Пенсіонери і вибори: жити, щоб обирати, чи обирати, щоб жити

Тема виборів для України давно стала однією з найпопулярніших. Жодна Верховна Рада не змогла обійтися без галасу про необхідність її дострокової заміни. Дочасні вибори президентів обговорюються постійно (а то й відбуваються). Місцеві вибори теж не примушують на себе довго чекати. Тож живемо, постійно слідкуючи за рейтингами й обіцянками й сподіваючись, що вже цього разу все точно буде краще. Виборчі кампанії, дебати, телеефіри, зустрічі з людьми… Захоплення, довіра, розчарування, зневага, сміттєві баки, зеленка, яйця й борошно. Ну, і звісно, гречка, олія, гривні, а часом навіть відремонтовані під’їзди чи нові дитячі майданчики, які до наступних виборів знову потребують оновлення…

І ось тут не може не з’явитися питання, яке більшість політиків назвали б простим. В Україні просто немає з кого вибрати чи все ж обирати нікому, хоча країна немаленька й виборців, здається, цілком достатньо?

Кілька днів тому відомий український журналіст Дмитро Гордон знову звернувся до болючої теми, причому на цей раз був доволі радикальним, особливо у ставленні до виборців пенсійного віку: «Я зараз скажу річ, за яку мене будуть лаяти, але мені однаково. Я би взагалі заборонив пенсіонерам голосувати на виборах. Я б увів закон, що голосувати можуть тільки платники податків, тільки люди, які живлять бюджет своїми грошима, податками, тому що в них інша психологія. Пенсіонери починають продаватися за гречку, вони в жахливому становищі. Я кажу з позиції того, як краще державі. Державі краще, щоб голосували, обирали депутатів тільки люди, які платять податки до бюджету».

Пояснюючи свою точку зору, Дмитро Гордон сказав, що «спочатку пенсіонерів доводять до скотинячого стану, коли у них немає грошей, у них крадуть ці гроші, а потім їм кажуть: ну що, проголосуємо?», і в результаті до Верховної Ради потрапляє «збіговисько злодіїв, чужих представників, зрадників, деградованих елементів, людей, які прийшли заробляти гроші».

Чесно кажучи, щодо «збіговиська злодіїв», то й заперечувати важко. Так само важко заперечувати, що «10% – нормальні, адекватні, свідомі, розумні люди. Далі – від поганого до дуже поганого. І це наша біда – деградація виборців. Тому коли ми говоримо про поганий парламент, треба починати з поганих виборців». Хоча цифру «нормальності», можливо, можна переглянути в сторону збільшення.

Але що тоді робити з Конституцією? Стаття 38 Основного закону прямо вказує, що «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Окрім того, є й інші статті. Наприклад, «Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними». Або ще: «Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення».

Важко повірити, щоб громадян, які досягли пенсійного віку, пропонувалося визнати недієздатними. Як і хто це собі уявляє? Тим більше, що немало справді важливих посад займають саме оті самі «громадяни пенсійного віку». Тобто лікувати, вчити, керувати фінансовими установами, брати на себе відповідальність, скажімо, у літакобудуванні чи в будь-якій іншій галузі можна й пенсіонерам, а ось обирати владу краще б і не треба?

Та й чи можна назвати виборців поганими, непідходящими чи ще якимись не такими, якщо якість електорату залежить від того, хто і як із ним працює. І якщо люди роблять, м’яко кажучи, дивний вибір, то це свідчить не про низький рівень виборця, причому будь-якого віку, а про ту роботу, яку з людьми провели або й не провели. Щодо молоді, то її виборча активність часто далеко не найвища.

Коли й хто востаннє бачив нормальну виборчу кампанію, яка б не обмежувалася рекламними щитами й телевізійними виступами, які подекуди розбавляються то новими поштовими скриньками в під’їздах, то лавами під тими ж під’їздами?

Не варто дурити самих себе. Виборці нормальні й добре розуміють, хто перед ними. І так само добре знають, що нічого більшого, аніж гречка чи дві сотні гривень від потенційних обранців, вони не одержать. Ніколи. Якщо ж десь і трапляються винятки, то вони, радше, схожі на легенду чи казку — послухати приємно, але на власні очі ніхто цьог дива не бачив. Може, хтось бачив народного обранця, який справді переймається електоральними проблемами? Отими дрібними, побутовими, майже непомітними? Але ж саме із таких дрібниць складається життя.

Звісно, особисто мене переймає і пенсійна реформа, і земля сільськогосподарського призначення, і бурштин (подорожчав страшенно, так і не встигла гарну довгу низку придбати), і скасування депутатської недоторканності. Але можу сказати, що жодне моє звернення як громадянина України до депутата будь-якого рівня розглянуте не було — ні листовне, ні віртуально-фейсбучне, ані будь-яке інше. А я ж електорат високої якості — і освіта університетська, причому з відзнакою, і досвід роботи великий, причому в різних сферах, і громадянська активність висока, і навіть деяку юридичну грамотність можна прослідкувати (принаймні, невіглаством, марновірством чи неадеківатністю тут і не пахне). Та найкраще ставлення до виборця характеризує давнє як світ: «Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас».

А якісний виборець, щоб, панове, знали, — то не окремий біологічний вид. Більше того, не залежить ані від ареалу проживання, ані від ваги гречки. Якість виборця залежить тільки від того, наскільки його поважають і наскільки до нього дослухаються. А як повага обмежується одноразовою гречкою, то і якість така. Ще й дякуйте, що гречана та якість, а не гречаної січки, добре міллю побитою.

До речі, може, недієздатними деяких депутатів визнавати, а зовсім не виборців? Чи хоча б із довідками відповідними на таку високу й серйозну посаду брати?

Зінаїда Царенко