Останнім часом можна почути кілька стратегічних ідей, які періодично лунають на різних форумах. Це формування нової накопичувальної недержавної пенсійної системи і пошук тих самих горезвісних сотень мільярдів, які мирно спочивають чи то в трилітрових банках, чи то в старих матрацах.
Незважаючи на всю умовність і навіть деяку утопічність зазначених вище постулатів, саме їхня реалізація здатна перервати чисто українське онтологічне коло бідності, коли дурість стає наслідком бідності, а бідність – результатом дурості.
Адже кого нагадують мільйони японців чи німців, як не величезний колектив мурах, що дружно будують і захищають свій мурашник. А кого нагадують мільйони українців? Швидше, мільйони мурах, що намагаються побудувати модель особистого мурашника всередині загального будинку, який поступово руйнується. А ще ми схожі на лісорубів, які сидять на гілці, що повисла над прірвою, і при цьому рубають її сокирою.
Чудо німецької соціальної економіки у виконанні великого Людвіга Ерхарда (міністр економіки в уряді Конрада Аденауера та його наступник на посту федерального канцлера в 1963-1966 роках), у тому числі, спиралося на безмежну відданість німців своїй національній валюті – марці. А що роблять громадяни нашої країни? За першої ж можливості конвертують свої заощадження в долари, інвестуючи в і без їхніх крихт доволі багату американську економіку, попутно вбиваючи свою. Або забирають депозити з банку за першого ж шухера, не помічаючи того, як спрацьовує простий причинно-наслідковий зв'язок: забрав з банку депозит, отримав скорочення зарплати на підприємстві, яким відмовив у кредитуванні банк, з якого пішли депозити, почав витрачати свою заничку і через рік залишився і без депозиту, і без зарплати.
З іншого боку, зрозуміти українців теж можна. На чолі країни стоять далеко не Ерхарди і банківська система, так само як і такий фінансовий інструмент, як національна валюта – гривня, використовується не з метою економічного зростання, а виключно для вторинного перерозподілу капіталу на користь 1-2% населення, яке гордо називає себе елітою.
Але якщо ми хочемо розірвати онтологічне коло зла – бідності, треба змінювати цю економічну парадигму: процес накопичення в суспільстві повинен працювати на національну валюту й економіку. Населення має отримати надійні та ефективні інструменти інвестування, у тому числі з метою створення подушки безпеки на старість. Адже відсутність людської пенсійної системи, коли працює базовий принцип — багато заробляв – багато і отримуєш в старості, у нас поки що не працює, що і є однією з фундаментальних причин масової трудової міграції з країни і тіньових зарплат.
Ключова вимога до відповідних фінансових інструментів є такою: вони не повинні знецінюватися внаслідок інфляції/девальвації, і їх не можна просто так взяти і вкрасти.
Такою моделлю може стати з'єднання земельних банків і недержавних пенсійних фондів.
Регіональні земельні банки в цій системі – це не тільки ключові елементи банківської системи, а й інноваційний технологічний інструмент у проведенні пенсійної реформи (у частині створення системи недержавного пенсійного забезпечення) та земельної (у частині передання земельних ресурсів малим та середнім фермерським господарствам, а не великим латифундистам).
На сьогодні пенсійна реформа має очевидні ознаки квазіреформи, тобто підміни реального реформаторського змісту умовно реформаторською риторикою, за якою ховається тільки секвестр державних соціальних зобов'язань. Відсутність реальних механізмів забезпечення старості в Україні є одним з базових чинників погіршення якості людського капіталу: якщо більшість населення не бачить доступних механізмів забезпечення своєї старості, привабливість національного ринку праці буде поступово, але неухильно скорочуватися, особливо для молоді. Суспільству необхідно надати умови для створення довгострокових моделей пенсійних накопичень, у тому числі в системі недержавного пенсійного забезпечення. На сьогодні маємо такі ключові фактори, які не дозволяють це зробити:
- інфляційні та девальваційні очікування: в Україні немає базових ринків активів, які хеджували б вкладення від знецінення, особливо в довгостроковій перспективі;
- високий рівень ризиків (є ймовірність такого самого очищення ринку недержавних пенсійних фондів, як банківської системи в 2014-2015 роках);
- високий суверенний ризик країни і критичний стан заборгованості держави, які не дозволяють закільцювати зазначену систему на ринку державних цінних паперів.
