Не виходять з квартири і наступні старенькі на нашому маршруті – чоловік і дружина, обом уже за 80, обидва – незрячі. Вона – інвалід дитинства, він – втратив зір у старості. Ми піднімаємося до них на четвертий поверх пішки – це важко переборна перешкода для незрячих людей такого віку. Ліфта в будинку немає.
- У них там трохи безлад. Постійно пропоную щось прибрати, але старі зляться – якщо перекласти якийсь предмет, вони його потім просто не знайдуть, - розповідає нам Люба. Вона намагається сама тягнути обидва пакети з пайками і дуже протестує, коли ми намагаємося їй допомогти. Люба – жінка в хорошому сенсі бойова і активна, і дуже добра. Зі старими працює вже вісімнадцять років. Їй самій до пенсії залишилося всього кілька років, однак на відміну від її підопічних, у Люби є сім'я, діти й онучка.
- Я вже всіх тут знаю в окрузі. Багато, звичайно, повмирали вже за цей час, - зітхає соцпрацівниця. Прошу її сфотографуватися, але вона відмахується від мене папірцями зі списком адрес і відвертається. - Робота це така... До кожного потрібно вміти знайти підхід.
Люба вчить своїх підопічних не реагувати на провокації і нікому не вірити – навколо чимало шахраїв, які намагаються нажитися на безпорадних старих людях. Одного разу до незрячої пари, розповідає вона, прийшла жінка, яка назвалася соціальним працівником. Сказала, що їм нібито належить продуктовий набір, але для цього потрібно залишити свої контактні дані і заплатити якийсь "благодійний внесок".
- Вони їй сказали: "У нас є людина, яка нам все безкоштовно принесе". Зорієнтувалися! - пишається Люба.
У людей похилого віку, з якими працює Люба і Starenki, нікого немає – в силу різних причин. Дві сестри – Карина Василівна і Лариса Василівна, живуть разом.
- У Карини був син, льотчик. Колись вони жили в Феодосії. Він загинув, - коротко прояснює ситуацію Люба.
Деяких підопічних Starenki "бабусями" ніяк не назвеш. Ірина Василівна – висока, міцно збита жінка з рівною поставою. На вигляд можна дати років п'ятдесят. Однак у неї діабет, що дуже ускладнює їй життя, ноги болять, пересуватися важко.
- Вона забрала до себе маму, тому що у мами – перелом шийки стегна, вона не встає, - пояснює Люба. В однокімнатній квартирі Ірини Василівни її мама, срібна тонка бабуся, сидить на дивані біля проходу перед маленькою табуреткою і щось чи то шиє, то чи клеїть з обрізків старого лінолеуму.
- Я ж не встаю, а нудно, робити щось треба, - знизує вона плечима. Ірина Василівна киває. Помічаю, що на її ногах – різні тапки. Схожі, але все ж – різні. Десь в кінці кімнати на забрудненій подушці лежить невеликий кудлатий пес. Дихає важко, відразу стає зрозуміло – він теж хворіє.
Не в'яжеться слово "бабуся" і з Лілією Миколаївною, наступною підопічної в цей день. Це висока жінка з коротко стриженим волоссям, пофарбованими в чорний колір. Вона теж тримає рівну поставу, чорні лосини підкреслюють досить стрункі ноги і округлі, підтягнуті стегна. На перший погляд здається, ніби вона в минулому була спортсменкою – вміє тримати себе.
- Співачка я, – зніяковіло відводить погляд Лілія Миколаївна, стоячи в проході кімнати. Прямо посередині, біля дивана – невелика тумбочка на коліщатах, на зразок тих, що стоять у ліжок в лікарнях. На ній – дві чашки з водою і гора таблеток. Таку картину бачу в квартирі, напевно, у всіх стареньких на нашому маршруті.
Лілія Миколаївна колись співала в Національній заслуженій академічній капелі Думка. Володарка голосу альт. Зараз голос жінки сів і захрип. Сама вона пов'язує це з астмою, яка розвинулася у неї на нервовому грунті – два роки тому у жінки помер чоловік.
- Ви заходьте, я коли-небудь заспіваю вам. Коли голос повернеться, - киває жінка. - Але тільки я ж естраду не співаю, я співаю класику... Вам, молодим, це хіба ще цікаво?
Навколо чимало шахраїв, які намагаються нажитися на безпорадних старих людях
Під кінець нашого маршруту виходить, що в одному дворі в сусідніх будинках живуть відразу три бабусі зі списку Люби. Одна з них – Нонна Іванівна, тримає зв'язок із зовнішнім світом через кухонне вікно і називає його своїм "домофоном". Вона живе на першому поверсі, вікно розташоване досить низько, тож жінка цілком може розмовляти з кимось, хто стоїть на вулиці.
Поки Люба обходить будинок, щоб постукати в вікно і попросити свою підопічну відкрити нам двері, ми з Мариною чекаємо біля під'їзду на лавочці.
- Я одного разу в однієї бабусі забрала кошеня. Приїжджали, там так багато котів було в квартирі. Згодом я повернулася до неї з переноскою – зараз у мене живе кішечка, - розповідає дівчина.
У сусідній будинок приїжджає карета швидкої допомоги. Ми проходимо повз неї і потрапляємо в наступну квартиру – тут живе жінка з коротким прізвищем – Ус. Люба попереджає нас, що в квартирі – великий собака.
- Бароша, у нас гості, - каже господиня кудись углиб кімнати, коли ми заходимо. Бароша, він же Барон – це неймовірного виду істота, що нагадує чи то собаку Баскервілів, чи то ведмедя. Хто був у нього в роду, точно не ясно, але на вигляд здається, що це малоймовірна помісь водолаза і спанієля.
Бароша намагається підійти до нас ближче, щоб познайомитися і обнюхати, але замість цього повзе, перебираючи передніми ногами, нібито задні у нього не працюють. Господиня командує: "Голос!", пес каже: "Гав!" та отримує заповітний шматок печива в подарунок. Ще два шматочки отримує за те, що по черзі дає Марині лапу – спочатку одну, потім іншу.
- Колись у нього боліли лапи, артрит, так він не міг нормально ходити. А тепер уже може, але за звичкою іноді робить вигляд, що ні, - пояснює господиня і командує Бароші, щоб той перестав прикидатися.
Ми виходимо на вулицю, вони – слідом за нами виходять з під'їзду. І правда – Барон цілком нормально пересувається на всіх чотирьох.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
