Введення до храму пресвятої Богородиці Діви Марії: традиції, звичаї

4 грудня віруючі люди святкують Введення до храму пресвятої Богородиці Діви Марії. Батьки Діви Марії довго не мали дітей. Подружжя було в розпачі й дало обітницю присвятити народжену дитину служінню Богу. І народилася в них донечка Марія. Коли дівчині виповнилося три роки, її одягли в найкращий одяг і привели до Єрусалимського храму. Первосвященик зустрів її в храмі та повів у святая святих, у те приміщення, до якого з усіх людей лише сам ходив з очисною жертовною кров'ю. Від цього дня дитина жила в храмі, присвячуючи свій час богоугодним справам: рукоділлю, молитвам і читанню Святого Письма.

З приходом зими на селі, як правило, уже всі господарські роботи завершено, люди починають готуватися до зимового циклу свят. По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляти «вбрання» для колядників і переряджених. Відчувається наближення традиційного часу зимових розваг селян, часу таємничого ворожіння, угадування майбутнього, долі, що найбільшою мірою, звичайно, цікавить молодих незаміжніх дівчат. А поки що молодь допомагає старшим.

На сході України подекуди зберігається звичай святити воду в ніч перед Введенням. Вважається, що цього дня Бог відпускає чисті, праведні душі подивитися на своє тіло. Існує ще й така дівоча традиція: щоранку треба вмиватися снігом і після цього витирати обличчя тканиною червоного кольору — тоді буде гарний колір обличчя.

Свято Введення за старих часів було пов'язане з початком нового року наших предків, а з плином часу відбулося свого роду злиття з християнським циклом свят. Дуже важливо, хто цього дня першим увійде до хати, оскільки, відповідно до народних вірувань, «перший полазник» приносить у дім свою енергетику — на щастя або на нещастя. Отже, якщо «перший полазник» — молодий, здоровий, та ще й грошовитий чоловік — найкраща ознака, це віщує здоров'я та добробут усій родині. Відповідно, якщо «перший полазник» — хворий дідусь, то значить, цю родину чекають хвороби й нестатки протягом наступного року. Найгіршою вважається ситуація, коли «першим полазником» стає літня жінка, та ще й недоброї вдачі. Саме тому старі люди цього дня старалися сидіти вдома, до чужої домівки не заходити — негараздів не віщувати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю — своєрідне втілення селянського добробуту.

Якщо цього дня хтось сторонній захоче позичати щось — недобрий знак.

До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе — зневагу людей. До того ж існувало повір'я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів. Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів обсипали подвір'я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим'я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем рисували хрестики. Худобу в цей день щедро годували. У центральних районах України, на Поділлі спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам — щоб густою була сметана.

Давніми у цьому святі є і весільні мотиви. Найкраще виражені вони дівочими ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за священиком. Котрій щастило, та подумки примовляла собі: «Як ні тепер уводиш дівков (до церкви), так від нині за рік абис ні уводив вінченов (одруженою)».

Вважається, що до Введення можна лопатою копати землю, а після Введення й до самого Благовіщення — у жодному разі не можна: земля має відпочити й на наступне літо сили набратися. Також не можна після Введення терти коноплі, оскільки таким чином можна накликати на себе зневагу від людей, а на поля бурю. До бурі на полях, за народними уявленнями, може призвести й прання білизни праником від Введення до дев'ятого четверга від Різдва Христова. Категорично забороняється цього дня й шити, бо Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити, «увидіти», своє тіло. Звідси існує ще одна назва свята — Видіння. Це християнізоване тлумачення. Поняття «дух», «душа» виникло набагато раніше, про що маємо цікаві свідчення в обрядовому фольклорі. З ними пов'язане усвідомлення «вирію» — місця, куди відходять душі після смерті. Як і живі, за законами дихотомії (парного протиставлення), поділялися на «своїх» і «чужих», так і після смерті душі (духи) поділялися на «своїх» і «чужих», «добрих» і «недобрих». Звідси й двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку, вшановуємо покійних предків, з іншого — вживаємо найрізноманітніших оберегів від «нечистої сили».

Дехто вважає такі дійства чаклунством, забобонами. Але це лише часткове і далеко не точне їх тлумачення. Вивчаючи звичаї та обряди свого народу, слід пам'ятати, що чаклунством чи магією займалися одиниці, а звичаї та обряди народу складалися на давній світоглядній основі.