загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Миколі Вінграновському сьогодні виповнилося б 80...

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

«Понад Дніпром, де сонце, де орли…»   

Квіти Миколі Вінграновському на 80-річчя    

             

У сніги, що  небавом линули над Луганськом грудня 1976-го, можна  було запросто увійти і загубитися в них навіки. Принаймні, дотепер не знати, чи познаходилися люди, які рухалися навстріч, коли я діставалася сквера в середмісті – там біля фонтана мені призначив зустріч Іван Низовий, перший живий поет у моєму житті, перша україномовна людина з-поза меж моєї родини, і, як потім стане – мій друг на ціле життя. ridna.ua

І той фонтан, що під снігом скидався на велетенську шапку-бирку, і Йван у куценькому пальтечку, і я сама у сповитку несвітенної холодриги – те все ніби чудернацький  антураж для однісінької яви: короткий  Іванів рух до кишені, зблиск назви на палітурці – «Сто поезій»: «На, сховай, удома почитаєш»...

Так у мій світ увійшла  «Ніч Івана Богуна», що перед її огромом  іще не раз душа стенеться, наче дитя уві сні. Так у мій світ назавше прийшов Микола Вінграновський.

«Ніч Івана Богуна» — поема  безоглядно відважна, як, зрештою, й сам автор. Іван Богун – постать апріорі небезпечна для тодішнього режиму, надто в УРСР із її намісниками-меншобратцями.  Адже Богун — разом з Іваном Сірком та Петром Дорошенком – свого часу рішуче виступив проти домовленостей Хмельницького з Москвою та підписання Переяславської угоди, а затим об’єднався зі старшинами, які й далі противились, як сказали би зараз, «промосковському курсу».  І сама поема вельми небезпечна для тодішніх (дедалі більше видається – і нинішніх) владців,  бо її прочитання у світлі сучаснішої  української історії  - 30-х, 50-х,  лютих «заморозків» по відлизі  й  далі  - також  дає неабияку поживу емоціям і розмислам:

…І нипає помазаником божим
Півправда, півсвобода, півжиття. 
І за народом згорбленим та босим

Пильнує без'язике небуття.
З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами сліпоті
Тікає воля, дух її і слово, 
І грає рабство в сурми золоті. 
Ніде нікого. Правда горілиці
Лежить в траві і власну лиже кров,
І мочить морду серце у горілці,
І душить душу зраджена любов.

     Гебня від літератури й просто гебня глипала на нього з великою осторогою. Що й казати – у  ВДІКу був улюбленим учнем «націоналіста»  Олександра Довженка. Самобутній  актор, ще у студентські роки за роль Івана  Орлюка у Довженковій «Повісті полум’яних  літ”  дістав  (віртуально, бо хто б його туди пустив?) золоту медаль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі.  Сміливий, талановитий, красиво самовпенений. Повернувся до Києва людиною відомою й популярною, і невдовзі  став своїм у колі українських шістдесятників.

Його творчість не відала фальшу. Його пристрасть до життя і  свободи, що наскрізно проймала поезію,  запалювала і випростувала  тих, хто цього від себе наче й не очікував.

Прикметно, що про недавню війну Вінграновський теж писав «не так», без пафосу, схваленої «згори» героїзації, запрограмованих почуттів. Зрештою, не так про війну, як про повоєнні роки, що  стали його дитинством. У вірші «Спогад про війну»  власне про війну, крім як у назві, немає жодної згадки. Але – «… сумні без батька двоє діток цих. На пагорбах, на вицвілім стернищі Одне пасе козу, друге пасе корову…»   і «…мати із сапою день при дні На буряках  на школу, і одежу, Та на харчі вже грішми заробляє  Й поволі старіє щовечора сама…»

Неймовірної  сили — «День перемоги», вірш довший час, можна сказати, «заборонений», бо хіба ж ТАК вимагала писати про це партія Леніна-Сталіна?: «…А горе горя ще народить, В порожній вигляне рукав: Стоїть  народ мій і народи Із похоронкою в руках…»

Вірші про кохання – це окремо, лише підступишся  – і вже ніби злітаєш до хмар і хмаринок, звідки все  інше, неймовірне, де обнялися щастя, й печаль, і досмертна  любов . Інтимна лірика  Вінграновського – монолог  тією мовою, що зрозуміла тільки двом,  і якщо вона стає нам, читачу,  теж зрозумілою – ми з тобою найщасливіші люди у світі:

Коло тебенько я – дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.

