загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Змінив автомат на чоботарський молоток

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Шевська майстерня Сергія Шапошніка розташована в невеличкому павільйоні у спальному мікрорайоні Луцька, неподалік обласного архіву. Його відвідувачі не здогадуються, що майстер, який тут трудиться, пройшов нелегкий бойовий шлях у батальйоні «Дніпро-1», під Іловайськом був тяжко поранений, інвалід другої групи. Та попри все чоловік не втрачає оптимізму, живе повноцінним життям.

Ветеран АТО Сергій Шапошнік за роботою у своїй майстерні.

 

Cержант Сергій Шапошнік (крайній ліворуч) серед своїх бойових побратимів в Іловайську. 

Фото автора і з архіву Сергія ШАПОШНІКА.

Боєць із позивним «Волинь»


У добровольчий батальйон «Дніпро-1», як і більшість його бійців, Сергій Шапошнік прийшов з Майдану. Ще не вивітрився з одягу дим столичних вогнищ, як зібрав сумку, попрощався з рідними і поїхав захищати Україну.


Потрапити у «Дніпро-1» було непросто. Ретельно перевіряли кожного: чи є судимість, та навіть привід в міліцію ставав перешкодою для претендентів. Не менш суворою виявилася й медкомісія. У «Дніпрі-1» він був єдиним волинянином. Навіть на касці написав «Волинь». Це слово і стало його позивним. Уже в Іловайську зустрівся із земляками з 51-ї ОМБр і роти «Світязь». Багатьох бачив востаннє, бо під час виходу з Іловайська тоді загинуло дуже багато волинян. Та і сам Сергій лише дивом залишився живим. Спочатку в автобус, яким вони вибиралися з оточення, влучила міна, а згодом, коли перебралися на БМП 51-ї бригади, машину рознесло снарядом. З усіх уціліли лише він та його друг з «Дніпра» Олексій Рубець. Та яке там уціліли.

Сергію розтрощило ліву ногу, Олексію — обидві. Тяжкопоранених, їх підібрали російські військові. Кілька днів полону, а вже потім, бійців як таких, які перебувають на межі життя, передали Червоному Хресту. Щоправда, про долю один одного вони не знали і випадково зустрілися в лікарні імені Мечникова у Дніпрі.


А тоді тяжкопораненого Сергія доправили у Волноваху. Звідтіля таких само, як він, зрешечених кулями і осколками, обпалених і контужених вибухами, бійців гвинтокрилами привезли в Харків. Відправили всіх, окрім Сергія: для нього місця не вистачило.


— Ось тоді я вперше впав у відчай, — зізнається чоловік. — Поле, я один, усі полетіли. До мене підходить якийсь солдат. Прошу, щоб дав мені знеболююче. Він щось вколов. Заснув чи знепритомнів, не знаю. Отямився вже після того, як літак робив посадку в Харкові.


У «Дніпрі» про своїх не забувають


Наступні місяці можна вважати найважчими у житті волинянина Сергія Шапошніка. Тривале лікування у Дніпрі, литовських містах Вільнюсі, Паланзі, госпіталі для інвалідів війни в Луцьку. Кілька складних операцій у Вільнюсі з ампутації лівої ноги. Через зараження крові, оскільки першу допомогу надали надто пізно, різати довелося кілька разів. Ще й досі в голові у Сергія сидять кілька дрібних осколків.


Ділячись спогадами про ті часи, співрозмовник пригадав щемну зустріч зі своїм бойовим побратимом Олексієм Рубцем у лікарні імені Мечникова.


— Поранені, контужені, обсмалені, стікаючи кров’ю, ми лежали з Олексієм у лісосмузі, сподіваючись на порятунок, — розповідає Сергій. — Вирішили, що я поповзу шукати своїх. Але не розрахував сил, за кілька сотень метрів знепритомнів. Перед тим устиг зателефонувати рідним, жінці, попрощатися з ними і, відчуваючи, що можу потрапити в полон, викинув мобілку. Те само зробив і Олексій, щоправда, залишивши при собі картку пам’яті. У Дніпрі в казармі в мене лежав блокнот із завбачно виписаними номерами телефонів. Попросив, щоб привезли. Без надії на відповідь телефоную Олексію Рубцю. І диво, він відгукується. Виявляється, що теж лежить у лікарні ім. Мечникова. Уявляєте, яка то була зустріч, коли нас двох на кріслах-каталках звезли докупи!


З особливою теплотою Сергій розповідає про свого командира Юрія Березу, бойових побратимів.


