Андрій Малишко та його життєві ролі

Інколи ми падаєм в дорозі, 

Та безсмертно починаєм жить. 

Андрій Малишко

Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором — частенько грав у житті. Якби він не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, бо частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів. Якби він не став поетом, він міг би стати вчителем. Хлопчики та дівчатка школи в Овручі, де він працював завучем та викладачем української мови і літератури, надовго запам’ятали свого натхненного, запального, але завжди справедливого вчителя. Йому багато було дано від бога, життя відкривало перед ним тисячі шляхів, тисячі ролей, кожну з яких він зіграв би блискуче. Але він став поетом, великим українським поетом. Його ім’я — Андрій Малишко. journal.osnova.com.ua

Дитинство в нього було нелегке. до школи пішов шестирічним хлопчиком. Вчитися довелося спочатку у місцевого попа. Він читав Псалтир, розповідав про всесвітній потоп. На одному з уроків Андрій задав попові «колюче» запитання і за це був покараний. У попа були свої методи приборкування непокірних: він носив із собою гілку колючої акації та прочісував нею чуби на головах учнів.

У куточку другого поверху обухівської школи, якій нині надано ім’я а. С. Малишка, висіла ікона. На неї треба було покірно дивитися та співати «отче наш». та незабаром ікону змінили портрети к. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та почалась громадянська війна. Через вікна в шкільний клас залітали кулі, які застрявали у стіні, а діти намагалися їх звідси виколупувати. ось таке було «веселе» дитинство.

Мистецьке обдарування Андрія виявилось дуже рано. Ще підлітком він навчився грати на гармошці. Його запрошували виступати на сільських весіллях, і про це він ще не раз згадає у своїх віршах. тоді ж він почав читати «кобзар». і писати вірші пробує ще з раннього дитинства. В цьому його підтримував шкільний вчитель географії В. Грушецький, який помітив у непосидячому учні справжній талант. але коли про це дізнався батько, то, розлючений тим, що хлопець займається такою нікчемною справою, як писання віршів, відлупцював сина. Сварка скінчилась тим, що п’ятнадцятирічний Андрій втік з дому. так він опинився у Києві.

Доводилось йому й ночувати, де прийдеться, й підробляти, що випаде. але він не залишив своєї мрії — вчитися. У 1929 році Малишко вступає до інституту соціального виховання, який потім був реорганізований в інститут народної освіти, а ще пізніше Київський державний університет.

Днями хлопець просиджував в бібліотеці. траплялося, і обідати не ходив. Брав із собою одне яйце і двісті грамів хліба — свій денний раціон. Від того недоїдання макітрилося в голові, і тому був вдячний старенькій бібліотекарці, коли вона пригощала його після обідньої перерви кількома гарячими картоплинами.

Після закінчення інституту він учителював в Овручі. Працюючи в школі, з дітьми, він багато міркував, яким повинен бути справжній учитель. Мине кілька років, і він напише твір, де в образі Трохима Івановича змалює свій ідеал педагога. Людини, яка, незважаючи на нестатки, холод, труднощі, закохана в свою роботу. і саме це допомогло вчителеві покорити дитячі серця.

О земле рідна, земле пребагата! 

Куди я не піду, куди не гляну, 

Та де б не був, де б не шукав дороги, 

Я на забуду вчителя старого...

Але... життя триває і пропонує поетові нову роль. Учитель Малишко перетворюється на Малишка-бійця, потім — на журналіста. Увесь цей час Малишко пише — жадібно, невтомно. Протягом п’яти років він видає вісім поетичних збірок. «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940) та ін. засвідчили, що в літературу прийшов здібний поет. Народжувалась нова зірка.

Війну поет зустрів у києві. Він згадує: «Червень 1941 року. Перші бомби упали на рідний київ. Пам’ятаю, що від тих бомб будинок захитався, а «юнкерси» нахабно заходили бомбити ще й ще. Почалася евакуація населення. і ми, гарні, молоді, сильні, зголосилися йти добровольцями в армію. шістдесят п’ять письменників переодягнулися в сірі шинелі і пішли на фронт. коли я знову потрапив до Києва, місто вже було оточене гітлерівцями. Секретар ЦК КП(б) України Йосип Григорович Лисенко за дорученням уряду запропонував мені літаком негайно перебратися на той бік Дніпра. але я вирішив лишитися разом з оборонцями Києва. Виступав по радіо, закликаючи народ до боротьби. У театрі імені Франка читав свого вірша «Україно моя». Хотілося вірити, що київ ніколи не буде в руках фашистів. В останню хвилину нам вдалося вийти з Києва через Ланцюговий міст. В дорозі не раз потрапляли під обстріл. У Харкові зібрали нас у будинку «Слово». Я став співробітником газети «За радянську Україну», кореспондентом фронтових газет».

Поетичні збірки Андрія Малишка «до бою вставайте», «Україно моя», «Понад пожари», «Битва», що вийшли в роки війни, друкували в газетах, журналах, альманахах, передавали по радіо, закидали у вигляді листівок на окуповану територію. В архіві поета зберігся лист, написаний йому колишнім солдатом, який вірш «Україно моя» проніс через усі фронти: «коли почалася Велика Вітчизняна війна, я був на крайній точці західного кордону, під Перемишлем. Потім ми відступили до Чернігова і зайняли оборону на Десні. Під Остром, у фронтовому лісі, нам потрапили до рук свіжі газети. Серед них була газета «комуніст» від 27 серпня 1941 року, в якій я прочитав Ваш вірш «Україно моя». Ми всі вивчили його тоді напам’ять, повторювали як клятву перед боєм. Я зберігаю його біля серця, як найдорожче».

