90-річна черниця Антонія: Христос терпів за цілий світ, а я лиш за Вкраїну

До черниці Антонії часто звертаються з проханням про молитву чи за порадою

90-річна Антонія (Марія) Качмар, колишня станична УПА, а нині черниця згромадження сестер Пресвятої Євхаристії, переживши страшні тюремні муки, підпілля УГКЦ, нині молиться за сотні людей. vikna.if.ua

 Кажуть, що молитва сестри здатна творити чуда. Проте сама монахиня поважного віку вважає, що чуда здатен творити лише Бог та віра кожного з тих, за кого вона молиться. До черниці із долею, що гідна великого роману чи фільму, завітала і я.

Жвава бабця із проникливим поглядом та лагідною усмішкою зустрічає мене у передпокої монастиря, та запрошує пройти у гостьову кімнату. «Ех, дитинко, хіба можна тобі все й одразу вповісти, то треба кілька днів для того, — дзвінким, як для її років, голосом мовить колишня воячка УПА. — Але раз уже прийшла спробую, та спочатку йдемо до каплиці, помолимося, а далі вже й говоритимемо». Із сестрою Антонією прямую до каплиці, там, на почесному місці, перед невеличким престолом — реліквія монастиря — мощі святої Терези від Дитятка Ісуса.

І вже за кілька хвилин знову прямуємо до кімнати, там черниця стає іншою, поринаючи спогадами у молодість. Її очі блищать, і здається, вона би у цю ж хвилину, не задумуючись кинулася би в бій. «Я народилася у Самбірському районі на Львівщині, — розпочинає розповідь сестра Антонія. — Наша родина була звичайною,не бідною, не багатою. Окрім мене, в батьків було ще п’ятеро дітей, нині в живих залишилася лише одна сестра. Вона, за іронією долі живе на Донеччині. Хотілося, аби вона була тут, дуже переживаю за неї, молюся щодень по кілька раз. Та вона вибрала інше життя. І нехай Бог допомагає їй у всьому».

Дівчина ходила до польської школи, вивчала одразу кілька іноземних мов та мріяла про щасливе майбутнє, хоча ким вона хоче стати, серйозно не думала. Зрештою, у той час сільські дівчата про щось особливе не мріяли. Та навіть ті маленькі плани перекреслила віна. Прийшли перші совіти, згодом — німці, далі друга радянська окупація. У 1942 році Марія Качмар вступила в лави Української Повстанської Армії. Це було в селі Радехові на Львівщині. Головнокомандувач Роман Шухевич в Чорному лісі приймав присягу у хлопців і дівчат на вірність України. Марія вирішила не присягати. Тоді Шухевич підійшов особисто до неї і запитав: «Чому не присягаєш?». 17-річна Марічка відповіла: «Як я все переживу, то піду в монастир. А якщо присягну світові, то не зможу присягати Богові».

Тоді за її прикладом ще чотири дівчини не присягли, бо згодом теж пішли в монастир, і кілька юнаків, котрі хотіли стати священиками, яких потім вивезли. Він… прийняв цю відмову як присягу. Так Марійка стала станичною, мала контакти з усіма зв’язковими, сотнями. «Приходили до мене в село хлопці, змучені, голодні, обдерті, часто й поранені, а я повинна була всіх розмістити, знайти одяг, забезпечити їжею, ліками, — згадує сестра Антонія. — Сама би я це не зробила, працювала разом з іншими дівчатами-зв’язковими».

12 лютого 1946 року Марічку заарештували. Перед тим арештували кілька її знайомих дівчат, і вона була готова до того, що хтось із них може її видати, адже тортури радянських посіпак була нестерпними. У переддень арешту Марічка попросила аби її мати помила її голову та заплела коси, бо вже хтозна чи коли-небудь її заплітатиме. Так і сталося, станичну УПА забрала, а її батьків 16 квітня 1946-ого вивезли до Сибіру, звідки вони і не повернулись. У в’язниці дівчина лише молилась: «Господи, допоможи мені, щоб я нікого не видала, бо я ж знаю увесь район. Якщо видам одного, то видам усіх! Захисти мене!».

