Олексій Нирко створив у Ялті музей кобзарства

Олексій Федорович Нирко – закоханий у бандуру з дитинства, віртуоз гри на бандурі – великий подвижник у збереженні бандурного мистецтва, зокрема у Криму та на Кубані. Народився він 1 січня 1926 року в селі Мар’янському Апостолівського району Дніпропетровської області.

Дитячі роки пройшли в селі Нова Січ. З малих літ слухав він легенди та оповіді про запорожців, їх подвиги та походи. Особливо любив пісні про Байду, Дорошенка, Сагайдачного, Морозенка і рано дізнався, що бандура – це історичний супутник козацького побуту. Любов до музики також прищеплював йому батько, а особливо Лука Карамельський – січовий стрілець, чудовий співак, виконавець на гітарі. В свій час він не повернувся до Галичини, а залишився в Східній Україні. Завдяки йому Олексій мріяв про Львів, як національну Мекку, прагнув навчатися лише там.

Але життя посилало свої випробування. Страшні роки голодомору, коли помирали його рідні, два арешти та заслання батька. Згодом і власний безпідставний арешт та смерть батька, котрого реабілітували лише посмертно. З початком війни Олексій спочатку брав участь у партизанському русі. Потім, з червня по грудень 1944 року, в лавах радянської армії. Воював на фронтах Східної Прусії.

Після війни повернувся у своє село Нова Січ, керував музичним і драматичним аматорськими гуртками, відбудовував Нікопольський південнотрубний завод. Фаховою музикою почав займатися в Дубнівській музшколі та Львівському технікумі культурно-освітніх працівників. Дитяча мрія почала здійснюватися. У 1949 році стає студентом Львівської консерваторії по класу домри, тому що класу бандури не було. Його друзі-товариші згадували, що він надзвичайно вподобав бандуру: вони зранку прокидалися під її звуки, а ввечері засинали.

Однак злобні «стукачі» недаремно їли свій хліб. Тому після доносу однокурсника його за проповідування національної ідеї заслали на десять років ув’язнення у північне Приуралля. У нього під час обшуку поряд із забороненою літературою Радзикевича, Кордуби, Франка знайшли і його власний короткий рукописний нарис про бандерівців.

На щастя, завдяки хрущовській відлизі О.Нирко був звільнений достроково, зняли судимість згідно з пересудом 1956 року. Повну реабілітацію отримав лише у 1993 році.

Після звільнення його охоплює неймовірна жага життя і діяльності. З 1956 по 1959 рік працював викладачем музики та співів у різних школах Дніпропетровщини й Херсонщини. У 1959-1964 роках – робота в музичному відділі Нікопольського педагогічного училища. Паралельно також створює і керує на громадських засадах капелою бандуристів “Нікопольчанка” (1959-1964) у Будинку культури машинобудівного заводу.

У 1964 році розпочинає свою працю у Ялтинському педучилищі. Відкриває клас бандури і створює на громадських засадах найбільшу капелу бандуристок ім. Степана Руданського, яка 1970-го отримує почесне звання “народної”, а на Всеукраїнському республіканському фестивалі нагороджується золотою медаллю. Всього нагород у його трьох колективів (він створив також капели «Пролісок» та «Зоряниця») було: 5 золотих, 1 срібна медалі, понад 100 дипломів і грамот. Кобзар Нирко разом зі своїм дітищем був учасником міжнародних фестивалів у Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Греції, Туреччині, багато виступав на теренах СРСР і звідусіль привозив почесні відзнаки.

Олексій Нирко – людина, для якої поняття національної честі й гідності були одними з найважливіших і пріоритетних. Все своє життя в Криму він говорив винятково українською мовою. Всі колективи, якими він керував, вперто й наполегливо пропагували рідну пісню.

Дуже важко насправді створити колектив, який би досягав рівня народного, – це високий професіоналізм. А у Олексія Нирка їх було аж три. Проте і комуністична, і посткомуністична система вперто не помічала цих досягнень. Лише у 1993 році Президент України Леонід Кравчук підписав указ про присвоєння Олексію Нирку почесного звання «Заслужений працівник культури України» – «за великий особистий внесок у розвиток української національної культури і підготовку музичних кадрів.»

