Битва з раком, або Як полюбити себе

Три роки тому культуролог і перекладачка з Києва Оксана Олійник зробила "крок до внутрішньої революції" і разом з сім'єю перебралася до села Христанівка на Полтавщині. Там вона планувала займатися освітою сільських і дітей і заражати селян громадським активізмом. bbc.com

Але те, що починалося як класичне "дауншифтерство", несподівано переросло в боротьбу за виживання - Оксана захворіла на лімфому.

Для тисяч людей, які допомагали їй грошима і підтримкою, її боротьба з хворобою стала частиною їхнього особистого життя, своєрідним реаліті-шоу, за іронічним визначенням самої Оксани.

Найновіші аналізи показують, що її хвороба відступила.

Оксана розповіла ВВС Україна, як змінилося її сприйняття світу за цей час і що вона радить робити людям, які потрапили в схожу ситуацію.

Чорні обличчя

Про хворобу я дізналася взимку півтора року тому, але я ще не знала, що це рак. Під рукою просто збільшився лімфовузол, спочатку навіть не болів.

Усім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта

Мене це налякало. Старшому сину Енею було три роки, а Уласу, який народився в серпні, - п'ять місяців. Ми вже жили тут, у селі. У чоловіка Ореста були проблеми з роботою. Всю цю осінь і зиму моє основне світовідчуття було таке, що мені дуже важко. Я дзвонила і плакалася мамі. А вона заспокоювала: "Ну так, з двома всім важко".

Потім мені поставили три різних діагнози – саркома, меланома і лімфома. А болить усе більше, і знеболювальні взагалі не беруть. Ще й Улас висить на грудях.

Я до останнього надіялася, що це помилка, бо якщо є три зовсім не схожих діагнози, то, може, насправді взагалі нічого нема.

На той момент я дуже мало знала про рак. Для мене рак – це було смерть, капець, і українські лікарі це ніяк не розвінчували.

Дуже страшно "нагрібає", коли бачиш, у якому стані твої близькі. Ці обличчя не просто сумні - вони чорні. Це дуже важко пережити. Вони всі теж беруть вину на себе. Повна втрата стрижнів. Мама каже: "Я тобі не помогла". Чоловік ходить, як лунатик, повна безпомічність, бо коли в мене починаються панічні атаки, він нічого не може зробити.

І я зрозуміла, що мені потрібно до психотерапевта, бо інакше я не вигребу. Мені відразу ж порадили жінку, яка веде тілесно-орієнтовану терапію, працює з онкохворими.

"Ноги в руки – і вперед"

Моя психотерапевт каже, що рак – це про любов до себе. Дуже часто про онкохворих кажуть: "Боже, чому цей світ покидають найкращі? Це ж була така хороша людина". А тому, що іноді ці люди мають "поломку" в системі. Вони дуже гарно вміють вилюбити інших і зовсім-зовсім не вміють потурбуватися про себе. Вони, наприклад, думають: "Якщо всім треба сходити в кіно і розслабитися, то я теж піду в кіно й розслаблюся". Тільки їх розслабляє не кіно, а щось інше.

Тому всім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта".

Після перших кількох сеансів у мене припинилися панічні атаки.

І тоді терапевт сказала: "Давай, ноги в руки – і вперед. Або ти це робиш зараз, або ніколи". Вона дуже гарно повертає до відчуття відповідальності. Або ти - нещасна жертва, яка прийняла рішення віддатися у владу цієї медичної системи, яка не працює, або ти починаєш щось робити.

Спочатку я взагалі не думала про лікування в Ізраїлі, бо в мене просто не було грошей на це. Насправді в мене не було грошей навіть на Україну. А вона каже: "При чому тут гроші? Якщо в тебе дійсно є справжня потреба, то в тебе все буде. Хоч я і не знаю як".

І тоді за день я зібрала через Facebook перші три тисячі доларів на лікування і купила квиток до Ізраїлю.

Я не вірила, що зберу таку суму. Я була вражена і ревіла два тижні. У країні жахлива ситуація, війна. А я прошу величезні суми не на тепловізори, а на… на себе. Так, на себе. І не тому, що я зроблю щось хороше, а просто тому, що я є.

Бутерброд за п'ять доларів

В Україні було так. У мене взяли біопсію, прокидаюся після наркозу. Підходить мама з чорним обличчям і каже, що лікарка сказала їй: там саркома, все дуже погано. І те, що в мене недавно були пологи, теж дуже погано.

"Ну то що, мамо, стругаємо дошки?" – кажу.

Потім я їду в Ізраїль з тими самими вихідними даними, а там лікарі до цього ставляться як до задачі, прагматично: "По вашій хворобі є така статистика і такі варіанти рішення".

