Чи є щось очевидно “собаче” у слові “собака”? Мабуть, що ні: у Франції собака – це “chien”, в англомовних народів вона зветься “dog”, у китайців – “gǒu”. Ці слова не мають нічого спільного, і жодне з них не пов’язане з песиками більше, ніж будь-яке інше. Схожа ситуація відбувається майже з кожним словом.
За винятком деяких. Наприклад, слово “матір” часто замінюють “мамою” або словом зі схожим звуком, наприклад, “нана”. Слово “батько” замінюють “татом” чи використовують звук, схожий на “т”, наприклад, “п”. Так ви отримаєте щось на зразок “папа“. Слово “тато” також може мати звук “д” або “б”. Люди кажуть мама або нана, тато, баба, дада або папа, у всьому світі.
Той, хто знає кілька мов, не може не помітити цю моторошну схожість. Але коли мова йде про європейські мови, тісно пов’язані з англійською, напркилад, романо-германські, це не так вже й дивно. Зрештою, ці мови є “дітьми” однієї, яку лінгвісти називають протоіндоєвропейською, і якою, ймовірно, кілька тисячоліть тому говорили в степах, на яких зараз розташувалась Україна. Тому, якщо у французів є “maman” і “papa”, в італійців – “mamma” і “babbo”, у норвежців “mamma” і “papa”, то, можливо, це просто сімейна закономірність.
Але коли ми говоримо про кілька тисячоліть, навіть у близькоспоріднених мовах виникають зовсім різні слова. Наприклад, валлійська також “дитина” цієї пра-мови з України, але ні французи, ні англійці не перейняли такі слова, як назва міста Llanfairpwllgwyngyllgogerychwyrndrobwllllantysiliogogogoch, яку диктор Ліам Даттон нещодавно вимовим без жодної помилки, запустивши вірусне відео в інтернеті. Для члена тієї ж мовної сім’ї, валлійська відійшла досить далеко від неї. Тим не менше, “мати” і “батько” валлійською звучать “mam” і “tad”.
Можливо, валлійська запозичила ці слова з англійського розмовного варіанту? Хто зна, але цей же факт стосується мов, які мають набагато менше спільного з розмовною англійською. В Африці в суахілі є “mama” і “baba”. На Філіппінах в тагальській є “nanay” і “tatay”. У фіджійській є “nana” і “tata”. Мандаринська, настільки далека від англійської для того, хто її вчить, несподівано заспокоює знайомими “mama” і “baba”. Чеченська та кавказька? “Naana” і “daa”. Мови корінних американців? У ескімосів є “anana” і “ataata”; мова косаті, якою розмовляли в Луїзіані й Техасі, виявляється, має “mamma” і “taata”; у Сальвадорі піпіль (індіанський народ) має “naan” і “tatah”.
Приємно думати, що перші люди називали своїх батьків “мама” і “дада”, що ці два теплих, сердечних слова збереглися впродовж людської історії і використовуються сьогодні. Але це занадто добре, щоби бути правдою. З часом у будь-якій мові звуки змінюються новими, і навіть значення, котрі приписуються слову, також модифікуються. То чому цього не трапилося зі слвоами “мама” і “тато”?
Відповідь пов’язана з дітьми і з тим, як вони вчаться говорити. Новаторський лінгвіст Роман Якобсон намагаєтсья це пояснити. Якщо ви немовля і хочете вимовити випадковий звук, найпростішим для вас буде “а”, тому що він не потребує дій язиком чи губами. Потім, ви хочете щось змінити, перший імпульс – вимовити “аааа”, закривши губи. Чергуючи ці звуки, ви отримуєте “ма”.
“Розмовляючи” таким чином, діти просто граються. Але дорослі реагують на це інакше. Дитина говорить “мама”, і це звучить так, наче вона до когось звертається. А людина, до якої вона, швидше за все, може звертатись так рано, її матір. Жінка сприймає слово “мама” як таке, що стосується її, і в розмові з дитиною асоціює себе з ним. Таке могло статися з першими людьми, але, що більш важливо, це сталося з дітьми по всьому світу, якою б мовою вони говорили.
З “papa” і “тато” відбувається аналогічна ситуація. Через деякий час діти починають робити звук “ммм” губами, але ускладнюють проецс. А саме складають їх разом, тримаючи таким чином впродовж секунди, а потім видувають повітря. Ось вам “п” або, залежно від вашого настрою, “б”. Крім того, діти також починають грати зі звуками, притискаючи язик до верхніх зубів. Так у нас виходить т або д. Порядок, в якому діти вчаться вимовляти звуки, пояснює, чому наступну найближчу людину частенько називають “тато”, “баба” чи “дада”.
Для деяких інших слів можна знайти аналогічне пояснення. Лінгвіст Джоанна Ніколс зазначила, що в Європі та багатьох мовах північної Азії займенники “я” і “ти” починаються з букви “м” і “т” або “с” – це відбувається занадто часто, щоби бути випадковістю. Носії англійської мови знайомі з французькими “moi” і “toi”, або іспанськими “me” і “tu”. В українській є “мене” і “тебе”, у фінській “minä” і “sinä”, і навіть в євразійських мовах далі на схід, таких, як юкагірські, є “met” і “tet”.
Ніколс припускає, що причина подібності таких слів, навіть хоча ці мови дещо транфсормувались з часом, полягає у звуках. Звук “м” приписується тому, що знаходиться ближче: “мама”, “мені”. Звук “т” найчастіше вивчаєтсья після “м”, тому другими стають тато і ти.
Однак, в даному випадку, це твердження стосуєтсья не всього світу, а лише частини Євразії. В інших країнах слова “я” і “ти” звучать інакше, наприклад, “wǒ” і “nǐ” мандаринською або “saya” і “anda” індонезійською.
Що ж, жодна теорія ніколи не зможе пояснити, чому слова в будь-якій мові звучать саме так, як звучать. Мова занадто мінлива, щоби дозволити нам таке задоволення. Ми стоїмо в кінці, а перед нами 150 000 років їсторії виникнення людської мови… Але, принаймні, можемо задовільнитися знанням, чому найрідніших людей ми називаємо “мама” і “тато”.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
