«Садок вишневий» понад усе!

Український світ споконвічно вирізнявся особливим ставленням до землі, адже величезну частину етнічної української території становлять найродючіші чорноземи. tyzhden.ua/  

Відчуття землі як головного скарбу здавна пронизує світогляд українців. Особливе ставлення до неї та особистої власності на її частку, здається, закладено ледь на генетичному рівні. Викоренити його не змогли навіть комуністи з їхніми страхітливими розкуркуленнями, колективізацією та голодоморами. Тому так дбайливо українець обробляв найменшу ділянку своєї землі, натомість колгоспні поля тонули в бур’янах. Тому й теперішні розмови про ринок землі так чіпляють за живе навіть рафінованого городянина, який уже й не пам’ятає, у якому коліні його предки полишили село. І беручись до будь-яких реформ, пов’язаних із землею, цей наріжний чинник доведеться враховувати. Бо наслідки погано продуманої або нечесної політики спровокують соціальний вибух такого масштабу, що перед ним потьмяніють обидва Майдани.

Так сталося, що українці ладні були покласти голови за свій клапоть землі, тоді як загальною справою часто-густо нехтували. Це створювало враження, ніби загалом відібрати землю у них не становитиме проблем. Такі ілюзії завжди дорого коштували. Колись у козацькі часи це відчула Варшава. Тоді неозорі степи ніби магнітом притягували відчайдухів, які воліли шаблею прорубувати собі шлях до суспільної верхівки та, зневажаючи небезпеку, воювати з татарами за життєвий простір. Так постало українське козацтво. А знаменита козацька займанщина, коли козак засновував своє господарство на привласненому окрайцеві степу, була прямою дорогою до появи в Україні господарств фермерського типу: козаки ж господарювали самі або могли залучати вільнонайманих робітників. Ті засновані козаками хутори не тільки вкрили традиційні козацькі краї (Південна Київщина, Брацлавщина, Полтавщина), а й з’явилися в ще слабко залюдненій тоді Чернігово-Сівер¬щині. Тож фактор українського степу став для українців локомотивом найпрогресивніших економічних тенденцій, небачених у тих частинах Європи, звідки в Україну накочувалися найпотужніші хвилі різних новацій (Польща, імперія Габсбурґів, Франція, Італія).

ІСТОРИЧНО В УКРАЇНІ ЗІШТОВХНУЛИСЯ ДВА ТИПИ ГОСПОДАРЮВАННЯ: ФЕРМЕРСЬКИЙ ТА ЛАТИФУНДИСТСЬКИЙ

Проте з 1630-х років з’явилася й протилежна тенденція. У козацьких краях утверджувалися магнати, ненаситно прибираючи до своїх рук дедалі більші масиви землі. Велетенські латифундії становили смертельну загрозу козацькій земельній власності та й самому існуванню козацтва. Так в Україні зіштовхнулися два типи господарювання: фермерський у своїй основі та латифундистський. Й український світ однозначно вибрав перший. Козаки просто не могли не повстати. А повстання переросло в українську Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, яка не тільки відновила Українську державу у вигляді Гетьманщини, а й змусила тікати з її території земельних магнатів.

У Гетьманщині були зміцніли паростки фермерської системи. Розцвіло індивідуальне козацьке господарство, засноване на приватній власності на землю та особистій чи вільнонайманій праці. Навіть більшість селян довгий час залишалися вільними й тільки сплачували податок, тоді як у всіх сусідніх країнах панувало кріпацтво. І попри потяг козацької старшини, подібно до сусідніх еліт, мати велику земельну власність та підданих, зупинити таку тенденцію не вдалося. У 1760-ті роки, тобто напередодні брутальної ліквідації Гетьманщини, козацьке землеволодіння фермерського типу вкоренилося дуже міцно. На той час його носіями були 176 тис. так званих виборних козаків та 198 тис. підсусідків. А економічна модель Запорожжя доби Нової Січі (1734–1775) від початку була заснована на фермерстві та хутірській системі. Січ не знала ні земельних магнатів, ні підневільної праці. Це перетворювало Військо Запорозьке Низове на подразник у Центральній та Східній Європі, не кажучи вже про Російську імперію. Саме запорозькі зимівники були базовою господарською ланкою – своєрідними багатогалузевими хуторами й фермерськими господарствами. На основі цього в 1750-ті роки відбувався справжній економічний бум. З’явилися товарні фермерські господарства, орієнтовані на експорт збіжжя та худоби. Запорожжя перетворювалося на потужного гравця на турецькому та європейському ринках продовольства.