Отже, до Малишка прийшла слава. але... за все у житті потрібно платити, і за славу — насамперед. Плата виявилась дорогою. красень, улюбленець жінок, Андрій Малишко ніколи не мав особистого щастя. Коли він пішов на війну, в нього була дружина Даша і маленька донька Валентина. Він писав їм полум’яні листи, а коли повернувся з війни, привіз молоденьку дружину. але швидко минуло замилування золотою дівочою косою, диханням молодості і красою, вийшло, що Андрію з Майєю говорити ні про що. Потім була Люба. Важко було б знайти жінку, яка менш підходила би Малишку. Невдала поетеса, вона любила повторювати: «Малишко буде для мене трампліном у Спілці». Вона не соромилась підбирати з корзинки розірвані Андрієм листочки з віршами, які не подобались йому, і ліпила з них щось своє. донька Малишка згадує такий епізод. Люба попросила Андрія почитати його вірші. «Заходь, заходь, читай»,— зрадів він і дав їй купку найкращого. Вона стала читати, скривилася. «Ну як тобі?» — запитав Малишко. «та таке»,— вона у відповідь. Андрій не дуже добирав слів, коли його заносило: «Геть звідси, ти таких віршів не ладна в руках тримати». Свари в них були — нікчемні, принизливі, гіркі. Якось Люба швирнула в нього кришталевою цукерницею, та розбилася. Все це було дуже гидотно. Не дивно, що Малишко почав пити. В дім до нього посунули любителі застілля — випити, поїсти на дурняк, поспівати. Часто за столом компанія договорювалася до того, що зчинялися сварки, взаємні образи. кінчалося тим, що Андрій виганяв гостей з побажанням не бачити ніколи. та під ранок мучила совість, він дзвонив, запрошував знов. і поверталися, і приходили, і співали, і говорили. і частенько все закінчувалося тим самим. але були в Андрія Малишка й справжні друзі. Ще в інституті він познайомився з Максимом рильським. Максим Тадейович вчив юного друга розміру і ритму, вони разом читали вірші, разом виступали на заводах і фабриках, разом виїздили на полювання і рибалку. Якось улітку разом провели на одному з дніпровських островів кілька тижнів. Спали в палатці, рибалили і багато писали.

Дружба зв’язувала Малишка із співаком Іваном Козловським. дехто дивувався — вони ж такі різні! але народ, творчий талант і пісню вони любили однаково. Пропозицію Івана Семеновича проводити у Каневі свята пісні Малишко зустрів з великим ентузіазмом. Набралася чимала група співаків і поетів. Співали вдень, співали увечері, за вечерею. Андрій Самойлович підтягував Козловському, і цілоденну втому як рукою знімало. «коли б Ви не були поетом, можливо, стали б співаком. Слух у Вас чудовий»,— казав Козловський.

Велика дружба зв’язувала Малишка і з Остапом Вишнею, який ставився до Андрія як до сина. Вишня радить Малишку у своєї «молитві»: «Господи всевладний і многомилостивий! Умиротвори Андрія Малишка, щоб він не горів з-за нечисті, а щоб горів він, як і горить, для поезії». і далі: «коли хочете любить Україну — любіть Андрія Малишка».

Олександр Довженко вгадав пісенний дар Андрія і доручив ще молодому поетові написати пісню для фільму «Щорс». З того часу добрі відносини їх міцніли. добра дружба була і з о. Фадєєвим, М. Шолоховим, О. Твардовським. Малишко, хоч розмовляв тільки українською мовою і писав українською, велику російську літературу любив та поважав, стверджуючи, що «вона допомагає йому жити і творити».

Він помер у 58 років. Здоров’я вже було дуже погане — стреси, алкоголь, але головне — щоденний непосильний труд. Він дійсно «спалився» своєю поезією — більш 40 поетичних книг, і яких! а скільки задумів не здійснено, скільки мріялось — знають тільки його друзі та чернетки рукописів.

Після його смерті друзі ще довго згадували дрібниці — зворушливі штрихи до портрета людини, яка була в змозі зіграти десятки ролей, а обрала одну. Згадували, як сильно він любив яблука. дерева садив разом із друзями, так їх і називав: «Яблуня Козловського», «Яблуня рильського». розкладував яблука рядочком на книжкових шафах, на письмовому столі і научав усіх, хто приходив до нього, розпізнавати сорти: золотий ренет, зоря, джонатан чи київський ранній. Згадували, який він був гарний тамада. Як варив юшку, яку сам, завзятий рибалка, умів приготувати за своїм власним рецептом, із хмизом, старим сальцем, перцем та лавровим листом.

довгі роки він відзначався непоганим здоров’ям та друзі жартома називали його: «Грибок-боровичок». Він сміявся та відповідав: «Ні, я — Андрюшка, суха грушка, так дражнили мене у дитинстві». Стригся коротко, темно-русий чуб довго не рідшав. Любив свіжі білі сорочки, особливо українські вишиванки. Галстука так і не навчився добре пов’язувати, просив дружину чи товаришів допомогти. Був дуже простий і сердечний в стосунках, чесний, принциповий. ось такий він був, Андрій Малишко!

Остання його аудиторія була у лікарні: хворі, медсестри, лікарі. Він не раз їм читав вірші із книжки «Серпень душі моєї», яку готував до друку в останні дні. 8 лютого, за кілька днів до смерті, Андрій Малишко написав свій останній вірш «Стежина». В ньому є такі строки:

Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ ота стежина в нашім краю одним одна біля воріт.

Наталя ШУБЕНКО