Древні свята померлих: як формувалися українські звичаї та традиції

Ще одна стара традиція Самайну – запалювати вогонь і палити багаття на найвищій точці біля дому. Також Джеймс Фрезер у своїй книзі «Золота гілка» описує цікавий звичай, пов’язаний із цими багаттями. Як тільки гасне остання іскра багаття, люди, що зібралися навколо, кричать: «Стрижена чорна свиня, хапай останнього». Такий вислів може видатися дивним, але варто врахувати і те, що свиня є тотемічною твариною Керрідвен, древньої валлійської богині, котра в цей період року фактично виступає у ролі Старої-Смерті.  Ритуальний вогонь, котрий запалювали друїди, мав бути чистим, ймовірно, запаленим від іскри блискавки. Як і в попередні свята Колеса Року, важливими були і породи дерев, з яких створювали багаття. У вогонь кидали жертви: м’ясо, плоди тощо.  У період Самайну завіса поміж світами стає тонкою і духи потойбіччя на одну ніч можуть потрапити у наш світ. Щоб вшанувати їх сучасні язичники ставлять на вікна своїх будинків запалені свічки, а також влаштовують мовчазну вечерю. Під час цієї трапези на стіл слід поставити і миску із їжею для духів, щоб розділити вечерю з ними. Застілля на Самайн чимось схоже на поминальну вечерю. В ці вечір і ніч потрібно згадати тих, хто помер. Іноді готували два види їжі: одну для живих, а іншу – для померлих. Мовчазною трапезою ця вечеря називається тому, що мертві не розмовляють.  Чому древні народи так шанували смерть? Ще неандертальці хоронили своїх померлих у позі ембріона, обмазавши червоною фарбою. Мовляв, як ми прийдемо у цей світ, так і маємо піти. Проте язичники – сучасні і древні – не мали і не мають страху перед смертю, адже смерть – це не кінець, а лише початок. Після смерті, на їх думку, душа потрапляє до Країні Вічного літа, де очікує на нову трансформацію, а потім, через деякий час, прокидається у новому тілі. Древні друїди вірили, що дух після смерті переходить у нове тіло. Не відкидав цю думку і Піфагор.  Цікаво, що римляни, котрі дісталися Британських островів значно не вплинули на кельтську традицію вшанування мертвих. Зауважимо, що власне римляни у ці дні святкували Фералії, дні вшанування мертвих і день Помони, богині рослин і деревних плодів. Щоб мертві змогли відвідати живих, залишали відкрити двері або вікна на заході. Цікаво, що цей звичай зберігся до наших днів і здійснюється у Франції під час святкування Хелловіну.  Згідно із віруваннями віккан ( це течія неоязичників, котра нараховує понад 3 мільйони послідовників у світі, в ніч Самайну Рогатий Бог засинає в обіймах Богині і залишає цей світ, щоб знову народитися на Йоль у вигляді нового Бога-Сонця. Богиня виглядає як Стара Пані, котра триває у руках кривий ніж або серп, який символізує Місяць, котрий зменшується. Її родюча сила ховається у слід за Богом і з’являється пов’язана з хаосом сутність, тому літо замінюється зимою.  Зауважте, що Самайн – це не шумний Хелловін, яким це свято стане через кілька століть. Це тихе, сповнене пошани святкування.  Важливе значення під час святкування Самайну мали яблука. Пам’ятаємо, що кельтський «рай» називався «Аваллон» – «острів яблук». На ньому за переказами, спить до пори до часу легендарний король Артур.  Духам землі, як і мертвим, приносили жертви – для забезпечення відновлення порядку після періоду темряви. Дівчата у цей день ворожили на майбутню долю різними способами. Поширеним було ворожіння на плодах Двох світів – яблуках та горіхах. Ще одна древня традиція, кота можливо, принесена на Британські острови древні римлянами, – ворожити на яблуках. Так, зрізану шкірку кидають у багаття, потім по формі, яку отримає шкірка, намагаються вгадати першу літеру імені свого судженого. Якщо дівчина хотіла побачити майбутнього чоловіка, то їй варт було сісти перед дзеркалом із яблуком в руці і уважно дивитися у дзеркало. Кельти вірили, що якщо покласти яблуко під подушку в ніч перед Самайном і загадати бажання, а вранці яблуко з’їсти, то бажання збудеться.  