— Юрій Береза — командир від Бога. Після першого бою дехто почав обурюватися, мовляв, чому нас без розвідки послали. Береза вишикував усіх і каже: «Хто не хоче служити — крок уперед. Скласти зброю». Вийшло восьмеро чоловіків. Він їх у бус і на Дніпро відправив. Правильно зробив, у людях потрібно бути впевненим. Це ж добровольчий батальйон. Не всі уявляли, яка то війна. А потрапивши, зрозуміли, що не потягнуть. Багато хлопців з інститутів прийшли, необстріляні. Патріоти вони були до глибини душі, такі, що мені ще далеко до них. А ось вояки... Я два роки у прикордонних військах прослужив, сержант. Беручи гранатомет до рук, не читав, що на ньому написано. У нас учитель української мови був В’ячеслав Макаренко із Сніжного.

Закінчив інститут, історію України знав прекрасно. Взяв підствольник, показав йому, що потрібно робити. Він потім тішився тим підствольником, як мала дитина. На жаль, загинув під Іловайськом.


Підтримую контакт зі своїм командиром Юрієм Березою, — продовжує розповідь сержант у відставці. — Лежать у госпіталі хлопці з інших підрозділів, розповідаю їм, що мені телефонує командир і питає про моє здоров’я, як справи, а вони не вірять. З оформленням поранення мені дуже допомогли у нашому полку. Посвідчення учасника бойових дій хлопці добивалися, а мені повідомили, що воно вже готове лежить. Я щойно запит дав і майже одразу до мене «Новою поштою» папери прийшли. Навіть лікарі в госпіталі дивувалися, що це в тебе за підрозділ такий.


Справжня щедрість — скромна


Час від часу нашу розмову з Сергієм переривають візити відвідувачів, переважно жінок пенсійного віку. Дехто приносить таке взуття, що інший майстер не взяв би, а Сергій не відмовляє нікому. Навіть бабусі, яка виймає з сумки чоботи із геть тріснутою підошвою-платформою. Зізнається, що ветеранам АТО з добровольчих батальйонів взуття ремонтує безплатно, бере плату лише за матеріали. Знижки діють і для інших учасників АТО, пенсіонерів. Цікавлюся, а як же вдалося облаштувати власну справу.


— Мені в житті пощастило: з підрозділом, що в «Дніпро-1» потрапив, що живим залишився, з лікуванням, пощастило також, що допомогли адаптуватися. Скільки знаю людей, які пройшли АТО, а потім від безнадії поспивалися, дехто руки на себе наклав. Я все життя мріяв про майстерню з ремонту взуття. Навіть на фронті лагодив його хлопцям. До служби працював у шевській майстерні, щоправда, на господаря трудився. З Дніпра зі штабу підрозділу (тепер уже полку МВС) зателефонували дівчата і кажуть, що в Луцьку є бізнесмен Роман Бондарук, знайди його, поспілкуйся.


Роман Бондарук свого часу теж хотів йти у «Дніпро-1», але не пройшов за станом здоров’я. Зустрілися, Роман і питає, чим далі займатимусь. А я такий потухлий сиджу, кажу, що буду десь на роботу влаштовуватися, взуття ремонтувати на господаря.

Поцікавився, чому сам не хочу відкрити. А я все життя мріяв про це. Кажу, що це неможливо. «А я тобі допоможу», — відповідає. І реально безкорисно допоміг збудувати цю майстерню, з усіма документами і необхідними паперами. Там же потрібно купу дозволів отримати, безліч інстанцій пройти. Навіть стелажі металеві віддав. Буду йому за це все життя вдячний. Ніколи не думав, що працюватиму у своїй майстерні. Фонд «Серце патріота» теж дещо допоміг. Обладнання тут моє. Дома в гаражі робив, але в селі заробіток нульовий. По суботах і неділях удома, трохи відпочити треба. Якщо сидиш без роботи, то згадуєш війну, те пекло. А тут немає часу. Кажуть реабілітологи, що добре сидіти біля озера і на хвилі дивитися. На мою думку, найкраща реабілітація — це робота.


Уже прощаючись, дізнаюся від Сергія, що майстерню він відкрив наприкінці жовтня. Має жінку і двох дітей. Дочка минулого року вступила до Східноєвропейського університету імені Лесі Українки на спеціальність «медична реабілітація», а син навчається в десятому класі. На роботу з приміського села Княгининок їздить на автомобілі «Шевроле», який придбав на гроші, отримані як компенсація за поранення.


— Якщо чесно, мало хто знає, що я воював, — зізнається мій співрозмовник. — Люблю людей. Роблю добре, без браку. Слово «дякую» для мене і сьогодні багато чого вартує. А щодо нагород, то найбільшою для мене було, коли з іншого підрозділу підійшов до мене зовсім незнайомий боєць, потис руку і каже: «Ти справжній бандерівець! Молодець, що так воюєш!» Мені так щемно і добре стало. Не знаю, чи залишився він живим. Обличчя моїх бойових побратимів і досі стоять перед очима. Шкода, що багатьох із них уже немає, але жива наша пам’ять про них.

Волинська область.

 Максим СОЛОНЕНКО.

Джерело:
До списку новин