ікони, зламали церковні свічки, ризи розірвали на шматки, спалили стародавнє Євангеліє. А Романовський зруйнував у церкві вівтар і справив на нього малу нужду.

Наступного ж дня цей безбожник захворів на тиф і через шість днів помер. Епідемія тифу почалася і серед інших червоноармійців, що були в загоні. Заразна хвороба “викосила” понад половину вояків. На диво, ніхто із селян на тиф не захворів!

Гірка доля спіткала і ліквідаторів святинь у Києві та Львові. Переповідають, як більшовик, що намагався зняти ікону із стіни Софіївськї церкви, помер на місці. А чоловік, котрий йому допомагав, враз відчув, як заніміла його правиця. За кілька тижнів його паралізувало. А в Галичині сотні львів'ян стали свідками того, як чоловік, котрий зривав хрест з храму святої Ельжбети, не втримався і упав з висоти 80 метрів, розбившись на смерть.

Страшна історія сталась і на Івано-Франківщині. Це було вже у 60-ті роки, коли партія вирішила зміцнити “ідеологічне здоров'я” молоді і позбутися невеликої каплички, яку самовільно звели селяни. Було вирішено зробити тут склад. Попри протести людей, 35-річний Іван Стадник таки зняв з бані хрест і повиносив з каплички ікони, які тут же розібрали люди, щоб зберегти. Він не дуже журився тим, що односельці не бажають із ним знатися та плюють услід.

...Якось 10-річна єдина Іванова донька, Леся, бавилась на тому місці, де колись була капличка. Почалась сильна гроза, і дівчинка вирішила сховатися під розлогим гіллям липи, яка тут росла. Дівча загинуло від удару блискавки, що влучила у дерево. Люди кажуть, лагідна і привітна дівчинка поплатилася за гріх свого батька...

Ірина ЛЬВОВА, фото з сайта terrіtoryterror.org.ua