Гаврилюк прийшов із передачею ранесенько з львівського потягу. Тоді взагалі не міг уявити, що той чоловік у трусах також артист. Гаврилюку було 17, і видавалося, що кожен артист чи кіноартист повинен виглядати, як Миколайчук: світлий, гарний, з глибокими сумними очима. А Брондуков аж ніяк не виглядав на такого героя....
— Вже потім, коли сімейство Миколайчуків залишило ночувати у себе, а згодом і жити, а поруч з вами були ще й Брондукови, ти відкрив для себе цього геніально обдарованого самородка?
— Борислав показував мені Київ. Цікаво і весело розповідав про кіно і як воно знімається... Ми не відразу перейшли на «ти». Правда, з Миколайчуком ми були на «ти». Знаєте, є категорія людей, до яких я ніколи не зміг звернутися на «ти», хоча багато пережито разом — і доброго, і поганого. Костеві Петровичу Степанкову не міг, як і Леонідові Федоровичу Бикову...
— На першому курсі ти одружився, і жили ви в однокімнатній квартирі трьома сім’ями.
— Ах, які часи були! Брондуков після драми з першою дружиною одружився з Катериною, значно молодшою від нього. Впродовж усього подружнього життя вона була вірним його янголом-охоронцем. Ось ця любов, всі женячки відбувалися в квартирі Миколайчуків...
Хоча зовні Борислав видавався таким смішним, але був дуже глибокою людиною, про що свідчать його ролі. Він не був артистом певного жанру — драматичним, трагедійним чи комедійним. Проте і в нього було багато драматичних ролей, які, на жаль, мало хто знає. Тому глядачі часто сприймають Брондукова як актора комічного жанру.
Варто сказати, що далася взнаки роль п’янички, яку він зіграв просто філігранно у фільмі «Афоня». Хоча роль там зовсім невеличка, але виділена з-поміж інших народом.
Була в нього у геніальному фільмі Леоніда Осики «Камінний хрест» роль злодія, яку відзначили згодом премією «За кращу чоловічу роль» на Всесоюзному фестивалі. Якраз наближався черговий ювілей вождя народів Леніна. І хтось з газетярів задав Брондукову запитання про яку роль мріє. «Как же, рєбята! Как каждий савєтскій артіст — Лєніна!». Журналістам відняло мову, почали хутко збирати мікрофони і задкувати. А Броник дордає: «Да нє пєрєживайтє, рєбята! В тєатрє сатіри»!
— Перший фільм, у якому ви зніматися разом, стала «Анничка», 1968 року. Саме кіногерой Брондукова змушував тебе босими ногами танцювати на склі гуцульський аркан.
— Парадоксальна ситуація: у житті ми були друзями, а в кіно грали ворогів. Після прем’єри «Аннички» я почав роботу в фільмі Леоніда Осики «Захар Беркут». Знімальна група разом з Іваном Миколайчуком і Бориславом Брондуковим приїхала в містечко Хотин, де мали відбуватися зйомки. Містечко невеличке, всі навколо знають один одного, люди привітні, усміхнені. Нас усією групою запросили на буковинське весілля. Лише я ввійшов на подвір’я, як з усіх боків почув шепіт: «Це той хлопець, який танцював на склі». Про весілля всі на якийсь час забули — оточили і почали просити повторити «смертельний номер». Брондуков:»Зараз станцює!» — запевнив він гостей. — «Несіть шампанське»! Господарі принесли два ящики шампанського. Броник з серйозним виглядом Почав розбивати пляшки, підготовлюючи «танцмайданчик»...
Я жахнувся і... втік городами...
Після «Аннички» разом із Брондуковим ми знімалися у стрічках «Кармелюк» та «Небилицях про Івана». Борислав у роботі був дуже самостійний. Кіносценарії були недосконалими і треба було вносити свої поправки. Брондуков чи не кожну роль допрацьовував і додумував. Сюжетно готував персонаж, свій образ. Дуже не любив режисерів, які давали примітивні завдання і гралися у великих. Броник дружив із Осикою, справді великим кінорежисером, який вмів працювати з акторами. Якщо й були у нього зауваження, то з якоюсь особливою повагою міг підійти до кожного артиста і дуже ввічливо прошептати на вушко, даючи певні вказівки. Борислав любив працювати саме в такій манері, як і кожен з нас.
— Коли подивитися на зіграні ролі, яких у Б. Брондукова понад сотня, то, вони дуже різні...
