Повернення

Марія прокинулась удосвіта. У старій хаті було холодно, бо ще звечора не натопила. Вилізати з-під ковдри не мала бажання. Боліла спина та руки після вчорашнього походу до лісу по хмиз. Та господарство, яке складалося з кількох курок, собаки, кота та корови-годувальниці, вимагало уваги. Марія поволі встала. «Боже, чи то я тільки одна так мучуся? Чому ти залишив мене живою, а сина забрав?» Ці німі запитання  – немов молитви щодень.

Надворі – початок квітня. Перші промінчики сонця, які визирнули у вікно, ніби хотіли підбадьорити сивочолу і згорблену жінку. У хліві замукала корова, а десь у закутку заворушився кіт. «Іду, іду, мої хороші», – промовила Марія, і стала одягатися. Нагодувавши господарство, взялася за дрова. Добре, що вчора зустріла Петра, товариша її сина, котрий, повертаючись із сусіднього села, побачив, як вона на спині несла хмиз, не тільки підвіз до хати, а й привіз із дому декілька великих поліняк. «Завтра прийду, порубаю», – сказав він на прощання. Та не стала чекати Марія допомоги. Вона дякувала Богу за те, що на декілька днів матиме чим у хаті пропалити. А порубати і сама зможе. Та тільки взялася за сокиру, як за спиною пролунало: «І що це ви, тітко, надумали? Я ж казав, що допоможу». Це був Петро. «Та чи ти роботи не маєш? Я й сама впораюсь», – промовила у відповідь. «Що треба, я вже зробив. І вам допомогти вирішив», – сказав він, і взяв у неї з рук сокиру. Він з її сином сиділи за однією партою. Солдатами також стали в один день. Але повернутися судилося одному. Та страшна війна в Афганістані забрала її єдину кровинку, її розраду і надію. Він загинув на чужині, так і не зрозумівши, за що його вбили. Цинкову труну не дали відкрити.

Впоравшись із роботою, Петро приніс до хати оберемок поліняк і запалив піч. Марія налила свіжого борщу, нарізала сала та хліба, налила домашнього вина, і запросила хлопця. За обідом він промовив до неї: «Сніг з даху зійде, поміняю вам шифер, бо так недовго – і на голову капатиме. За гроші не думайте. Не візьму. Ви ж мені друга мати». Марія,  відвернувшись, непомітно витерла долонею сльозу. Петро помітив, але не став нічого казати. Лише мовчки доїв обід, та й пішов собі.

Тієї ночі їй наснився сон, у якому вона йшла по житньому полю. А воно, поле, було таке велике, що кінця-краю не видно. Раптом побачила, як назустріч крокує якийсь чоловік. Стала вдивлятися в обличчя, яке видалося їй до болю знайомим, але не йняла віри побаченому. Посеред стиглого жита стояв і усміхався… її Микола. Та от тільки він був уже не тим юним хлопчиком, яким вона проводжала його на війну, а дорослим, з сивиною, чоловіком. Вона кинулася йому назустріч,  боялася, щоб не зник. Але вони таки зустрілися.

... Коли прокинулася, то довго не могла прийти до тями. У грудях шалено билося серце. «Напевно, скоро ми зустрінемось з тобою, синочку. Досить мені цим світом коптити. Пора вже й додому. І так затрималась тут». У печі вогонь майже згас, і вона встала, щоб підкинути дров. Потім підійшла до великої скрині, де лежало вбрання на чорний день. Дістала хустку, подаровану Миколою, притулила до грудей і гірко заплакала. Пам’ять повернула її у ті часи, коли вона зустрічала свого Миколку зі школи, а потім з роботи, де він трудився на комбайні. Стомлений, але усміхнений, він повертався додому. Набирав з криниці воду і виливав на себе. І скільки Марія не сварила його, що холодну воду ллє на гаряче тіло, та він лише сміявся та заспокоював її, і просив витерти йому спину. А на першу свою зарплатню подарував їй цю хустку. Як же вона раділа тоді, хвалилася усім сусідам подарунком сина. А ті по-доброму заздрили жінці, що такого роботящого і доброго хлопця виховала сама, без чоловічої допомоги. Залишившись в молодості вдовою, Марія зуміла пережити страшне горе тільки з допомогою Миколи. Він ні на мить не покидав її. Будучи семирічним хлопчиною, намагався брати на себе всю чоловічу роботу: складав дрова, носив воду, допомагав мамі у полі. Одне слово, що міг, те й робив. Мріяв, коли виросте, – переїде до міста, і забере її до себе, щоб відпочила від щоденної важкої роботи. Але не так сталося, як гадалося. І ось сьогодні, на схилі літ, вона, хвора і немічна, сидить сама у холодній старій хаті і чекає на ту, котра позбавить її цих страждань, і приведе до Миколи. Але вона, біла жінка з косою, десь забарилася, і ніяк не хоче чути її прохань. Хоча інколи з’являється у їхньому селі, і забирає одного за одним її односельчан. А її ніяк не хоче прийняти у свої холодні обійми, і забрати із собою у вічність.

Тишу порушив стукіт у двері. Спочатку Марія подумала, що їй це здалося. Та стукіт повторився. «Заходьте», – промовила вона. Двері відчинилися, і в хату увійшов чоловік із бородою. На щоці мав шрам, що, втім, не спотворював його і не додавав літ. На мить їй видалися знайомим ці риси обличчя, губи. «Можна?», – запитав незнайомець. «Заходьте», – повторила Марія, і якась незрозуміла тривога закралася у душі. У горлі пересохло, а очі стали вологими від хвилювання і напруги. Вони стояли, і мовчки дивилися один на одного, боячись порушити цю німу, оповиту таємничістю тишу. «Мамо», – нарешті промовив чоловік. Жінка пильно поглянула на незнайомця і зойкнула. Він таки встиг підхопити її, непритомну, на руки. Коли прийшла до тями, то побачила, що лежить у ліжку, а поруч сидить переляканий та стривожений син. «Сину, мій рідний синочку, – нарешті спромоглася вимовити вона, і сльози покотилися з очей.

«А кого ж я поховала cтільки років тому?» – чи то Миколу, чи то саму себе запитувала Марія. Вони розмовляли цілу ніч. Адже їм було що сказати один одному. Микола розповів, що був у полоні усі ці роки. Намагаючись втекти, мало не загинув. А Марія знову й знову пригадувала сон. «Жито – це життя. Значить, буду жити…» – подумала вона, і витягла хустку зі скрині...

Жанна МАРКОВСЬКА 

Картина В.Чернієнка