Великий шлях просвітителя, подвижника українського бандурного мистецтва пройшов Олексій Нирко. Виховав талановиту плеяду своїх учнів, які плідно і успішно продовжують розпочату ним справу. Всім їм – керівникам капел, ансамблів бандуристів – він завжди допомагав порадами і нотами до творів.

З 1990 року Олексій Нирко у складі Всеукраїнської спілки кобзарів очолював її Кримський осередок. Організатор і режисер кобзарських фестивалів Криму, що регулярно проводилися кожної осені з 1992 року.

Все життя митець не лише творив народні колективи, але і збирав цікаві експонати з історії кобзарства. 24 унікальні бандури були зібрані особисто ним і саме ним був створений в Ялті Музей кобзарства Криму та Кубані у 1984 році. До речі, бандура Михайла Теліги знаходилася саме у його музеї. Її у 1988 році привіз Петро Лахтюк з м. Щецін, Польща. Ця бандура є унікальним експонатом, єдиним матеріальним доказом приналежності Михайла Теліги до цеху кобзарів.

Прикро, але після відходу у 2005 році Олексія Нирка за обрій доля музею переживає драматичні сторінки. Частина експозиції була перенесена його донькою у ялтинський музей Лесі Українки. Донька кобзаря Мирослава Нирко писала в часописі «Незборима нація»: «Музей містився в кабінеті викладача Кримського гуманітарного інституту Олексія Нирка. І от Митця не стало. Прощання відбулося в інституті. Тіло винесли… А на другий день винесли все з кабінету-музею, так би мовити, до іншого корпусу інституту – за згодою і під керівництвом ректора Олександра Гузмана. Родині не повернули навіть приватної бібліотеки. Усіма способами ректор намагався відібрати у сім’ї безцінний рукописний архів Олексія Нирка. А коли дружина покійного Неоніла Леонтіївна прийшла за нотами для роботи з молодшою капелою “Кримські проліски”, її випхали в двері. А чого церемонитися?!

…Неначе передчуваючи лихе, Олексій Федорович, який ніколи не довіряв ректору, бо вважав його шовіністом і людиною без совісті, напередодні смерті передав до експозиції музею Лесі Українки (музей відкрито за ініціативи Оксани Нирко) більшу частину бандур, а рукописний архів переніс додому».

Ще у 2012 році питання залишалося відкритим, кудись були перенесені експонати на збереження. І все-таки музей у 2013-му відновив свою роботу в іншому наданому приміщенні.

Сьогодні у непрості для українців Криму часи подвижники діяльності свого вчителя скромно, але продовжують його справу. 2 жовтня цього року вони організували III Відкритий фестиваль-конкурс кобзарського мистецтва імені Олексія Нирка. Ініціатором заходу виступив «Благодійний фонд розвитку мистецтва імені Василя Соколика». Голова журі конкурсу – професор, народний артист України, заслужений діяч мистецтв України і Криму Олексій Гуляницький вручав всім викладачам і учасникам конкурсу дипломи і барвисті афіші з фотографіями учасників. Дочка заслуженого українця, Оксана Нирко, представила його книгу про кобзарське мистецтво Криму та Кубані.

Олексій Нирко побував у Переяславі 26 грудня 1989 року в Музеї кобзарства. Захоплення його від того факту, що є такий музей, було щирим і радісним. Він власноруч, своїм красивим, як його світла душа, почерком записав у книзі відгуків такі слова:

«Зачарований музеєм кобзарства! Це диво, перед яким хочеться стати на коліна. Це велике щастя, що ми нарешті маємо такий музей. Мені здається, що тут все ідеально, що краще й не можна було б щось зробити при даних можливостях. Велика честь і хвала творцям музею – цій неоціненній перлині кобзарського мистецтва. Бажано, щоб в майбутньому в експозиції мали місце експонати з усієї української етнографічної території та закордону». (Кримський кобзар О.Нирко). Так він сам себе називав.

Доречно також навести фрагмент з книги Олексія Нирка “Кобзарство Криму та Кубані”: «Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув повз співбесідника вдалину. Тінь задуми майнула по його обличчю… Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити в спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна».

Наталія Костюк, науковий працівник музею кобзарства НІЕЗ «Переяслав»