Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
25 вересня видатному українському співаку Анатолію Солов’яненку виповнилося б 85 років.
Йому аплодували прихильники оперного співу у «Метрополітен-опера», «Ла Скала», «Большом». Йому пропонували залишитися в Італії та Росії, але серце Анатолія Солов’яненка назавжди було віддане Україні. Він був одним із небагатьох українських співаків, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу
Навряд чи сім’я звичайних шахтарів з міста Сталіне (нині Донецьк), в якій народився Анатолій Солов’яненко, припускала, що колись їхній талановитий син збиратиме аншлаги в найвідоміших оперних театрах світу. Втім родина Солов’яненків була співочою. Унікальний тембр голосу мав батько, шахтар з діда-прадіда. У нього був драматичний тенор. У молодості він разом із дружиною співав у аматорських виставах опер «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка та «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. Анатолій змалку брав участь у художній самодіяльності, співав дискантом. Коли хлопець поділився з рідними мріями про кар’єру співака, голова родини сказав: «Спершу набудь професію, а потім співай».
Спроба вступити до Ленінградської консерваторії не була вдалою, тож довелося дослухатися батькової поради. Анатолій Солов’яненко став студентом Донецького політехнічного інституту, а улюбленою справою займався в художній самодіяльності. Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це потребуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.
Анатолій Борисович усе життя зберігав зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», де занотовував кожний урок від майстра. За десять років — з 1952-го по 1962-й — цей славетний педагог дав Солов’яненку рівно тисячу уроків.
Політехнічний інститут він закінчив із відзнакою. А коли при розподілі попросив залишити його в Донецьку, щоб не переривати заняття вокалом, то ректор саркастично зауважив: «Я не знав, що наш політехнічний інститут готує співаків». Цей епізод, до речі, яскраво відображено в художній стрічці кіностудії імені Олександра Довженка «Прелюдія долі», присвяченій творчості видатного співака. Зрештою Солов’яненка призначили викладачем кафедри нарисної геометрії Донецького політехнічного інституту.
Наполегливі заняття в Олександра Коробейченка стали прологом до того фурору, який спричинив співак 1962 року на огляді народних талантів у Києві. Компетентне журі з відомих українських співаків, затамувавши подих, слухало виступ молодого гірничого інженера. Впевнено і професійно виконавши твори зі світового тенорового репертуару — арію Радамеса з «Аїди» Джузеппе Верді й аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Блазні», — Солов’яненко підкорив усіх присутніх манерою співу і незрівнянною легкістю верхніх нот.
Його відразу ж запросили на посаду стажиста до Державного академічного театру опери і балету імені Шевченка. А згодом Анатолій переміг у конкурсі, який забезпечив йому право стажуватися у всесвітньо відомому оперному театрі «Ла Скала». «Дуже багато дало мені стажування в Мілані, — розповідав Анатолій Борисович. — Зі мною займався відомий маестро Дженнаро Барра, який колись співав на італійській сцені разом із Шаляпіним, дружив із Собіновим…»
22 листопада 1963 року Солов’яненко дебютував на київській оперній сцені партією Герцога в опері «Ріголетто». За рік він досяг і першого міжнародного успіху — посів друге місце на пісенному телефестивалі «Неаполь проти всіх». А 1977 року першим серед тенорів з СРСР був запрошений до відомого нью-йоркського театру «Метрополітен-опера», де взяв участь у 12 спектаклях. Хтось інший, мабуть, скористався б нагодою, щоб залишитися за кордоном. «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою, — згадувала дружина співака Світлана Дмитрівна. — Йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».
Прізвище як знак долі
Співаки та музиканти, з якими виступав та приятелював Анатолій Солов’яненко, відзначають головну його рису — він ніколи не намагався догодити своїм репертуаром радянському смаку. Він знав, що його сильна сторона — саме народні пісні та оперні арії, в яких його голос розкривався в неповторній красі та гармонії.
Рашид Бейбутов, естрадний та оперний співак:
«У концерті співав дзвінкоголосий Анатолій Солов’яненко, в якого саме прізвище — знак долі. Справді, немов для солов’я, для цього артиста немає меж діапазону. Неначе граючись, бере неймовірно високі ноти, легко і просто розсипає звуки сліпучим каскадом. І все це не просто для того, щоб переконати в щедрості своїх вокальних можливостей, а щоб створити образ української народної пісні «Місяць на небі», такий ясний і правдивий».
