Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
Закарпатка Василина Она з Тячівського району донині зберігає давні традиції ткацтва. У цю справу вкладає не тільки час, але й душу. У молодості доленосний вибір зробила на користь роботи в ткацькому цеху.
Тоді протягом 3 місяців жінка опанувала ремесло і почала самостійно виготовляти барвисті тонкорунні килими із вовни. Займається цим досі - на майже 100-літньому верстаті.
В юності, в далекому 1965 році, у неї був вибір: піти працювати на місцевий цегельний завод або до ткацького цеху. Обрала друге, за три місяці опанувала ремесло і почала самостійно виготовляти барвисті тонкорунні килими. Наставницею Василини була знана далеко за межами Закарпаття майстриня художнього ткацтва Гафія Візічканич. Коли підприємство розпалося, Василина Она викупила кросна, за якими працювала, привезла додому. З тих пір це її улюблене робоче місце.
Коли є замовлення, трудиться пані Василина за верстатом і по 16 годин на добу. Втім, каже, для неї це швидше відпочинок, аніж праця: «Це робота невимушена: коли маю бажання – працюю. Вона мені дуже любиться і приносить задоволення». Домотканими рукотворами застеляють м’які меблі, стільці, використовують як килимові доріжки на підлогу. Тішать очі вигадливі орнаменти, кожен з яких має свою назву – «вусики», «метелик», «хмари», «хвилі». Деякі з них традиційні, а деякі елементи майстриня нафантазувала сама. Кольорову гаму Василина Михайлівна обирає на власний смак або за бажанням замовника. За нитками для майбутніх килимів їздить до Тячева, купує одразу з сотню мотків.
Люди охоче купують вироби від закарпатської майстрині в якості сувенірів та подарунків. Серед замовників продукції – односельці, знайомі, власники меблевих магазинів. Люди охоче купують вироби від Василини Они – як сувеніри, подарунки, возять за кордон – до Чехії, Польщі.
«Оце ничельниці, це бердо, а от грабельки», – знайомить зі своїм «інструментом» господиня. – Внизу натискаю лапки, які приводять у рух кросна. Головне – до цього ремесла треба мати любов, а без того нічого не вийде».
Ціну на килимки пані Василина підвищувати не збирається. Каже, що людям зараз і так важко живеться, а їй цілком вистачає пенсії.
Василина Она – вже, мабуть, єдина в усій Україні майстриня, яка зберегла до наших днів давні традиції килимарського ремесла. Хоча кросна, розповідає пані Василина, ще є вдома у людей, адже після закриття цеху викупили всі верстати, та доля їх сумна – зазвичай, припадають пилом на горищах. Є ще майстрині, які виготовляють вовняні ковдри – джерги, і в Новоселиці на Тячівщині, і на Гуцульщині.
«А таких килимів, як я тчу, більше ніде не роблять», – каже майстриня. І трохи шкодує, що ткацтво не викликає цікавості у молоді. Навіть шестеро дітей майстрині обрали інші заняття у житті. Колись школярі приходили до пані Василини на екскурсії, а зараз і того немає. Щоправда, недавно у сільському будинку культури їй влаштували зустріч, під час якої розповідала про свій промисел. Для популяризації традиційного ремесла, вважає жінка, треба знайти спонсора, який би допоміг придбати верстат, основу, нитки. А ентузіастів у наш час бракує. Туристи теж не часті гості в оселі майстрині. Каже, приїжджають хіба друзі дітей, цікавляться, фотографують.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