Символ нинішнього Хелловіну, який став на місце древнього Самайну, – гарбуз із вирізаним обличчя. Спочатку древні народи вирізали такі ліхтарі з ріпи. Цей гарбуз має назву Джек-Ліхтарник. Згідно з християнським переказом, цей Джек виторгував у Диявола свою душу, котра ніколи не потрапить до пекла, але оскільки за життя Джек поводився не дуже добре, то й до раю його не пустили. Із тих пір він і бродить поміж нашим світом і потойбічним, підсвічую собі світильником з гарбуза з вугликом із пекла.  Для давніх слов’ян ця ніч теж була важливою. Вона мала назву Велосова (Марина) ніч. У ніч із 31 жовтня на 1 листопада Білобог остаточно передає Колесо Року Чорнобогу, а Врата Нави до перших півнів (або до світанку) широко розчинені у Яв. Це велика ніч сили, коли кордони поміж світами тонкі. Це сімейне свято. Вважалося, що у Велесову ніч духи предків повертаються до своїх потомків, щоб принести їм уроки і благословити весь рід. Слов’яни у цю ніч теж розводили вогонь, наче кельти, і стрибали через багаття. Ходили навіть босими ногами по вугіллю. Це був своєрідний ритуал очищення і звільнення від злих сил.  У сучасному календарі це свято називається Хелловін, його назва походить від англійського словосполучення «All Hallos Eve» – саме так називається День Всіх святих у католицькому календарі. Спочатку це свято відзначали 1 травня, але під впливом ранніх середньовічних ірландських монахів дата з’єдналася із Самайном. Мабуть, християнську церкву традиційно лякали святкування на честь смерті. Тим не менше Хелловіну в дечому вдалося зберегти стилістику древнього свята. Цікаво, що свято і переодяганням і Джеком-ліхтарником було привезене в Америку ірландськими іммігрантами у ХІХ столітті. Потім, звісно, свято комерціалізувалося, і тепер ця священна для древніх народів ніч перетворилися у вечірки в барах та нічних клубах.  Є ще одне свято мертвих, котре відзначається у цей же період – 1-2 листопада. Для жителів Мексики смерть набагато важливіша за життя, яке є просто моментом. Аби душі померлих без пригод дісталися царства померлих, померлого хоронили або спалювали разом із речами, собакою і водою для дороги. А у шістнадцятому столітті з початком завоювання і колонізації почалося поширення католицької релігії, і таким чином люди почали боятися смерті й пекла. Уже у вісімнадцятому столітті два ставлення до смерті сплелися в єдиний культ. Від тих часів скелети і кісти стали з’являтися у святковому убранні. Це популярне свято серед всіх прошарків населення. Душі померлих повертаються у світ живих, щоб ще раз побачити близьких. У цей день прикрашають могили квітами і стрічками. Усюди стоять свічки, щоб духи померлих бачили дорогу додому. Джерела цього свята теж дуже древні. Адже в цей день мексиканці згадують під іменем Святої смерті богиню ацтеків Міктлансіуатль, правительку підземного світу. Вона зображалася у вигляді скелету або жінки з черепом на місці голови, одягнену в спідницю зі змій, які одночасно є жителями верхнього і нижнього світів. Цікаво, що під час свята створюють вівтар, який споруджують, – який збіг, – саме 31 жовтня. Іноді такі вівтарі влаштовуються на могилах померлих, прикрашаючи доріжки кладовища запаленими свічками. Далі святкування триває два дні. Причому один із них присвячених померлим діткам, це так званий День Янголяток.  Ще одним віруванням, яке є важливе для розуміння періоду закінчення жовтня і початку листопада є Дике полювання. Цю легенду можна знайти у Європі та Америці, серед древніх народів і сучасних. Вона носить купу назв. Зазвичай її очолює бог або особа, котра одночасно знаходиться у двох світах – нашому і потойбічному. Іноді в описі головного Мисливця є роги, можливо, це вказує на його зв’язок із кельтським Рогатим Богом, а, можливо, це християнські уявлення про те, що Дике Полювання очолює сам диявол із рогами.  Дике полювання, на думку дослідників, – це відголоски архаїчних звичаїв, коли воїни у вигляді звірів заганяли жертву-дичину. В полюванні, що несеться по небу, беруть участь і пси. В деяких регіонах у Дикому полюванні тісто сплелися язичницькі та християнські мотиви, тому в ній беруть участь навіть Пекельні Гончі. Цікаво, що представник Дикого Полювання у США – вершник без голови.  