70 років разом: пара зі Збаража розкрила секрет щасливого шлюбу

28 липня Мирослав і Ганна Біркові зі Збаража відзначили 70-річчя подружнього життя – Благодатне (або ще називають – Вдячне) весілля. У 1947 році, якраз на празник святого Володимира, вони стали на рушник щастя… Стільки літ у парі! Істинно, що справжнє кохання послане Небесами.

Сьогодні «нареченому» уже 92 роки, а «нареченій» – 87. Тоді ж, у далекому 47-у, коли ставали на весільний рушник, Ганні виповнилося сімнадцять, а Мирославові – двадцять два…

Складні часи. Складна історія. Складне життя. Доля оберігала почуття закоханих. Нанизувала день на день, рік на рік, аби довго прожили в злагоді і любові…

Він

Мирослав Бірковий народився 1925 року в селі Селиська на Львівщині. Мама померла, коли йому виповнилося всього 2 роки. Надалі про малого Мирося, його старших двох братів і сестру турбувався тато Андрій. Багато часу він приділяв вихованню дітей, ходив із ними до церкви, змалечку привчав жити в єдності з Богом. Згодом одружився вдруге з чуйною жінкою Елеонорою, яка замінила дітям матір.

Свого часу Андрій Бірковий був сотником січових стрільців у війську Симона Петлюри. За це більшовики запроторили його до тюрми, де він зник безвісти назавжди. Сім’ю тоді відправили у північний Казахстан.

Під час Другої світової герой нашої публікації Мирослав Андрійович пройшов розвідником-картографом бойові полігони від Орловсько-Курської дуги аж до Праги. У квітні 1944 року визволяв і Тернопіль. Мирослав Андрійович пригадує, що місто в той час було вщент розбомблене, вцілілі люди ховалися у підвалах. Більшість тернополян втекла від кровопролитних боїв у довколишні села.

Коли повернувся з фронту, жити вже було ніде. Тоді 20-річний юнак вирушив до тітки Софії Налукової у с. Курівці Зборівського району. Вона, як і її покійний чоловік Петро, була директоркою сільської школи. 

У тім селі жила Мирославова доля на ім’я Ганна.

Разом з Мирославом у Курівці з війни повертався Андрій Чортик – старший брат майбутньої дружини, який запросив товариша на вечерю. Тоді Мирослав вперше побачив свою Ганну, дівчині було 15 років. Чорні брови, карі очі, коса до пояса, – вона була красива, як весна! Через два роки Мирослав повів свою Ганну на весільний рушник.

Вона

Ганна Петрівна народилася у селянській сім’ї 87 років тому. Батька вона втратила ще до війни, тож аби прогодувати сім’ю, діти важко працювали змалечку. Крім Ганни у матері було ще трійко синів.

Дівчина також звідала нелегкого життя. Рано помер батько. У матері-вдови залишилося четверо дітей. Троє синів і донька – як і в родині Біркових. Було сутужно. Аби не голодувати, доводилося тяжко працювати. В ті часи покладалися тільки на свої руки. За роботу бралися й діти. В одинадцять років Ганна уже жала збіжжя…

Якось пізньої осені дівчина почула на подвір’ї голоси, а коли виглянула у вікно, то поруч з рідним братом помітила незнайомого солдата. Ним виявився її суджений Мирослав.

На весілля дівчина одягнула український стрій – вишиту сорочку, спідницю з запаскою, а замість фати – віночок з пістрявими стрічками. Мама підготувала донці скромне придане – кухонне начиння, подушку, перину, вишите вбрання.

Він – її небо, вона – його сонце. Він – її всесвіт, вона – його світ…

Шлюб Мирослав і Ганна брали підпільно, адже в ті часи віруючих переслідувала радянська влада. Вінчав подружжя Біркових місцевий греко-католицький священик.

Весілля справили скромно, але в дружньому, теплому колі. За словами подружжя, на всіх гостей тоді було дві пляшки горілки, яку пили малими порціями, так званими «наперстками». Зате чоловіки могли розкошувати біля бочки домашнього добротного пива.

Після одруження молода сім’я спочатку жила у домі Ганни, потім переїжджали за місцем роботи чоловіка. Мирослав Андрійович був заввиробництвом у видавництві «Вільне життя» в Тернополі. Сюди щодня доїжджав паротягом, що в народі мав назву “махорка”. Згодом став директором друкарні в Копичинцях, потім його перевели в друкарню в Збаражі. Тут Біркові звели свій дім, виплекали сад.

Через певний час Мирослав Андрійович покинув друкарню, оскільки місцева влада поставила ультиматум – вступити в комуністичну партію або залишити роботу. Порадившись з дружиною, чоловік покинув справу. Згодом влаштувався бухгалтером-експедитором у районному відділі освіти.

Мирослав і Ганна народили та виховали трьох синів Теодозія, Володимира і Юрія. Хлопці, зізнається подружжя, стали для них найбільшим сенсом та скарбом життя. Синів виховували добрим словом та власним прикладом, руки на них ніколи не піднімали.

— Увесь час ми присвятили своїм хлопцям, — розповіла Ганна Петрівна. — На вечірки чи забави не ходили, хіба в кіно, бо у Копичинцях кінотеатр був через дорогу від нашої хати. Поки наймолодший не став школярем, я не працювала – дбала про хлопців вдома. Бо дитсадків тоді вдосталь ще не було. Та й жаль мені було залишати дітей на чужу людину. Однак вважаю, виховувати дітей – це найтяжча праця.

Тепер Мирослав і Ганна Біркові – щасливі дідусь і бабуся 8 внуків і 9 правнуків.

За словами сина Юрія, його батьки прожили в щасливому шлюбі так довго завдяки терпеливості Ганни Петрівни, яка повсякчас наполягала на здоровому способі життя своїх хлопців.

– Мама і тато вміють пробачати один одному, – розповів Юрій Мирославович. – Якщо й коли погнівалися, то від сили це тривало півдня. Взаємна повага і терпіння – найголовніший секрет подружнього щастя батьків. А ще – просто треба любити, поки й віку відміряно. Любити – і все.

Квітослава Вінчук