У лютому Галина Пластовець із села Кобижча Бобровицького району на Чернігівщині відсвяткувала 100-річний ювілей. Жінка тримає дві корови, теля, порося і курей. Щодня на ручній машинці "Зінгер" шиє сорочки і халати. У сільській церкві роздає їх нужденним.
"Аж самій не віриться, що маю вже сто років. Бог держить на світі, бо потрохи їм, багато працюю, живу по совісті і займаюся благодійністю", - сказала Галина Пластовець.
"Сама народилася у заможній родині. Та у 1930 році нас розкуркулили. Забрали все. В один момент з багатих перетворилися на нужденних. Батько цього не видержав - молодим помер. А мати осталася одна із сімома дітьми. Я в школу ходила тільки два місяці. Навчилася читати і писати. Наш вчитель Гаврило Наумович і за цей час побачив, що я здібна дитина. Казав: "З цієї дівчинки були б люди". Якби тоді гарну освіту отримала, то зараз і Юльку Тимошенко замінить могла б", - додала довгожителька.
Галина Антонівна живе у великому будинку в центрі села. Вона невисокого зросту, худорлява. Була вбрана у яскраву сорочку і темний сарафан, голову запнула світлою хусткою.
" Була двічі одружена. За першого чоловіка Максима пішла, коли мені і 19 не було. Через два роки у нас синок Вася родився. Чоловіка скоро забрали на війну. Так він і не вернувся. Вже після війни вийшла заміж вдруге за Степана з нашого села. Під час війни його жінка на міні підірвалася. Із ним прожила 30 років. Він загинув в автокатасрофі 1976 року", - поділилася жінка.
"Виховала 5 дітей. Всі діти у школі добре вчилися, бо розхлябаності я не переносила. Вони всі інститути покінчали і займали керівні посади. Зараз в Києві живуть. Тільки Валя - в Італії. Внуки теж вивчилися, тепер займаюся бізнесом. Маю ще і вісьмох правнуків", - розповіла Галина Пластовець.
Жінка показала свою кімнату. Збоку стояло високе ліжко. Біля нього - плазмовий телевізор. Під вікнами - дві швейні машинки.
"Шити почала з 14 років. Мама навчила. За все життя перестрочила тисячі метрів тканини. Під час війни обшивала партизанів. Шила їм сорочки, рукавиці, латала штани і кітелі. Після війни до мене 4-5 людей в день приходило. Тому треба кітель пошить, тому - пальто, а тому - плаття. Шила вночі, бо вдень треба було на ланку бігти. Не завжди брала з людей гроші. Часто шила за спасибі. Зараз теж цим займаюся. Внучка Лєна щомісяця привозить мені по рулону тканини. Кожен день сідаю за машинку і строчу. А потом несу у церкву і роздаю нужденним. За цей місяць 180 сорочок пошила", - поділилася вона.
" Шиття - моє улюблене заняття. Навіть не віриться, що у сто років можу зметикувати, як його правильно пошить", - додала вона.
Автор: Світлана Корженко/відео: Анатолій Гаєвський
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