Повертаючись до Теми Самайну зауважимо, що в цей час королі або вожді давали пишні бенкети. Самайн – це час сплати боргів і принесення дарів. Зауважимо, що на стінах будинків і частокіл насаджувалися у древні часи насаджували і вивішували людські голови і черепи, щоб відігнати поганих духів. Такий звичай мабуть походить від вірування кельтів у те, що життєва сила і дух людини знаходяться у його голові. Звичай із головами вбитих ворогів був зафіксований ще у шістнадцятому столітті.  Поминальні звичаї у цей осінній період характерні і для українського народу. Так, поминальні мотиви характерні для дня пам`яті апостола і євангеліста Луки (31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. На Слобожанщині колись у таку суботу спеціально влаштовували поминання покійних предків. До неї готувалися, як до важливого свята. До церков, де відбувалися панахиди, несли хліб, яйця, мед, бублики. Після відправи влаштовували вдома урочисті гостини, на які запрошували родичів, сусідів, знайомих.  Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки». У Карпатах не працювали в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв`як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився», а потім не проклинав свого господаря, що примушував його працювати на Луки. У тих заборонах бодай фрагментарно виражено мотив поминання предків.  Ці поминання приурочувались до субот, які передують дню великомученика Дмитрія Солунського (8 листопада) та Собору архангела Михаїла (21 листопада). Святкування починалося відправами в церкві, а завершувалося святковою трапезою вдома. Місцями після закінчення панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Згодом у церкві їли по черзі коливо (кутю), а обіди влаштовували вдома. Для цього готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні для певної місцевості святкові страви.  За обідом з кожної страви по ложці відкладали в окрему посудину і ставили на ніч на вікно. Тут же виставляли глечик з водою, вивішували рушник — щоб душі померлих могли помитись і пообідати. Гуцули в «дідову» Дмитрівську суботу справляли своєрідні осінні «гробки». Цього дня навіть найбідніші гуцули виносили на гроби своїх родичів святкові страви, а багатші влаштовували там цілі гостини. На гроби клали хліб з запаленими свічками. Після відправи гостилися, обмінювалися стравами «за простибіг», обдаровували хлібами бідних і жебраків – «за померлі душі». Подібно відзначали і михайлову «родительську суботу», відому в східних районах України, на Поліссі. На Холмщині до урочистого поминання покійних спеціально випікали круглий пшеничний пиріг, приправлений, як і коливо чи кутя, медом. До і після обіду всі присутні молилися «за померлі душі». Частину першої чарки виливали під стіл. Під час обіду заборонялося човгати ногами під столом, щоб не вдарити когось з «невидимих гостей», які, згідно з народним повір`ям, навідували своїх кревних.  Таким чином ми в котре можемо зауважити, що все єдине під небесами. Цією розвідкою ми завершуємо розповів про язичниці предтечі християнських свят на території України і поза її межами. Подорож Колесом Року закінчується.  Про християнські особливості свят цього осіннього періоду, читайте, як завжди, у другій частині розповіді.  Міф другий. Християнський  Серед церковних свят, які Православна церква відзначає пізньої осені, варто відзначити день святого апостола і євангеліста Луки – 18 (31) жовтня, день святого великомученика Димитрія Солунського – 26 жовтня ( 8 листопада) та Собор Архістратига Михаїла, інших Небесних Сил безплотних. Зі святом на честь великомученика Димитрія Солунського пов’язаний і один з особливих днів поминання померлих церковного року – Димитрівська поминальна субота, яка припадає на суботу перед святом.  