— За щось же Бог мене ще тримає. Дев’яностий рік, а, дякувати, без палички йду, — посміхається пані Марія. — Та й пам’ять не підводить. Страшні часи були... Прокинешся вночі:корови ревуть, собаки гавкають, горить-палає село. Пережилося... Народилася я в Стегниківцях, неподалік Тернополя. Село наше невеличке, але початкова школа при Польщі була. Добре пізнала на собі, що таке польська окупація.
Якщо не вивчила «Ойче наш», то на гречку в куток на коліна ставили і лінійкою били по руках. Не раз і не два получала. Не розкошували ми при поляках. Має батько кілька гектарів землі, розділить між дітьми, а прикупити більше землі не можна, якщо не маєш підданства польського. І так же вчитися не мав права у вищих навчальних закладах, якщо не прийняв підданства. Польський окупант перейшов ще совєцького. Нищив нас принципово. Мамин брат сидів у тюрмі за Польщі. Прийшли совєти — знову його взяли. Розстріляли десь у тюрмі. Два маминих брати так згинули.
Тато мій у січових стрільцях був, пішов добровольцем у вісімнадцять літ. Його брат-січовик загинув під Львовом. А тато прийшов до бабці: «Мамо, зав’яжіть щось там у хустинку. Я піду». Бабця каже: «Іване, Миколи вже нема». Все рівно пішов. Під Перемишлем потрапив у полон. У річці стояли цілу ніч, потім ноги у нього так опухали. Але вижив. Я бачила, як тато плакав за Україною. Посадить мене на коліна і розказує, як у 1918 році втратили Україну. Вже все ніби було, і посли закордонні, вже фактично держава була. І втратили державу. Розказує, а в самого сльози по щоках котяться...
— А як ви прийшли в УПА?
— Неможливо було не прийти. Навчалася в Тернополі у гімназії, а там всі були оунівці. З мого села три дівчини і три хлопці навчалися в гімназії. Трохи на квартирі жили, трохи їздили додому. Останній випуск нашої гімназії практично весь пішов в УПА. І всі майже погинули, тільки дехто відійшов за кордон разом із повстанськими групами, що були ще не розгромлені й через Закарпаття пробилися. Тоді всі щось робили для УПА. Бо вона була армією народу. І практично кожного можна було саджати. Одягали, годували, одяг збирали. Ми, гімназисти, літературу перевозили й поширювали.
— Чи були у вашій місцевості українсько-польські конфлікти і вбивства, як було це на Волині?
— Поляки жили в нас, але про такі випадки я не чула. Три кілометри від нас село Лозова було. Там одні поляки жили. То вони виїхали в Польщу. Там повстанці на польських обійстях закопували своїх убитих. Пам’ятаю такий випадок. Мій ровесник був в УПА. Він і ще п’ятеро чоловік перейшли з іншого району в село Гаї біля Тернополя. У нього там мама жила. Вночі зайшли в крайню хату. Мій однокласник залишив зброю і пішов маму провідати.
А за ним біжить дівчинка з тої хати: «Зеню, Зеню!». А за нею вже совєти сунуть. Відразу кандали на руки. А ті п’ятеро хлопців відходять до лісу. Зав’язався бій, і всі вони там загинули. Мого однокласника засудили, дали 10 років. Він теж був у Воркуті, як і я. Коли вернувся, почав шукати їх. Люди закопали їх на польському подвір’ї у Лозовій. Могилу зробили, хрест поставили, але потім зрівняли з землею ті могили. Зеньо їх знайшов, відкопав... Перепоховали на кладовищі.
— До вас як добралася радянська каральна машина?
— До всіх добралися. Десятий клас я закінчувала вже в радянській школі. Із четвертого класу гімназії взяли нас у 9-й клас нової школи. Якось повстанці, це вже після війни було, прийшли ночувати в сусідську хату Орисі Бутрин. Вечоріло вже. Раптом ракети в небі, постріли. Я добігла до своєї хати, відкрила двері, ракети освітили подвір’я. Бачу, повстанці біжать через наше подвір’я, щоб через дорогу відійти.
Тоді була вбита Орися і сотенний Чорний, родом десь із Бережанщини. А нас, дві дівчини, через три місяці після цього арештували. Вісім місяців тримали у тюрмі в Тернополі. Трибунал дав 10 років, статті звичні — 54-1а і 54—11, іншого у них не було. Ну а далі Воркута. Працювала у гравійному кар’єрі, це каміння таке, шліфоване водою, завантажували на машини. На роботу йшли по линвах, тримаючись за них, бо такі вітри були, що збивали з ніг і засипало снігом. Скільки нашого брата там засипало снігом! Ой-ой-ой! Гинули від хвороб і каторжної праці...