У разі збереження української державності це гарантувало доволі безболісний перехід агровиробництва на рейки фермерської системи та перетворення України на локомотив трансформацій принаймні в Центрально-Східній Європі. Фермерський спосіб користування землею, ген якого козаки надійно вживили в українське суспільство і який став ідеалом для всіх українських селян, зводив неподоланний бар’єр між українським та московським світами. Позиції козацького фермерства виявилися такими міцними, що Російська імперія за всього бажання не пробувала викорчувати його. Остерігаючись масового спротиву, вона була змушена залишити вільні козацькі села, живе нагадування про втрачену державність, які на латентному рівні зберігали потенціал для природної й оптимальної трансформації українського села. Саме нащадки козаків були найпідприємливішими та наймобільнішими. Вони найкраще скористалися появою на початку ХХ століття можливостей закласти власний хутір чи переселитися з гарантією надання землі. Решта селян тягнулася за ними, внаслідок чого й виникли українські анклави в Поволжі, а також заселені українцями Сірий та Зелений клини в Сибіру й на Далекому Сході.

У буремні 1917–1920-ті роки нащадки козаків стали тією силою, яка боролася за відновлення української державності. Численні антибільшовицькі повстання, поява Холодноярської республіки живилися з цього джерела. Боротьба за волю мала для холодноярців цілком очевидний прагматичний сенс – бути господарем на власній землі без латифундистів чи усуспільнювачів. І виступ Нестора Махна в глибині своїй був інспірований прагненням селянства навіки утвердити на селі індивідуальне господарювання на землі.

Тому більшовики, добре розуміючи роль українського фермерства як цитаделі українства, вдалися до розкуркулення. Воно було спрямоване передусім проти господарів «від Бога», поруч із якими так яскраво проявлялася нікчемність суспільної моделі, базованої на позірному культі не обтяженого власністю безликого й безхребетного люмпена. Українські господарі на землі – навіть не куркулі, а просто селяни приватновласницьких господарств – становили головну загрозу для збереження приправленої більшовицьким соусом Російської імперії. Тому потрібен був страхітливий Голодомор-геноцид 1932–1933 років, щоб, як здавалося Москві, остаточно зламати хребет приватній власності. Та навіть руйнівні наслідки геноциду, зав¬давши глибокої травми селянину та паралізувавши його волю до подальшого спротиву, не змогли захитати навіки вкорінений потяг до фермерського типу землекористування та прищепити любов до колгоспів. Тож після Другої світової війни Сталіну довелося ще й обкладати податком кожне деревце, а Хрущову нищити індивідуальні господарства. Але й ці інструменти не спрацювали, і як тільки вже в незалежній Україні почало заноситися на переміни, несила було знайти села, де, попри всі перешкоди, не з’явилися фермери.

Не наступити на старі граблі, а зробити ставку на фермерство, яке відповідає глибинному коду українського світу, – неуникненне веління часу. Стає дедалі зрозуміліше, що якраз фермерство все частіше демонструє свою соціальну відповідальність за землю та збереження села. Натомість новітні земельні магнати воліють займатися лише надприбутковим рільництвом, висмоктуючи із землі всі соки, кинувши села напризволяще та створивши ненормальну ситуацію, коли Україна, яка експортує десятки мільйонів тонн зерна, потребує імпорту м’яса й навіть його величності Са¬ла, а пересічний селянин «дбайливо» доведений українською владою до глибокого зубожіння.

Запровадження в таких умовах ринку землі рівнозначне не тільки самогубству держави. Спроби перетворити Україну в ХХІ столітті на конгломерат величезних латифундій тягнуть на злочин, якому місце в одному ряду зі страхітливими більшовицькими експериментами. Тільки тепер селяни не залишаться наодинці, як у трагічні 1930-ті. Спротив втягне у свій вир усі здорові сили суспільства.