Святий апостол і євангелист Лука вважається автором Євангелія від Луки та книги Діянь святих апостолів, які містяться у Новому Заповіті. Зважаючи на особливості написаного ним Євангелія, та на той факт, що книга Діянь описує початок історії Церкви Христової (апостольська проповідь), його вважають першим церковним істориком. Відомостей про його життя як у Новому Заповіті, так і в церковній історії небагато, втім відомо, що за фахом він був лікарем, а за національністю не іудеєм, а греком. Знайомство автора двох новозаповітних книг із єврейськими звичаями та способом мислення вказує на той факт, що він був спочатку прозелітом, тобто язичником, який прийняв іудейську віру. Один із стародавніх церковних переказів говорить, що Лука був одним із 70 учнів, яких Христос ще за свого земного життя, послав на проповідь.  Достеменно відомо, про що свідчать тексти Нового Заповіту: що Лука був вірним сподвижником святого апостола Павла. «Дамас залишив мене, полюбивши вік цей, і пішов до Фесалонік, Крисекнт – до Галатії, Тит – до Далмациї, а Лука – зі мною», – пише святий апостол Павло у своєму ІІ посланні до Тимофія, яке увійшло до Нового Заповіту. При цьому варто зауважити, що це послання було написане вже після арешту апостола Павла при першому гонінні на християн за часів імператора Нерона, під час якого апостол і прийняв мученицьку смерть.  Відомо, що Лука проповідував Євангеліє у Греції, Італії та Африці. Щодо смерті святого апостола і євангеліста, згідно з одним із переказів він помер мученицькою смертю, а згідно з іншим, про що оповідає «Біблійна енциклопедія» архімандрита Никифора, – мирно почив у віці 80 років.  Особливістю написаного ним Євангелія є те, що воно починається з розповіді про народження Іоанна Хрестителя, а також містить історію Благовіщення Пресвятої Богородиці. Як і у Євангелії від Матвія, там є оповідь про те, як Христос навчив своїх учнів молитви «Отче наш».  Святий великомученик Димитрій Солунський, був сином римського проконсула в місті Фесалоніки (сучасне грецьке місто Салоніки, в наших давніх літописах відоме як Солунь). Його батьки були таємними християнами, і Димитрій був охрещений у домовій церкві та наставлений у Христовій вірі ще з дитинства. Тоді якраз ішов кінець ІІІ століття. На початку IV століття імператор Галерій, який правив східною частиною Римської імперії, розпочав шалене гоніння на християн. Димитрія ж він поставив проконсулом і наказав не тільки боронити Фесалоніки від варварів, але і нищити християн. Втім, молодий проконсул не тільки відкрито визнав себе християнином, але і сприяв тому, що багато людей, в тому числі і знатних, навернулись до Христової віри. Люті Галерія не було меж,і він наказав кинути Димитрія до в’язниці. Історія життя святого Димитрія Солунського оповідає, що імператор, розважаючись гладіаторськими боями, вивів на  сцену свого улюбленого гладіатора – германця Лія, який скидав з помосту на списи переможених ним християн. Воїн-християнин Нестор, перед боєм із Лієм, відвідав у в’язниці Димитрія, і за молитвами святого, переміг Лія, скинувши його на списи. Після цього сам Нестор прийняв мученицьку смерть за наказом розгніваного вщент Галерія. Імператор також наказав стратити і Димитрія – його закололи списами. Це сталось 26 жовтня 306 року.  Згодом вже в часи імператора Костянтина Великого, над могилою мученика був зведено церкву, а з VII століття від раки з його мощами розпочалось виточення цілющого мира.  Існує переказ, що слов’яни, які з VII століття почали турбувати кордони Візантії (як кілька століть тому на Заході робили їх західні сусіди – германці, що й призвело до падіння Західної римської імперії), неодноразово не могли взяти місто Фесалоніки. Оповідається, що нападників лякало видіння юного воїна. За переказом, це і був святий великомученик Димитрій Солунський. Існує легенда, що сам святий був за походженням слов’янином. Це, до слова, цілком реально, адже відомо, що в часи пізньої Римської імперії, серед військових та навіть особистих охоронці імператора було іноді чимало «варварів» – германців, скіфів,тощо.  Отож після прийняття слов’янськими народами Християнства цей святий став у нас особливо шанований, і особливо в Київській Русі. Церква на честь святого великомученика Димитрія Солунського колись існувала і в Луцьку, в районі Старого міста, поблизу колишньої тюрми, де нині знаходиться монастир святих Архенгелів. Її зведення окремі краєзнавці пов’язують із волинським князем Любартом, який при хрещенні отримав ім’я Димитрій.  