Любов Казарновська, оперна співачка:
«Народ знав і любив його голос, чекав на зустріч з ним у будь-яких умовах — на радіо, на телебаченні, в живих концертах… Анатолій Солов’яненко дійсно дарував своє мистецтво дуже щедро. Він був не лише чудовим оперним співаком із дивовижним голосом, з яскравим, дзвінким, летючим, дійсно тим голосом, який ми називаємо італійським…
Плоттю та кров’ю, душею та серцем його були українські пісні, які він виконував так, як ніхто інший. Тому що цей заливчастий тембр, якесь зовсім вільне регістрове володіння і це дивовижне слово, яке він подавав завжди дуже яскраво, з душею, з таким внутрішнім поривом — ось що вирізняло виконання пісень Солов’яненком. І тому публіка дарувала йому своє серце і любов».
Лідія Качалова, оперна співачка:
«Вперше я його почула 1955 року. Він зайшов у гримерну розспіватися. І раптом задзвеніли шибки у вікнах, це було неймовірно. Його голос піднявся на дивовижну висоту і взяв цю ноту. Згодом я співала з Анатолієм у «Травіаті». Солов’яненко тоді тільки повернувся з Італії й співав італійською. Наші вокалісти попросили мене дізнатися, як Анатолій дихає під час спектаклю. У другому акті «Травіати» Віолетта довго обіймається з Альфредом, і в цю мить я зрозуміла, що він дихає ребрами спини. Не кожен артист так може».
«Я раб свого голосу», — казав іноді Анатолій Борисович. Насправді «рабством» було служіння мистецтву і насамперед народу. «Чому я так часто співаю безплатно або за мізерну платню? — перепитував Солов’яненко і відповідав: — Тому що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які неспроможні заплатити за квиток багато, в них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, гадаю, завдячуючи їм, воно житиме».
За свідченням музикантів та композиторів, Анатолій Солов’яненко завжди залишався учнем: вдосконалювався, цікавився різними аспектами життя. З ним любили спілкуватися — окрім ерудиції, він вирізнявся інтелігентністю, добротою, скромністю й неабияким талантом, до останнього дня був вірний своїй професії.
Солов’яненко співав як у фешенебельних театрах та палацах, так і у простих будинках культури та на стадіонах. При цьому його слухали, затамувавши подих, ніхто не наважувався підспівувати видатному артисту, як це нерідко буває на концертах поп-музики. Співак виконував відомі арії, романси, і народні пісні — українські, італійські, російські. Його розуміли всі — підлітки і пенсіонери, робітники, селяни, елітна публіка. Мистецтво Солов’яненка було досяжним і конструктивним, воно об’єднувало людей.
За 30 років у Національному театрі опери і балету Солов’яненко виконав 17 оперних партій, записав 18 грамплатівок з аріями, романсами, піснями. На його честь названо малу планету — «6755 Солов’яненко». І хоч Анатолій Борисович не був членом партії, він став народним артистом СРСР і лауреатом Ленінської премії, яку передав у Фонд миру. А 1980-го нею відзначили тільки двох безпартійних — Анатолія Солов’яненка і Аркадія Райкіна, що було безпрецедентним випадком.
3 липня 2008 року за значний особистий внесок у розвиток української культури і мистецтва народному артисту України Анатолію Борисовичу Солов’яненку було посмертно присвоєно звання Героя України.
«Без знання найкращих зразків фольклору неможливо уявити собі музично виховану, освічену людину, — наголошував Анатолій Борисович. — Народна музика завжди була й залишається найбільшим надбанням кожної нації». Нагадаємо, що Солов’яненко — уродженець Донецька, в якому театр названо на його честь і де встановлено пам`ятник видатному українському тенору. А чи пам’ятають нинішні прихильники «руского міра» на Донбасі, на яку висоту підняв і як гордо проніс через усе своє творче життя прапор української народної пісні й романсу їхній знаменитий земляк? Чи не стерлося в пам`яті, як натхненно співав Анатолій Борисович українські пісні й романси на концертах, з яким трепетом та любов`ю в серці був вірний рідній землі та мові, не спокусившись на фантастичні матеріальні блага за кордоном?!
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