Лікування відбувається спокійно. Я відчувала хіміотерапію як косметичну процедуру. І в медсестер немає таких облич, ніби вони тебе вже ховають - навпаки, вони всі життєрадісні. Одна з них, родом з Дніпропетровська, навіть забрала мене до себе додому на якийсь час.

Почалася хіміотерапія. Спочатку я намагалася дуже економити. Я точно знала, що якщо їстиму вчасно, кожні три години, то зі мною все буде в порядку. Але якщо пропущу чи затримаю прийом їжі - то ховайся, буде дуже погано. А в Ізраїлі їжа дорога. Якось я була в центрі міста і вирішила, що не буду купувати зараз бутерброд за п'ять доларів, а потерплю, поїду додому і мене нагодують супчиком. Але так не працює. Мені стало погано.

Для мене стало відкриттям, що я взагалі маю право турбувати людей

Коли я приїхала в Київ і пішла до психотерапевта, вона сказала: "Ти для себе визначся, на що люди дають тобі гроші: на хіміотерапію чи на те, щоб ти вилікувалася? Якщо тебе це дуже хвилює, проведи на Фейсбуку голосування: "Чи можу я зайвий раз поїсти бутерброд за п'ять доларів, якщо ваша ласка?"

При цьому я ж знаю, що деякі бабусі, які по радіо почули моє оголошення, поповнюють моїй мамі мобільний на 10 гривень, щоб хоч якось помогти. Це дуже зворушувало і рвало всі греблі.

Навчитися турбувати людей

Психотерапевт каже мені: "Тобі йде енергія, а ти її не пускаєш, бо "я не заслужила", "за що ви мене всі так любите?", "я ж така погана", "я не можу віддячити". А так не робиться".

Тоді я розслабилася і почала їсти.

Після другої хімії в мене були хороші показники, і чотири наступні я вже докапувала з легшим відчуттям. Але в грудні, коли я знову поїхала до Ізраїлю на перевірку, мені показало рецидив.

Думаю, що лише після того я насправді почала щось міняти в собі.

Для мене стало відкриттям, що я взагалі можу турбувати людей, маю право на це. Я завжди заходила в метро і ставала так, щоб точно нікому не заважати. Намагалася ні в якому випадку не створювати незручностей іншим людям. А тут я дійшла до думки, що маю право займати місце в просторі і турбувати когось.

Психотерапевт каже: "Оксана, знаєш, хто нікого не турбує? Мертві. А поки ти жива, тебе всі турбують і ти всіх турбуй. Це нормально. І конфлікти – це нормально. Це фактор росту".

І ще хвороба – це крик про необхідність зробити щось хороше для власного тіла. Полюбити його, щоб воно захотіло жити. Я займалася медитаціями, зі мною займався майстер цигун, я почала просити про доторки інших. І цей досвід багато що змінює в голові і світовідчутті. Шлях до свідомості лежить і через тіло теж. Такий ясний і світлий шлях.

Як збирати гроші

Мені від людей завжди приходило рівно стільки грошей, скільки було потрібно. Ні більше, ні менше. Копійка в копійку.

До рецидиву я зібрала за півроку 30 тисяч доларів. А тоді лише за грудень минулого року ми зібрали 77 тисяч доларів. Це дуже багато за такий час. Я збирала сама, хоча можна ще робити це через доброчинні фонди.

Переважно знайомі направляють до мене інших хворих, щоб я розказала їм про свій успішний збір коштів.

Іноді я даю відгуки на їхні пости в соцмережах. Наприклад, пояснюю: "Твоя агресія до медичної системи і жалість до себе викликають бажання просто прокрутити твоє оголошення, бо це жах, життя в тебе тяжке. І з твого поста це дуже видно. Ти пишеш: "Дайте грошей – я вилікуюсь", але якось не віриться. Треба більше конструктиву. Ці оголошення – це свого роду товар, який ти продаєш в обмін на гроші для свого лікування. Тому ти маєш продавати щось хороше, а не шматок лайна – а тобі за це багато грошей. Продавай щось справжнє, а не "котички, пусички, умиратоньки не хочеться". Бо хоча це зворушливо і це правда, але звичайна психіка цього не витримує".

Пишіть правду і по ділу. Є проблема - і ви її вирішуєте, а не "все пропало". Хоча якщо ви дійсно встали сьогодні з відчуттям "усе пропало", так і напишіть. Та все одно шукайте конструктив. І уявляйте, з ким ви говорите, бо якщо ви кричите в порожнечу і звинувачуєте всіх у байдужості, то ви нічого не зберете.

І ще в цьому всьому має бути якась усмішка, хай навіть гірка.

Олег Карп'як,BBC Україна