— Навіть пластика у нього різна, на відміну від багатьох наших «великих» кінозірок. Його полюбили кінорежисери і десь із середини 1980-х запрошували на зйомки.
Іван Миколайчук і Борислав Брондуков дружили ще зі студентської лави, навчаючись на одному курсі Театрального інституту. Вони один одного дуже доповнювали. Івана тепер змальовують як драматичного чоловіка, хоч у житті він був реготуном. Правда, хоча Миколайчук сам був із гумором, все ж більше цінував Броника за його жартівливу неповторність. У Івана складне було життя, постійно закривали сценарії, не давали працювати, КДБ невсипущо слідкував. Весь час чигала якась біда. Броник же, окрім усього, був тактовним та інтелігентним. Коли бачив чергові негаразди свого друга, то за 10—15 хвилин робив так, що Іванові ставало на декілька миттєвостей, які переростали в декілька днів, світліше на душі й забувалися всі біди...
Втрату Івана Броник пережив надзвичайно важко. Це також драматична історія: йому навіть не сказали про це. Він був перший і останній раз з Катериною десь на відпочинку (по-справжньому відпочивати ніколи не вмів), і його не було на похороні. Друзі не знали, де він є (тоді мобільних телефонів не було). Мене, телеграма застала в Таджикистані, і я ледь встиг на похорон...
Коли Броник повернувся, то часто ходив на могилу Іванову і міг сидіти по півдня на Байковому кладовищі...
Коли почалося звертання українського кінематографу, Брондуков почорнів, бо вважав, що його талант став непотрібний державі. Борислав нажив чотири інсульти! Та навіть після другого інсульту він ще знімався в кіно...
Знаєте, в моїй пам’яті Броник залишиться веселою людиною невеселої епохи, супермайстром епізодів і з кожної ролі міг зробити «цукерку»! Неповторний виконавець ролей алкоголіків, пройдисвітів і просто недалеких людей був справжньою зіркою, і таких талановитих, дуже органічних артистів на екрані, як Брондуков, нам зараз дуже не вистачає... Я часто загадююсь питанням: за що Господь так довго мучив Борислава? Шість років він був паралізованим! Вважаю, що найбільшим пам’ятником для митця стане розквіт українського кіно.
ДОВІДКА
Борислав Миколайович Брондуков народився 1 березня 1938 року в невеликому селі неподалік від Києва. Закінчив гірничий технікум, працював на заводі «Арсенал». У 23 роки вступив на кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. З 1965 року Брондуков — актор Київської кіностудії.
Його дебют на екрані відбувся в 1962 р. у картині Сергія Параджанова «Квіти на камені». Брондуков зіграв назку епізодичних ролей у таких відомих фільмах, як «Вій», «Небезпечні гастролі», «Якщо є вітрила», «Крок з даху»... Проте вперше був відзначений публікою у стрічці «Здрастуй і прощай».
Поступово, картина за картиною, Борислав Брондуков став завойовувати серця глядачів, а разом із тим — визнання режисерів. І хоча центральних ролей йому одразу не пропонують, силою свого таланту Брондуков навіть в епізодичних ролях таких фільмів, як «Афоня», «Табір іде в небо», «Премія», «Гараж», пізніше — «Осінній марафон», «Жорстокий романс», запам’ятався і полюбився публіці.
І ось він грає головні ролі, причому не зовсім у своєму амплуа: героя-коханця, нехай і злегка комічного, в картині «Вас чекає громадянка Никанорова» і в суворому пригодницькому фільмі «Тривожний місяць вересень». Дістається йому і велика роль поліцейського інспектора в телесеріалі про Шерлока Холмса...
Героїв Брондукова вирізняє внутрішня незворушність у поєднанні із зовнішньою активністю, які завжди ведуть до непорозумінь і абсурду. Людський тип дуже впізнаваний, що вносить протягом життя дурість і ахінею, але все ж не настільки лиховісний, щоб викликати ненависть, зате цілком гідний глузування. Актор дуже точно вгадав і висловив цей поширений характер сучасників.+
Останній раз на екрані актор з’явився в 1997 році, в картині «Хіппініада, або Материк любові», після чого у нього стався третій інсульт, і йому стало важко рухатися і розмовляти.
Помер Борислав Миколайович 10 березня 2004 р. у Києві, похований на Байковому кладовищі.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
