Церковна лінія Іллі Приміча не відпускає майстра ось уже 70 літ

На щастя, собор у центрі старого міста, на колишній Капітульній, і сьогодні дихає справжністю. Жодні сучасні віяння не змогли зламати його гідності, як це сталося з багатьма церквами краю. Тут збереглися величні розписи Бокшая, гармонійно вживаються камінь і дерево. Ми майже ніколи не вдаємося в історію простих речей, які творять собор. Але лавицям, де моляться віруючі, уже кілька століть! А вони все ще міцні та надійні.

І все ж собор і нині потребує не менше роботи з деревом, аніж колись. Щось потрібно терміново реставрувати. Десь треба замінити оті фрагменти, які вже віджили своє. А деколи необхідно створити і якісь нові елементи. І майже все це пройшло через руки Іллі Михайловича.

Усім вірникам відомі чотири сповідальниці біля престолів. Без них храм просто неможливо уявити. І їх зробив Ілля Приміч. Це справді дуже складна композиція. Адже треба було створити щось таке, що б не виділялося й водночас не загубилося в соборі. А також не зруйнувало рівноваги, яка встановилася в цій могутній будівлі ще кілька століть тому. Та й сповідальниці мали органічно вплітатися у спокійне й величне бароко. Щоб навіть не закрадалося сумніву, що, наприклад, із лавицями вони родом із різних століть.

Сповідальниці виготовлені з дуба

– Він важко піддається людині та навіть опирається, – каже Ілля Михайлович. – Дуб – упертий, або, як ще люблять казати в нас, на Закарпатті, навіть коравий. Але, якщо зрозуміли його сутність, пізнали його, тоді він піддається вам, і нарешті приходить велика радість від цієї роботи.

А ще така деревина довговічна. Хоча нині й дуб вже не такий міцний, як століття тому. Тому треба ретельно вибирати матеріал.

Ще один штрих – рама до портрета Теодора Ромжі. Або ж нові дияконські двері, бо старі ледь не розсипалися від часу. А ще реставрація старого єпархіального герба, іконостасу…

У цій праці багато моментів, і кожен із них дуже важливий. Дерево треба очистити, обробити, щоб захистити від грибків, і замість тих частинок, які вже врятувати неможливо, зробити такі ж самі. Вони мають бути ідентичними, неприпустимо додавати щось своє. І тут вже ніяк не обійдеться без любові до своєї історії та до матеріалу, з яким працюєш.

Чи не всі великі роботи Ілля Михайлович виконує із сином Русланом. Після закінчення коледжу, той освоював ще й мистецтво мозаїки в Римі. Та що там казати, хлопчина виріс біля татової роботи. Уже із шести років батько брав його повсюди із собою. Спочатку праця маленького Руслана полягала тільки в тому, аби щось  піднести або ж подати.

– А тепер – то моя права рука, – стверджує Ілля Приміч. – Все, що мені було відомо про технічні деталі, я розповів йому. І сподіваюся, що він піде далі, до мого докладе ще і свій досвід.

Крамольна робота для свідомого радянського студента

Ілля Приміч навчався в художньому училищі в Ужгороді. Обрав він різьбу по дереву. Одним із його учителів був знаменитий Василь Іванович Свида. Великий працелюб, він весь час був поглинутий своїми роботами – і в училищі, і вдома. Але і своїм учням не давав марнувати час або ж віднікуватися від роботи. А ще, як не згадати Івана Івановича Гарапка? Або вчителя Петкі? Чи, як його називали тут, Шоні-бачі. Він був священиком.

– Одного разу я пішов на службу в римо-католицький храм, – пригадує Ілля Михайлович. – Крадькома ми тоді ходили, звичайно. І от я стою на одному крилосі, підводжу очі й бачу, що Шоні-бачі стоїть на іншому. Ми прикинулися, наче не бачимо один одного. Але якийсь, тільки випадковий, погляд зблизив нас назавжди. Хоч він тоді й був уже в поважному віці, а я – ще зовсім молодий. А ще пригадується, що Шоні-бачі в житті був геть неуважним. Міг випадково сісти на палітру замість стільчика. І тому часто його штани виглядали дуже мальовничо.  

– У мистецтві є багато стежок, і неможливо пройти всіма, бо тоді просто розгубишся серед цього огрому, – каже Ілля Михайлович. – Я із дитинства любив малювати. Математика й всілякі точні науки були мені чужими. На щастя, в мене був друг, який добре знався на математиці. Згодом він навіть став завучем однієї зі шкіл. Тому він підсобляв у негуманітарних науках. Я йому – в кресленні та малюванні. В мене навіть всі зошити й книжки в дитинстві були розмальовані. У четвертому класі одна з учительок попросила зробити для неї таблицю, так зване унаочнення. Вона тією таблицею користувалася потім усе життя.

Та все ж, коли Ілля Приміч вступив до училища, зрозумів, що його справа – це саме дерево. Ще навчаючись, він почав реставрувати храми. Хоча не обійшлося в цій справі й без неприємностей, адже така робота вважалася ще й крамольною для свідомого радянського студента.

Тож «дбайливі» люди одразу поквапилися повідомити про це, кого слід. Але, на щастя, директор училища ставився до трудящого студента дуже доброзичливо. І все обійшлося.

Але з цього часу в житті Іллі Михайловича почалася церковна лінія, яка триває й досі. Пригадує, що змалку храм йому здавався чимсь величезним, незбагненним. Дитиною він із великим трепетом дивився на ікони, боявся їх торкнутися. І не міг подумати, що саме в храмах йому доведеться працювати все життя.
І під плащами засяяли медалі

І це були різні роботи, навіть висотні. Деколи треба було фарбувати дах, або в горах вкривати церковцю шинглями. Як от у с. Вишка Великоберезнянського району. Тут Ілля Приміч працював удвох із Василем Павліщуком.

Реставруючи храми та облаштовуючи їх, Ілля Михайлович об’їздив чи не все Закарпаття – Зарічово, Дубрівка, Сторожниця, Ставне, Середнє, Глибоке... Кожне село мало свій храм. А кожен храм – свою власну душу.

Але не завжди приязно такі ідеї сприймали радянські чиновники. Саме так сталося і в селі Чабанівка. Тут один із можновладців категорично заборонив проводити будь-які роботи в церкві.

Але Ілля Михайлович не розгубився. Він у відповідь зібрав усіх фронтовиків села – орденоносців і тих, хто повернувся з війни з медалями. Сказав їм, що вони мусять заступитися за рідний храм перед високопосадовцями, інакше справа не піде. Ті щиро погодилися.

І от вони увійшли до владного кабінету. А коли скинули плащі, на піджаках засяяли медалі. Довелося тому чиновнику визнати свою поразку, і він одразу ж підписав потрібні папери.

А ще боляче було, коли по храмах Ілля Михайлович натикався на роботи майстрів із європейською школою. Тільки деколи чомусь приходила людина з вулиці, перемальовувала все на свій лад. Замовники тим часом дуже тішилися, що їм вдалося все владнати за півціни.

І сьогодні Іллю Приміча вабить природа. Бо вважає, що інститути навчають вправності, а природа – справжності. Він і сам народився в одному із таких мальовничих закарпатських сіл – в Андріївці Ужгородського району на саме Иля. У церкві тоді якраз йшла служба. А потім храм покликав його до себе. І не відпускає ось уже сімдесят років.

Мар’яна Нейметі