загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Упав на подвір'ї і помер. Колоски залишилися в руці

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Двоє братів Олександра Шароварського померли під час Голодомору gazeta.ua

Виростав над річкою Збруч. Після Першої світової війни по ній проліг кордон. Наші родичі попали під Польщу, ми – під СРСР. Перепливали через річку, аби подивитися, як там живуть. У неділю лунали церковні дзвони, святково вбрані люди йшли до костелу. Дерев'яну церкву в нашому селі розібрали. Ікони спалили на багатті. Старенька жінка впала на вогонь і захищала святині. Ледве її витягнули.

До 1932 року жили дуже добре. Були одноосібниками, мали 8 гектарів землі – уся засіяна. Сталін у наше село прислав активіста Тябота з Ленінграда – п'яничку. Той мав заганяти людей у колгоспи. З його появою у село прийшов Голод.

На Сході України був неврожай, посуха. У нас – навпаки, дуже вродило. Але влада брехала, що нема зерна.

Олександр ШАРОВАРСЬКИЙ, 90 років. Народився у селі Завадинці Городоцького району Хмельницької області 1926 року. Точної дати не знає. В одних документах записано 8 листопада, в інших – 3 листопада. Мати говорила, що народився, ”коли бульбу копати” – отже, у вересні. У батьків було восьмеро дітей. Двоє братів померли під час Голодомору. Працював їздовим на конях та волах, возив молоко на маслозавод. Під час Другої світової війни двічі мобілізовували в Німеччину на примусові роботи – обидва рази втік. 1944 року потрапив на 3-й Білоруський фронт – у Литву. Був у піхоті. На третій день служби отримав поранення снарядом. Перевели у роту зв’язку. Після війни жив у Білорусі. 1950-го поїхав добровольцем на відбудову Київського авіаційного заводу. Вступив у геологорозвідувальний технікум. Після навчання отримав скерування на роботу на Урал, тоді – у Москву. Шукав питну воду для військових частин у Казахстані. 46 років працював у геологорозвідувальній експедиції. Був старшим інженером з бурління – шукав вугілля, сіль, золото. 1981-го вийшов на пенсію. Після цього ще 30 років працював – вивчив 11 тисяч бурових майстрів. Від 1967-го живе у Львові. Дружина 82-річна Надія дотепер працює медсестрою. Мають доньку, сина, трьох онуків і двох правнуків

Ми з батьком звозили урожай. В одні ворота кіньми та возом-драбиняком заїжджали, в другі – виїжджали. Вся стодола була закладена снопами. Біля неї стояв тік, де молотили збіжжя. Держава дала план хлібоздачі. Тато молотить, мама віє. Засипають у лантухи і батько вивозить на станцію, здає. Виконав один план хлібоздачі, дали другий. Знову молотить, відвозить. Виконує другий план хлібоздачі – йому третій дають. А вже нема що молотити.

Люди не хотіли записуватись у колгоспи. Добровільно туди йшли тільки безземельні й любителі самогону. Тябот заснував комнезам – комітет незаможних. Зробив довгі залізні палиці. Бригада ходила з ними по людських подвір'ях, городах – штрикала, чи нема захованого хліба. Що знаходили, висипали в мішки й забирали підводами.

У нас стояли жорна й ступа. На них мололи крупу і товкли пшоно. Мама каже: "Діти, дивіться у вікно за комнезамівцями, а я змелю трошки гречки". Стала молоти, ми хотіли бавитися – покинули вікно. Приходить сусід-комнезамівець Михайло Оздоба. Пожалів маму: "Ганю, шо ти робиш? Там бригада йде. За таке Івана розстріляють, а тебе з дітьми до Сибіру відправлять". Під жорнами мали схованку, усе туди висипали. Зверху залишилася долоня гречки. Прийшла бригада, комнезамівець крупу взяв у долоні, поніс на дорогу й висипав у мішок.

Мали корову і троє коней. Я гонив пасти коней на конюшину. Такі розумні були. Дам одному їсти. Він нагне голову, їсть, я сідаю йому на голову, а він мене на себе підкидає. Двох коней ми з'їли. Того, що залишився, спарували із сусідським.

На полі була плантація цукрових буряків. Їх возили на Вишневецький завод. Там давали міляс і жом. Міляс – третій чи четвертий сорт цукру. Жом ішов на корм для корови й коня. Ми його промивали та їли.