«Усіх синів віддала мати, щоб вільною була Волинь»
Пані Марія на мить замовкає і тяжко зітхає:
— Тоді у Воркуті страшний голод був. Нічого не було, картопля тільки сушена якась, овочів зовсім ніяких. Цинга страшна лютувала. Штабелями складали тих, хто доживав, і так вони доходили. І не тільки українці. Багато з Прибалтики дівчат було. Навіть із Німеччини в’язні були. Разом працювали і в тих кар’єрах, і на цегельних заводах. Усі оті заводи, шахти нашими невільницькими руками були збудовані. Після табору ще два роки висилки відбула. Завезли з Воркути в Красноярський край. 200 кілометрів від Красноярська їхала у вантажівці в кузові.
Пам’ятаю, була вражена, коли на висилку приїхала, був листопад, а там ячмінь на пні, овес стоїть некошений. Що ж таке? Виявляється, росіяни пиячать. Поки всіх грошей не проп’ють — на роботу не йдуть. Хай невільники працюють. Якщо треба щось із реманенту, то: «Иди к хохлу, у него все есть!» У «хохла» хата навіть у лісі плотиком обгороджена, і все є. А кацапові не треба. Так вони і досі живуть. І по-іншому не вміють. Хай дурний «хахол» працює. Думала, там, на висилці, може, в який технікум чи інститут заочно вступлю. Хотілося вчителем бути чи лікарем. Не прийняли документи, бо «ссыльная»...
А після звільнення вже на рідній землі теж виявилася непотрібною. Їхала, летіла на батьківщину, а їй сказали за добу вибратися з Тернопільської області. Бо був наказ генпрокурора в Західну Україну політичних не пускати. І куди діватися їй голій-босій? Поїхала назад, у Воркуту, пішла на шахту, вже як вільнонаймана. Десять років була у неволі і ще десять відпрацювала. Там познайомилася з таким самим, як вона, волинянином. Степан відбув 12 років каторги, а мав цілих двадцять.
— А в шахті що ви, жінки, робили?
— На стволі працювала на глибині 100 метрів. Піднімала людей, вантажі. Заробили трохи грошей з чоловіком, щоб повернутися й причепитися десь в Україні. Я хотіла ще трохи там попрацювати, щоб підзаробити. Але чоловік вперся. На шахті «Капітальна», де ми працювали, стався вибух метану, і він якраз був на стволі й видавав обгорілих. Їх було до ста осіб. Після цього сказав: «Ні, більше ні хвилини тут не залишуся». І поїхали.
Нас би знову не приписали, але вже збудували в Луцьку свою хатину і так причепилися якось на Волині. На все життя, виявилося...Чоловік пані Марії Степан Андрійович був родом із села Сирники Луцького району. У його родині було четверо братів, і всі віддали себе українській справі. Троє загинуло, тільки Степан вижив. Сергій ще в 1937-му був в ОУН, мав зброю, загинув від необережного поводження з нею. Другий, Петро, був в УПА, біля Колок загинув, де в 1943 році діяла Колківська народна республіка, лежить у Ситниці (село біля Колок, де діяв великий госпіталь УПА. — Авт.). Василь утікав під час енкавеесівської облави і був застрелений. Уцілів тільки Степан, чоловік пані Марії, який отримав 20 років каторги.
«Усіх синів віддала мати, щоб вільною була Волинь», — написав тернопільський поет, коли Ткачуки розповіли йому історію своєї родини. Батько хлопців змушений був ховатися, вдома не жив: то в лісі, то в полі, через це захворів і помер. Матір (теж була Марія) везли в Сибір, але не довезли. Чи замерзла в товарняку, чи викинули десь із вагона... Так і зникла безслідно сім’я Ткачуків.
Фактично всі Сирники були так само знищені. Село це було непокірним і бунтівним. Біля церкви була встановлена рейка, і, коли більшовики наближалися, хтось вдаряв у неї — всі втікали хто куди: в ліс, у поле, у схрони. Церква потім згоріла, а більшість сімей або вивезли, або знищили. А в село наїхали переселенці з заходу. Вже коли Степан повернувся, то на пальцях можна було порахувати місцевих, яких він знав. І так було не з одним цим селом. Таку тактику радянська влада застосовувала до всіх бунтівних сіл Західної України.
«Нас знищили. Тому і не можемо дати лад своїй державі»
Пані Марія і сьогодні не полишає активної громадської роботи. Нещодавно її за жертовну працю на благо України було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. Дуже переймається тим, що з України їде у пошуках кращої долі наша молодь.
— То ж п’ять віків ми в неволі були. І хто може вирости? Раби. Нас просто знищили. Тому і не можемо дати лад своїй державі. Їдуть діти з України, кращих заробітків шукають. Але ж не вся радість у грошах. Якою б Україна не була, а ми верталися тоді до неї. А тепер тікають. Багатьом усе рівно, де жити, аби гроші були. Ота неволя зробила нас такими рабами, — сумно промовляє сивочола жінка. — Надія — лише на тих дітей, народжених у вільній Україні. То вже зовсім інше покоління. Вже можна надіятися, що вони будуть захищати ту Україну. Ці діти, які зараз народжуються, будуть патріотами. І може, серед них народиться наш, український Вашингтон, який виведе українців на шлях праведний...
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
