"Уяви собі, що завтра ти прокинешся 60-річною. Неждано? Зі мною це сталося саме так, — каже моя 67-річна бабуся Ніна. — До старості не підготуєшся, вона завжди невчасна і несправедлива”.
Для більшості українських пенсіонерів один рік на пенсії — це 8760 годин життя з намаганням знайти собі якесь корисне і важливе для інших заняття, пише газета "Експрес". Діти мають свої сім'ї, внуки приїжджають не так часто. Здоров'я не всім дозволяє працювати далі, а розмір пенсії — подорожувати, наприклад.
ДІДУСЬ ВАСИЛЬ
...Мій 69-річний дідусь повільно йде до мене, спирається на ціпок. Рік тому я вперше зауважила, що він постарів. Спершу не вірилось. Звідки ота сивина та зморшки? Ну не може цей життєрадісний чоловік постаріти! Дідусь Василь робив усе: хату будував, взуття ремонтував. Він копав криницю на подвір’ї, а потім допомагав мені з математикою. Прокидався о четвертій ранку хай там що — бо завжди мав багато справ.
Потім у нього стався серцевий напад. Дід Василь на своєму віку багато пережив. Та після нападу ледве оговтався. Я встигаю подумати про все це, доки він наближається до мене. Допомагати йому не буду — не можна, він цього не любить. Йому теж важко визнати, що старість таки прийшла.
"Добрий день! Що, приїхала нарешті?" — дідусь цілує мене в щоку. Мій майбутній чоловік має бути ідеально виголеним, бо право колоти мене щетиною закріпив за собою дід. Усе своє життя він працював на цементному заводі: спочатку — звичайним робітником, потім — бригадиром. Робота була дуже важка: нічні зміни, де доводилося тягати на собі мішки з цементом по півсотні кілограмів... Але для нього ця робота була всім. Я пам’ятаю, як любив він збиратися на зміну, — жодного разу не чула, щоб поскаржився. А додому повертався із пакунками продуктів. Обов’язково — з оселедцем шматочками.
Звичка прокидатися на світанку в нього залишилася досі. Вранці він іде оглядати город, заверне до річки. Коли прокинуться його приятелі — чалапає до них у гості. Ось за день і обходить ледь не все село. Він ладен обходити його двічі і тричі, тільки б чимось зайнятись. Особливо дідусь не любить, коли бабуся пропонує пігулки. Знає, що вони йому потрібні, але не хоче бути немічним у її очах.
БАБУСЯ НІНА
Бабуся теж працювала на цементному заводі. Дуже важко. Вранці, як вона каже, "тупцяла" по господарству, давала раду нам із сестрою, ввечері бігла на нічну зміну. "Думала, вийду на пенсію — відпочину, — згадує бабуся. — Відпочила я вже за тиждень, тепер бракує втоми. Втоми не від старості, а він заклопотаності. Колись йшла на роботу, там чула якісь новини, чогось вчилась, говорила з іншими дівчатами. Тепер щось дізнаюсь тільки з брехунця". Поки бабуся говорить, я ловлю себе на думці, що в людей похилого віку — особливі очі. Вії стають тоншими. Емоції, які я бачу в цих очах, достоту врізаються в мене. Коли в бабусі підступають сльози, здається, що вони з'являються і в мене. О ні, не здається...
"Ми усе життя будувалися, думали, де заробити. Я бачила, як росте твоя мама, дядько, тітка. Здавалося, старість не може до мене прийти — ще ж стільки справ! — мовить далі бабуся. — А ні, таки завітала. Тепер усі самі по собі. А я маю тільки дві радості: вазони і Бога".
ТІТКА ЛЕСЯ І ДЯДЬКО МАРТИН
Неподалік нашого будинку, на пагорбі — дві білі кошлаті кози. У тіні сидить 75-річна Леся, бабусина сусідка. Усе моє свідоме життя, тобто років вісімнадцять, вона дрімає на тому самому пагорбі й пасе дві ті самі кози. Діти поїхали за кордон, внуки й правнуки живуть в місті, вже двох чоловіків поховала. А кози — з ними усе стабільно. Стабільно старі, але живі й поруч. Баба Леся теж не старіє, не товстіє і не худне, не змінює стилю і зачіски.
"Добрий день!" — гукаю. "Доброго дня, Інночко!", — відповідає з широчезною усмішкою. — Приїхала до бабусі?" У нас навіть діалог щоразу однаковий. Поряд із нами живе ще один дідусь. Колись дядько Мартин був чи не найзаможнішим у селі. Сьогодні він обмовився, що дуже хоче печива, але не має за що його купити. Мама простягає гроші, чоловік ніяковіє. Мама знає, що вони йому потрібні й засовує в кишеню. Дядько Мартин береться рукою за кишеню. Тоді підводить вдячний погляд і з усіх старечих сил обіймає маму. Дядько Мартин — моє нагадування, що звикати до успіху — дурна ідея. Сьогодні він є, а завтра ти не можеш дозволити собі печиво. Тітка Леся, дядько Мартин, дідусь та бабуся все життя важко працювали, непогано заробляли. Тепер вони отримують менш як дві тисячі гривень пенсії. З неї платять за комунальні послуги, їдять, ще й внукам намагаються допомагати.
Я
...Повертаюся до хати. "То як то можна по інтернету з тобою побачитись? Хочемо частіше тебе бачити, а ти ж так рідко приїжджаєш", — я вкотре збираюся показати дідові з бабою як користуватися скайпом. Повільно показую кожен крок, здається, куди вже зрозуміліше? "Ну що, запам’ятали?" — підводжу очі під двома розгубленими старечими поглядами. Після паузи дідусь перепитує: "Чекай, а скайп — це що?" Треба приїжджати частіше, технології не об'єднають мене з родиною. Мені — 19, я маю ідеалістичне уявлення про пенсію: прокидатимусь, коли заманеться, буду повільно пити каву і спостерігати за своїми собаками. Потім піду писати книжку. Завтра ми з чоловіком вирушаємо на Філіппіни. Але такі мрії геть відірвані від української реальності... Українська старість — це несправедливо.
Інна КУЧЕР
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