Із днем пам’яті святого великомученика Димитрія Солунського пов’язаний і звичай проводити у суботу, що передує цьому святу особливе поминання померлих. Загалом таких днів особливої церковної молитви за спокій душ спочилих у Православній Церкві є кілька: М’ясопустна субота  ( перед М’ясопустною неділєю, за тиждень перед початком Великого посту), 2-га, 3-тя, і 4-та суботи Великого посту, у Фомину неділю ( неділю після Великодня), під час так званих проводів (в церковних календарях згадується Радониця  – вівторок після Фоминої неділі, втім в Україні зазвичай пасхальні проводи припадають саме на Фомину неділю), субота перед Трійцею, а також власне Димитрівська поминальна субота.  Традиція особливо поминати померлих цього дня походить з 1380 року, коли князь Димитрій Донський встановив цей поминальнй день на вшанування пам’яті православних воїнів, загиблих під час Куліковської битви.  В Димитрівску поминальну суботу, як і загалом під час днів особливого поминання померлих, в храмах відправляються заупокійні вечірня та літургія. Служаться, звісно, і панахиди за спокій душ померлих.  В Український  Церкві існує благочестивий звичай приносити в дні поминання померлих до храму хліб, в який ставлять запалені свічки, а також спеціальну солодку страву з зерна – коливо.  Собор Архістратига Михаїла та Небесних Сил безплотних Церква встановила на пошанування Ангельских сил. Ангели – це духовні істоти, створені Богом ще до початку творення матеріального світу, які прославляють Його та є Його помічниками. Святий апостол Павло називає їх, у своєму посланні до Євреїв, ще  й служебними духами. Про ангелів в Біблії згадується ще із самого початку Старого Заповіту, а загалом віра в існування ангельських сил є спільною для трьох монотеїстичних релігій – Християнства, іудаїзму та ісламу.  Церковне вчення про ієрархію ангельських сил докладно, на основі Святого Письма та Святого Передання, розробив один із Отців Церкви – Діонісй Аеропагіт. Так, усі Небесні Сили безплотні діляться на три ієрархії, а кожна з них – на три чини.  До першої ієрархії належать серафими, херувими та престоли. Серафими (давньоєврейською «полум’яні») – найближчі до Престолу Божого ангели. Саме їх, співаючих «Свят, Свят, Свят Господь Бог-Саваоф», і побачив у видінні, згідно Біблії, пророк Ісая. Нижче них стоять херувими, що сяють світлом і просвітлюють людей, ще нижче – престоли, які служать правосуддю Божому.  Друга ієрархія ділиться на володарів, сили і влади. Володарі володіють нижчими чинами ангелів, сили – надають особливої чудотворної сили святим угодникам, допомагають людям терпіти скорботи, а влади мають особливу силу протистояти злим силам – дияволу і демонам.  Нижчу ієрархію складають начальства, архангели та ангели. Начальства опікуються країнами і державами, архангели є божими благовісниками. Відомо, що саме архангел Гавріїл сповістив Діві Марії про народження від Неї Сина Божого. Найнижчий чин – прості ангели, які є найближчими до людей. Серед них є і так звані ангели-хранителі. Згідно церковного вчення, під час таїнства Хрещення кожен християнин отримує власного ангела-охоронця, який опікується ним, іоберігає від зла,і ,звісно, наставляє на добрі справи. Це вчення базується, зокрема, на словах Спасителя, які записані в Євангелії від Матвія –«не зневажайте жодного з малих оцих, бо кажу вам, що Ангели їх на небесах повсякчас бачать лице Отця Мого Небесного».  Спочатку ж першим з ангелів був Денниця-Люцифер, втім возгордившись, він постав проти Бога, був скинутий у пекельну безодню (тут мається на увазі духовний стан ворожнечі до Бога, вічної темряви), і став дияволом – ворогом Бога і людей. А ангели, які залишились вірними Богу, стали вірними захисниками і помічниками людей у протистоянні злим силам.  Начальником над усіма Небесними ангельськими силами є Архістратиг Михаїл.  В день Собору Архістратига Михаїла і усіх Небесних Сил безплотних священно- і церковнослужителі носять облачення червоного кольору, адже назва найвищого ангельського чину серафимів означає – «полум’яні». 

О.КУЗЬМИЧ,К.ОЛЕКСЮК