……

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

…...

Я  знаю:  соняшники  карі,
І  карий  грім  у  гримині,
Та  чемодан  у  автокарі,
І  ти,  як  свічка,  в  далині.

…...

Одійде, і вишневі сади одійдуть,
Одійде, і моя біля тебе пора одійде,
Не одійде, не знаю, але не одійде,
Оте люблене раз на плечі, на щоці, на устах.

……
Відчорніли
  в  саду  переспілі  пасльони,
Ззимували
  сніги  ув  обійми  ріки...
Та  порожні  мовчать  на  цепах  телефони,
Та  над  ними  порожні  летять  літаки...

……

Я  тебе  обнімав,  говорив,  цілував,
Цілував,  говорив,  обнімав  -  обнімаю,
Говорю  і  цілую  -  сльозою  вже  став
З  того  боку  снігів,  цього  боку  немає...

   Принагідно – історія: мій земляк і товариш, неперевершений паліндроміст  Микола Мірошниченко якось розповів,  що  почув з уст Вінграновського фантастичне зізнання. Один із найвідоміших поетичних творів -  «Вас так ніхто не любить, я один…», отой, де «…Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш…», за цією версією,  адресований  Україні. Вінграновський любив Україну як кохану – віддано, пристрасно і благородно:  «Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній».  

 

А це в іншому вірші:

Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любови,
Годинник людства — з стрілками життя…

Правдивий  шедевр – іскриста, осяйна поема «Гайавата». Ні, це не переспів чи переклад  «Пісні про Гайавату» Генрі Лонгфелло, це могутній піснеспів  радісному, відвертому, розкішному українському  світові, де любо співіснують горе старе й молоде  з молоденьким щастям, де  «…дід із прадідом бухика, Душать гроно винограду  — Зимувати цілу зиму»; й «Пасе кози над лиманом В сіре вдягнена прабаба. Баба — та копа картоплю Й відганя бджолу від вуха».  Де «…над лиманом Чорт зубами тягне хмару, Другий ззаду підпихає», і, нарешті,  сам «…Микола Вінграновський, несерйозний чоловік цей, Душить гроно винограду І все плутає на світі!»

Мені дуже хотілося би написати про Миколу Вінграновського-прозаїка . Про його повісті «Кінь на вечірній зорі», «Манюня», «Літо на Десні», роман «Северин Наливайко». Про його «Первінку» й «Сіроманця», що завдяки їм дорослі добрішають, а діти стають мудрими й хорошими  людьми. До речі, Шевченківську премію (1984р.) йому було присуджено саме за збірки творів для дітей —  «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч». (Окрема історія – як ми від Народного Руху намагалися висунути Миколу Степановича на Шевченківську премію 1996р. за книги поезій, але це якось ізгодом  розповім).

Мені хотілося би нагадати, про що говорив Вінграновський своїми віршами з дітьми:

«…Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо. Дніпро. Горобець…

Але краще – візьміть і почитайте самі. Собі й своїм діткам чи онукам…

Вінграновського неможливо переказати.  Його поезію неймовірно важко цитувати, настільки щільна її емоційна аура. Вінграновського треба читати. Треба слухати його неповторний, дивовижний, магічний  голос.

… Двацятирічний  Микола Вінграновський написав рядки  тихі й мудрі, як голос людини на схилі життя: «Віддаю тобі волю свою, Віддаю тобі силу, доле, І думок незасніжене поле, І незлого себе віддаю…»

Часом я думаю: він міг стати великим Поетом, написавши лише оці два рядочки::

  Зоря летить, як молодий Шевченко,
І золоте обличчя у зорі!

Але він залишив кожній і кожному,  нам усім і всій Україні  усього себе – справжнього, мужнього, ніжного. Він залишив те, що є й буде вовіки  одним із  Господніх чудес української Поезії.

 Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

 

Джерело:
До списку новин