А чого ви, мамо, так посивіли, постаріли?

«Жінка-банкомат». Саме так називається фільм про українських заробітчанок в Італії. Фільм заснований на реальних історіях. Підтвердження цьому – розповідь Ірини, яка тричі їздила у Європу. Жінку гнали за кордон... рідні діти. slovovolyni.com

Син і доньки хотіли отримати все й відразу, не задумуючись, в яких умовах доводиться працювати матері. А втім, слово Ірині…

– Ми з чоловіком жили в любові та злагоді, виховували трьох дітей – двох доньок і сина. Чоловік має проблеми зі здоров’ям, бо свого часу потрапив в аварію. Добре, що вижив. Минали роки, діти підростали. Старша донька закінчила школу і вступила до університету. Молодша закінчувала школу і теж виявила бажання здобути вищу освіту. У ті часи чимало жінок з нашого селища вирушали на заробітки за кордон. Порадившись із чоловіком, вирішила їхати в Італію і я.

Ірина каже, що дуже переживала, покидаючи вдома старих батьків, хворого чоловіка і трьох дітей. Прощалася, ніби назавжди...

Влаштуватися на роботу їй допомогли подруги. Доглядала стареньку бабусю. Дякувати Богу, та Ірину не ображала. Працювала українка у своєї синьйори чотири роки і вирішила повернутися додому, бо дуже сумувала за дітьми. А тут ще старша донька написала листа, що виходить заміж. Ірина їхала додому, мов летіла на крилах.

Зустріч була зі сльозами на очах, Ірина думала, що вже закінчилися її поневіряння, що зможе присвятити себе родині. Незабаром і доньчине весілля відгуляли, розпочалися будні.

Та якось за родинною вечерею молодша донька встала з-за столу і запитала: «А що ви, мамо, більше не поїдете в Італію?»

– Ні, дочко, – відповіла Ірина. – Я розповідала вам, яке нелегке заробітчанське життя.

– Ви, мамо, Яні купили машину, зробили весілля, і я теж так хочу. Хочу квартиру в місті ... – мовила молодша донька й кинула ложкою об стіл так, що вона перелетіла через нього.

Стиснулося серце матері, на очах сльози. Ірина такого не чекала від доньки. Вийшла з хати, сіла на лавку і заплакала. Пригадала, як сумувала за дітьми на чужині, кожної неділі слухала їхні голоси по телефону, по телефону обіймала їх, цілувала...

Наступного дня Ірина, порадившись із чоловіком та батьками, знову вирішила їхати до Італії. Відразу пішла до своєї синьйори, де пропрацювала чотири роки. Та зустріла її привітно, бо любила Ірину, і взяла знову на роботу. Все наче було добре, але гнітючі думки не полишали жінку, згадувала розмову з донькою.

… Минуло три роки. Якими вони були довгими і важкими – знає лише Ірина. Однак Бог дав сили, Ірина витримала ще одну «туристичну» подорож. У рідному селищі її зустрічав ще й онук – син старшої доньки. Радості не було меж.

Невдовзі молодша донька Ірини, Софія, вийшла заміж, мати купила їй усе, що та захотіла…

– А що, мамо, – якось розпочав розмову Сашко, – я вам не дитина? Ви їм весілля справили, квартири купили, машини - все, що хотіли сестрички, а мені – нічого. Хочу, щоб ви мені хату допомогли збудувати!

– Невже, сину, – здивовано запитала Ірина, – не вистачить цієї хати, де ми з батьком живемо? Подивись, яка вона велика, світла…

– Ні, мамо, я хочу жити у своїй хаті, – відповів син.

Тут Ірина геть засмутилася. А через кілька днів, збираючись в дорогу до Італії, вона взяла з собою грудочку землі зі свого двору та фотографії дітей, внука, стареньких батьків.

У Мілані три роки доглядала бабусю з хворобою Паркінсона. Мусила постійно знаходитися поруч, бо раптом старенькій захочеться випити кави, увімкнути телевізор, змінити памперс чи пересісти у крісло-візок. У вільні від роботи хвилини Ірина виймала фотографії, дивилася на своїх дітей, внука, згадувала батьків і молила Бога, аби у родині все було добре.

Коли повернулася додому, матір зустрічав син. Кинулася йому на груди, обійняла і заплакала...

– А чого ви, мамо, так посивіли, постаріли? – запитав Сашко.

– Не знаю, сину, – тихо мовила Ірина. – Може, тому що давно вдома не була…

– Не плачте, усе позаду, – став заспокоювати син Ірину, – запрошую вас у свій будинок. Погостюєте тут кілька днів, відпочинете і забудете оту Італію, як страшний сон...

– Ні, сину, напевно, ніколи її не забуду…

Марта ЮЛАНТОВА