Весною з братами перегортали землю – збирали мерзлу картоплю, рвали липове листя. Мама щось посадила, воно ще дозріває, але ми вже їмо. Пекла буряк – між нами ділила скибочками. У той час двоє моїх братів померли. Усі казали – від чахотки. Як ховали Григорія, не пам'ятаю. Олексія поховали на людському цвинтарі. До нього було трохи далеко. Ближче, на хуторі Золотарка, раніше закопували дохлих тварин. Хто із селян помирав узимку, їх ховали там. Кого в труні, кого й без.

У сусідній Сатанівці в сім'ї з п'ятьма дітьми активісти забирали корову. Не могли відв'язати і били палицями. Корова тугіше затягнула мотузку й вдушилася. Господарі її закопали. Уночі відкопали й зварили їсти. Наймолодша донька – 3-річна Юля – захворіла й померла. Її винесли на веретах і поховали у загальній могилі за селом.

У Великій Леваді навесні спухлий від голоду підліток Василько виповз на поле. Вирвав жмут молодого зерна і приніс додому. Кричав: "Ми вже будемо жити! Дочекалися хліба!" Упав на подвір'ї і помер. Колоски залишилися в руці.

У день до хати заходили до десятка жебраків – просили їсти. Одного разу мама витягнула з п'єца баняк із гарбузами, як заходить сім'я. Кажуть: "Ми – колоністи з Чугуївського району Харківської області ". Мама заплакала: "Боже мій, ви пів-України пройшли за куском хліба". Поїли гарбуза, мама з ними поділилися сухарями.

Люди не розуміли, що їх свідомо морять. Влада пояснювала: ми забираємо хліб для голодуючих на Волзі. Думаєш: справді, там люди голодують. Ми тут теж голодуємо, але ж ділитися треба.

Директор школи Дмитро Степанович Мельник завів гарячі сніданки. Зранку у бляшаній мисочці нам давали зупку, у ній плавала галушечка, шкварочка. Їли дерев'яними ложками. Багато дітей завдяки цьому вижили. За це директора арештували і розстріляли.

Через день школярів водили працювати на колгоспні лани. Труїли мишей на посівах, на цукрових буряках – збирали довгоносиків, сапали, боронували. Збирали лободу й іншу травичку, аби мама зварила зупку-затірку. Батько на свій страх та ризик старався щось із зерна приховати. Були такі випадки: аби прогодувати старших дітей, їли молодших.

По три-чотири чоловіки за ніч брали, везли у Кам'янець-Подільську тюрму – там розстрілювали. Мого вуйка-лікаря і його дружину також забрали. Приписали "антирадянщину". Вуйну розстріляли, а вуйка залишили – бо вилікував доньку начальника тюрми. Той йому подарував життя – відправив на п'ять років у Сибір. Після заслання вуйко боявся сюди повертатися. А ми за його упокій ставили свічки.

Трьох моїх сусідів розстріляли. Їхні дружини збожеволіли й повісилися. Діти залишилися сиротами.

Татові прийшла повістка: на таке-то число прийти писати заяву у колгосп. Біля криниці зібралися жінки з коромислами. Почали відмовляти маму: "Не дозволяй". Батько не написав заяву. Приїхали підводою – нашу стодолу розібрали і перевезли у колгосп. Дали друге повідомлення: якщо не напишеш заяву, тебе розстріляємо, а сім'ю вишлемо у Сибір. Плаче мама, плаче батько. Тоді на воза поставили два плуга – один залізний, другий дерев'яний зі сталевим лемехом, борони, гаки. Усе завезли в колгосп. З того часу працювали на трудодні. Сестра була ланкова.

Люди трудилися від зорі до зорі. Отримували 100 грамів зерна за трудодень. Його батьки ділили між собою, дітьми, ще й курці треба було дати. Якщо був неврожай, то і 50 грамами зерна могли заплатити. Правда, нам залишили 80 соток городу. Встигали щось засіяти. Але з кожного дерева брали податки. Якщо худобу забивав – шкуру треба було здавати.

Досі залишився страх, що Голод може повернутися. Якщо накриваєш на стіл, то всього має бути багато, аби ще залишилося.

Автор: Юлія ЛІПІЧ, фото: Ярослав ТИМЧИШИН

 

Джерело:
До списку новин