Її 36 (!) разів брали на допит. Слідчі так катували дівчину, що після цього завжди відливали водою. А ще привели до неї на очну ставку дівчину-лжесвідка. Та розповіла, що Марічка прийшла до неї додому не сама, а з хлопцями, і закликала її вступити в УПА. Казала слідчим, що вони змусили її з мамою лягти на землю і під дулом автоматів пригрозили, якщо не вступлять в УПА, то їх розстріляють. Марічка відповіла: «Навіщо ти обманюєш? Так не було! Я ж тебе майже не знаю». Тоді слідчий вдарив Марічку. Кров пішла їй з носа. Вона зібрала кров у долоню і кинула на кривдницю зі словами: «Напийся моєї крові!». Тоді слідчий каже мужній станичній: «Ми тебе розстріляємо!». А закривавлена дівчина відповідає: «Я готова, стаю під стіну, хоч вже стріляйте!» Він здивувався: «Що це за патріотка така, яка навіть смерті не боїться!».

Нічого не могли зробити кати, і тоді так били, що тіло від кісток відбили на спині. Усю в крові її тягли по підлозі. Сестра Антонія раптом встає та показує великі рубці на плечах, що залишилися на її тілі від тих страшних часів й досі. Проте тоді юна станична нікого не видала. «Христос терпів за цілий світ, а лиш за Вкраїну»,—думала дівчина та перед кожним допитом просила Бога, аби дав їй сил витримати всі тортури і мовчати. І тоді, у напівмаренні від болю, дівчина твердо вирішила присвятити своє життя Христову і стати черницею. Її кинули в камеру майже неживу. Дівчата, які також там сиділи, виходжували, як могли. При температурі 40 дівчину вранці знову викликали на допит. «Найгірше боліло, коли довгими дерев’яними валками із залізними дротами били по п’ятах», — з сумом згадує черниця.

Згодом був суд, і там станична повторювала одне: «Нікого не знаю, а що бачили мене в лісі, то я там шукала своїх телят, які розбіглися від артилерійських вистрілів. А вийшов з лісу якийсь радянський солдат, дав їй цигарки, щоб передала комусь. Вона йшла, цілу дорогу плакала, а тоді надійшов інший солдат і забрав їх. Ось і все. Більше нічого не було». І хоча дівчині «світила» стаття 24-1А та 24-11. Це кара смерті або 25 років тюрми, але її...виправдали, бо ніхто не міг довести її провини. «Була ще така цікава деталь, — згадує сестра Антонія, — під час суду я зустрілася з одним зі своїх катів, той мене запитав: «Ти засуджена чи ні?» Слідчий відповів за мене: «Вона звільнена». Тоді отой кагебіст, уже не пам’ятаю його імені, й каже: «Я на 10 років забрав у тебе здоров’я». А я відповіла: «Моє здоров’я від Бога походить». І ось дотепер живу, а де ж оті кати?».

Після виправдання, ледь жива, Марія повернулась додому у село Подільці Самбірського району Львівської області, але там нікого не застала, бо батьків вивезли в Сибір. Дівчина пішла жити до бабці. За кілька тижнів познайомилася зі священиком Петром Більо, який в 1957 році засновував підпільно нове жіноче монаше згромадження. І Марія Качмар стала однією з перших черниць цього згромадження. Дівчина отримала чого хотіла, вона стала нареченою Христа. Але для того, аби бути черницею в підпіллі треба було вчитися, і її відправили на навчання до Львова, до черниць-ввасиліянок

Згодом, прийнявши постриг та отримавши нове ім’я Антонія, монахиня переїхала у село Олесько Буського району. Поселилася в будинку, в якому не було жодних умов для проживання. Працювала в колгоспі на полі, на фермі, а одночасно таємно допомагала священикам у підпільних Богослуженнях, готувала до Сповіді дітей та дорослих. У радянські атеїстичні часи часто міняла місця проживання. Найдовше жила у селі. Зимна Вода біля Львова. Працювала в будівельному управлінні у Львові техпрацівницею. Як черниця виконувала різні доручення священиків та єпископів, бо її поважали і довіряли. Монахиню часто запитували, як вона не боїться ризикувати, але вона відповідала: «Я вже була в тюрмі, мені не страшно».

Радісно сприйняла сестра Антонія незалежність України та вихід церкви з підпілля, і знову працювала. Наразі вона живе в Івано-Франківську, незважаючи на поважний вік, вона багато працює та молиться. «Сестра Антонія має світлий розум, добру пам’ять та почуття гумору, вона допомагає на кухні, молиться на вервиці за багатьох людей, — розповідає настоятелька монастиря Тереза Генсьор. — До неї часто звертаються з проханням про молитву чи за порадою. Сестра нікому не відмовляє. Встає вона Антонія дуже рано, десь о п’ятій годині, йде у каплицю, молиться за Україну, просить Бога, щоби наша держава нарешті стала вільною і провідною європейською країною, такою, за яку вона страждала і молилася».

Анна-Сабіна РУЖИЦЬКА

Фото: Анна-Сабіна Ружицька