Активом, який може нівелювати зазначені вище ризики, може стати ринок землі сільськогосподарського призначення, адже саме він здатний мінімізувати інфляційні й девальваційні втрати інвестора, а також забезпечити збереження інвестицій протягом довгострокового терміну інвестування (25-30 років).
Варто зауважити, що ефективна земельна реформа може відбутися тільки за умови законодавчого закріплення інституту фермерського господарства як базового елементу системи приватної власності на землю сільськогосподарського призначення. А для цього необхідно створити фінансові механізми, які, з одного боку, дають можливість залучати значні суми інвестицій на ринок землі та сприяти динамічній капіталізації, а з іншого – нададуть малим і середнім фермерським господарствам доступні фінансові ресурси для викупу земельних ділянок (площею 300-500 га).
Запровадження зазначеної вище моделі базується на циклічному кругообігу капіталу. Недержавні пенсійні фонди залучають кошти вкладників на тривалий строк (15-20 років) та вкладають їх у боргові цінні папери регіональних земельних банків (облігації, земельні сертифікати, заставні). Регіональні земельні банки своєю чергою розміщують зазначені кошти у вигляді кредитів малим і середнім фермерським господарствам на купівлю землі та обладнання (під заставу земельних ділянок). Завдяки обслуговуванню кредитних портфелів земельні банки сплачують відсотки за цінними паперами на користь недержавних пенсійних фондів та погашають тіло кредиту. Надійність усієї системи забезпечується заставою землі.
Зазначена модель сприятиме залученню частини коштів, які сьогодні є за межами банківської системи (30-40 млрд дол. і до 300 млрд грн). Крім того, функціонування системи недержавних пенсійних фондів буде спиратися на довгостроковий актив, захищений від знецінення, а постійний приплив коштів вкладників забезпечить зростання капіталізації ринку землі, тобто вартості заставних активів. Зі свого боку, сегмент малих і середній фермерських господарств отримає необхідні довгострокові кредитні інструменти під доступну відсоткову ставку, а отже, зможе виграти конкурентну боротьбу на ринку землі з великими аграрними підприємствами.
На жаль, на цей момент замість цієї моделі чиновники намагаються вигодувати населенню чергову несмачну баланду, коли роботодавців просто зобов'яжуть частину єдиного соціального внеску, що нараховується на фонд оплати праці найманих працівників, перераховувати не в державний пенсійний фонд, а в приватні недержавні пенсійні фонди, при цьому буде створено глобальну державну надбудову, яка стане керувати цим колосальним фінансовим потоком та акредитовувати при собі ринкові НПФ.
На виході ризикуємо побачити щось на кшталт національної служби здоров'я зі схожим принципом "пенсії ходять за пенсіонером". Чисто формально українці отримають можливість накопичувати, ось тільки на практиці всі ми знаємо, що в реаліях нашої країни означає акредитація приватного бізнесу в чиновників, тим паче бізнесу, який має справу з великими грошима. І ніхто в цій системі не подбає про інструменти інвестування, якими в кращому випадку стануть державні облігації або акції західних компаній, а в гіршому – через років десять отримаємо черговий цього разу фондопад.
Не кажучи вже про те, що ніхто у владних кабінетах так і не здогадався поєднати пенсійну і земельну реформи в єдиний замкнений цикл руху капіталу. Ну так, навіщо заважати вітчизняним лендлордам (великий землевласник) скупляти задешево український чорнозем, перетворивши фермерів на збезземелених селян чи безправних орендарів.
Загалом, якщо в росіян завжди виходить автомат Калашникова, то в наших чиновників – чергова годівниця. А країна тим часом осідає вниз ще на одне кільце чи то дурниці, чи то бідності.
Олексій Кущ
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
