Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
Від них відмовилися родичі, не здужає допомогти держава, та й самі вони вважають за краще голодувати, але жити у власному будинку. Сотні людей літнього віку уздовж лінії розмежування живуть в розрусі, холоді і голоді. Для таких людей у прифронтовому місті Часів Яр волонтери організували спеціальний хоспіс. Місце, яке для багатьох стало останнім прихистком від війни, та й від банальних злиднів.
Волонтерський Будинок для літніх людей у місті Часів Яр на Донбасі.
«Його заснували, щоб вивозити старих, непотрібних, покинутих з розбитих будинків, з підвалів», – пояснює засновник хоспісу Євген Ткачов.
Два звичайні житлові будинки стали притулком для людей похилого віку з прифронтових міст і селищ. В одному живуть бабусі, у другому – дідусі.
На порозі зустрічає Іван Іванович. Він усе намагається з хоспісу втекти додому – в окуповану Ясинувату. Але його в черговий раз упіймали.
«Іванович, на жаль, в «тому житті» занадто багато «начудив», не дуже добре ставився до сім’ї, але, попри це, його дочка і дружина – віруючі, тому йому пробачили. А через те, що він психічно не те що неадекватний, але трохи з «веселинкою», вони попросили його – сюди, тому що немає можливості жити разом, утримувати», – розповідає Євген Ткачов.
Іван Іванович, житель хоспісу
Іван Іванович – єдиний, до кого приїжджають родичі. Разом із ним у будинку живуть ще шестеро осіб.
«Ось найстарший наш мешканець, – підходить до літнього чоловіка, який лежить на ліжку, Євген Ткачов. – Діти живуть у Росії, дуже забезпечені, один з них військовий, викладає в академії, але коли зв’язалися з цього приводу, вони попросили: ну, як помре, повідомте».
Йому – 92 роки. Володимира Никифоровича привезли з холодної і порожньої квартири селища Миронівський, що неподалік Дебальцева. Тут він перебуває восьмий місяць.
– Погано, що лиж немає, – переймається чоловік.
– Куди б ви поїхали на лижах?
– Ну куди-небудь вище, щоб з трампліна стрибнути.
Володимир Никифорович, найстарший мешканець хоспісу
Наймолодший житель хоспісу – Віталій з Авдіївки. Щоправда, його точний вік – загадка. Та й ім’я з прізвищем вдалося дізнатися лише нещодавно.
«Був обстріл, була контузія, потім – лікарня, в лікарні стався інсульт, половина тіла не працює, нормально не розмовляє. І невирішена ситуація з документами – це зараз найбільша проблема», – каже Євген Ткачов.
Віталій з Авдіївки
«У нас тут бабуся Маша була, така ситуація: вона два дні не дочекалася своєї пенсії, тобто півроку це все робили-робили, а за два дні до отримання пенсії вона померла», – розповідає Ткачов.
Зараз у будинку навпроти живуть десять літніх жінок. Головні їхні розваги – книги і серіали по телевізору.
«Галюся у нас із самого початку, а це у нас Люба, Любочка з Мар’їнки, вона постраждала від обстрілів», – знайомить із жителями будинку тутешня працівниця.
В іншому будинку живуть десять літніх жінок
Любов назвати «бабусею» – складно. Жінка пережила дві операції і зараз, хоч і з труднощами, але вже ходить. Більшість її сусідок навіть говорити не можуть.
«Ось Люда, яка сидить біля телевізора, не пам’ятає ні літер, нічого. Одного разу я до неї прийшла дивитися телевізор, там годинник висить, вона хотіла запитати «котра година», а вийшло – «скільки коштує». Я як почала сміятися, я – взагалі дурносміх – жах. І болить, і мучусь, але тільки «ха-ха» – і все, не сумую взагалі, і дівчат теж смішу», – усміхається жінка.
Любов з Мар’їнки
Любов, як видужає, планує переїхати до дочки. Але вона, мабуть, виняток. Для інших хоспіс став останнім притулком.
«Один син убитий під Горлівкою, а другий – не знаю де, він закінчив духовну академію, а де – я не знаю. Кому старі потрібні – це тягар», – розмірковує тутешній літній чоловік.
Чоловік переконаний, що «літні люди нікому не потрібні»
«Як кажуть, самотність, голодовка, самотність – нічим не заміниш, замінити можна тільки цим будинком, у який мене підібрали», – розповідає інший житель будинку.
Всі вони не можуть претендувати на місце в державних пансіонатах для літніх, бо у кожного формально залишаються родичі. Щоправда, реальна їхня сім’я тепер тут.
«У чому винна держава, якщо діти не хочуть доглядати за своїми батьками? Інша проблема – в психології, в характері самих літніх, вони готові там вмирати, в цих поганих умовах, але не переїжджати сюди. Бо як би тут не було ситно і тепло, але для тих людей, які прожили в «свободі» свої 80 років, то для них це хоч і золота, але клітка», – пояснює Євген Ткачов.
Євген Ткачов, ініціатор створення Будинку для літніх людей
Ось й Іван Іванович, поки інші після обіду готуються до тихого часу, знову поглядає на двері, за якими, упевнений він, його рідна Ясинувата.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
