Дві самоти на схилі літ обійнялися

Ніколи не знаєш, з ким зведуть тебе життєві дороги. Інколи буває так, що випадкова зустріч із незнайомою людиною залишить у душі такий глибокий слід, сколихне такі почуття, про які навіть не здогадувався… slovovolyni.com

…З цією сім’єю ми зустрілися зовсім випадково. Якось, сидячи в черзі під кабінетом томографії, я звернула увагу на немолодого вже чоловіка, який, спитавши дозволу, вмостився поруч. Ми розговорилися, і Михайло Прокопович – так його звали – почав розповідати про своє життя. Він колишній військовий, народився в Якутії, куди вислали батька як заможного куркуля, хоча все його багатство було два гектари землі та семеро дітей. Поселили їх у старій хатині з подертою стріхою і холодними стінами. Тож невдовзі з великої родини лишилося тільки четверо. Батько Михайла, щоб врятувати свою поріділу сім’ю, підрядився на заробітки в шахту, де через два роки потрапив під завал. Мати теж ненадовго пережила чоловіка: захворівши на запалення легенів, померла через кілька місяців після нього. Двох їхніх синів віддали у дитячий будинок. Там братів розлучили, і вони вже більше ніколи не бачилися.

Армію Михайло обрав через своє дитяче захоплення героями кінофільму «Офіцери». Дослужився до підполковника й об’їздив весь Союз. Перша дружина, не витримавши тягот похідного життя, знайшла собі іншого й покинула двох малих дівчаток. Вийшовши на пенсію, чоловік поселився у Львові – останньому місті служби, де отримав трикімнатну квартиру, в якій тепер живе одна з його доньок із двома онуками. А сам Михайло переїхав у дідівську хату на околиці районного містечка

– Так вирішили на сімейній раді. Хотів, щоб доньці жилося комфортніше, – промовив   чоловік після довгої паузи.

Спочатку дочка часто провідувала батька, привозила харчі, прибирала і прала сорочки. Та з часом ці візити ставали дедалі рідшими, а потім зовсім припинилися. Пенсія військового дозволяла йому без особливих труднощів долати нелегкі житейські будні, але дошкуляла самотність, особливо довгими зимовими вечорами, коли надворі стогнав вітер і біла заметіль запорошувала вікна його хати. Так хотілося почути чиєсь тепле слово, тихенько посидіти з кимсь перед телевізором, перемовляючись про те і про се. От тоді й надумав знайти собі пару, таку ж, як і він сам, самотність, якій міг би вилити все, що наболіло.

Невдовзі його бажання збулося. З чорнявою сорокап’ятирічною удовою з поетичним ім’ям Калина вони познайомилися в санаторії, куди пан Михайло поїхав, щоб підлікуватися, оскільки давалося взнаки нелегке, підірване на службі здоров’я.

– Відтоді моє життя змінилося, знайшлася вірна і рідна душа, яка завжди поряд, розрадить у скруті й щиро за тебе порадіє. Та що там говорити – приходьте до нас у гості, і самі подивитеся на мою Калиноньку, – запросив Михайло, взявши слово, що колись я навідаю їхню оселю.

І така нагода невдовзі випала.

Мене зустріла ще вродлива жінка, років п’ятдесяти на вигляд, із акуратною зачіскою, в простенькому квітчастому халаті з білою вишитою облямівкою. Спираючись на паличку, вона пішла на кухню, зняла з плити чайник і заварила духмяний чай із малинових галузок.

– Не люблю купованого… Якийсь він прісний, немає в ньому запаху нашого українського різнотрав’я. За чаєм і розмова якось краще в’ється, – зізналася господиня і почала розповідати про себе.

Сказати, що пані Калина мужня жінка, – нічого не сказати. На її долю теж випало чимало випробувань, але вона не скаржилася і ремствувала. Родом із Горохівського району. Своє життя провела на колесах. Її перший чоловік помер молодим через два роки після весілля. Дітей їм Бог не дав. Тож коли почалися комсомольські будови, молода вдова й собі поїхала на БАМ, де працювала провідницею на поїзді. Там і спіткало горе – у тайзі вкусив кліщ, через що захворіла на кліщовий енцефаліт. У лікарні, за словами Калини, їй невдало взяли пункцію спинного мозку, після чого стала інвалідом – важко ходити, руки також не завжди слухаються.

– Мені казали, що буду прикутою до ліжка, а я ходжу всім бідам на зло, – розповідала Калина Устимівна. – Лікарка порадила ходити з паличкою, – зніяковіло посміхнулася і знову подивилася люблячими очима на чоловіка. – Він моя надія та опора, не знаю, що без нього робила б, як жила б. З ним ні горе не страшне, ні хвороба…

Провівши мене до хвіртки, ці двоє немолодих людей, дві самотності, що зустрілися на схилі віку, ще довго стояли обнявшись біля розквітлих кущів жоржин і дивилися вслід…

Анна ЛУЧКОВСЬКА, м. Нововолинськ